Уже за княжих часів названо Чорне море Українським, бо "тільки Українці там плавають." Українське військо княжих часів виявило всю свою могутність у походах на Чорне море та під Царгород. У походї Аскольда й Дира на Царгород з 860 р. числила українська фльота 200 великих човнів, котрі помістили 10.000 людей. Грецькі джерела пересаджують, що під Царгородом у 941 р. мав Ігор аж 10.000 човнів. За Святослава зайняла українська фльота долїшнїй Дунай.
З відродженнєм української військової орґанїзації за часів козаччини відродила ся й ідея української козацької фльоти. Початки сеї нової української фльоти сягають середини XVI в. Одначе зріст української козацької фльоти припадає на часи Сагайдачного, що знищив Трапезунт і Синопу в Малій Азії, здобув ринок невільників Кафу і палив передмістя Царгороду. Про козацькі морські походи записали турецькі лїтописцї, що "се люде, познайомлені з морським дїлом", що вони "задля своєї зручности й відваги в морських битвах страшнїйші від усякого ворога."
По прилученню України до Московщини силою переяславського договору, до чого приневолило Україну страшне поневоленнє її Польщею, дальшу ролю опановання Чорного моря перейняла Росія. І сміло треба сказати, що війни Росії з Туреччиною на протязї XVIII й XIX в. вели ся не тільки в державнім російськім, але й загально-українськім інтересї. І війни Росії з Туреччиною за опанованнє Чорного моря можна поставити хиба нарівнї з видїленнєм Холмщини, коли ходить о такі подїї з російської державної полїтики, котрі покривають ся з загально-українськими інтересами.
Пригадуючи сї факти, зазначуємо, що вони нераз допускали тїсні взаємини українських провідників з Туреччиною. Те саме бачимо також у теперішній великій війнї. Туреччина зрозуміла, що побіда Росії над центральними державами знаменувала-б кінець її державної незалежности, й тому стала по боцї Австро-Угорщини й Нїмеччини. Тодї дипльомати почвірного порозуміння зачали робити невпинні заходи в столицях нейтральних балканських держав, а найдражливійший пункт тих заходів, роблених найчастїйше при помочи лискучого золота, становило питаннє морських проливів. Аби зменшити підозріннє Румунїї, Болгарії та Греції, в життєвім інтересї котрих не лежить, щоб Царгород попав у російські руки, почвірне порозуміннє кинуло в Букарештї, Софії й Атенах гасло "невтралїзації морських проливів".
Та російські панславісти й націоналїсти відкрили всю брехливість запевнювань дипльоматів почвірного порозуміння.
Вони піднесли передчасно крик на великім засїданню Державної Думи 9 лютого 1915 р. І мінїстри й депутати заявили тодї, що одинокою цїлю Росії є необмежене посїданнє Царгороду й морських проливів. Щоб задержати Росію при собі, щоби свому союзникови довезти необхідної мунїції, а дістати від неї великі припаси збіжа в Одесї й Миколаїві, рішили ся Анґлїя та Франція здобути для Росії й себе перехід з Середземного до Чорного моря. З величезним напруженням слїдили в цїлій Росії за напорами анґлїйсько-французької фльоти й військ, виладованих на півострові Ґалїполї. Та по опущенню ґалїпольського побережа Анґлїйцями та Французами не вірять уже російські полїтики, що Росія здобуде в сїй війнї Босфор і Дарданелї при помочи своїх союзників. Одначе сеї цїли не покинула Росія й не покине її нїколи, бо Царгород для Росії се не тільки полїтичне, мілїтарне й господарське, але й національно-релїґійне питаннє. Хрест православної церкви на святій Софії буде й на будуче мрією російської народньої душі.
Сю думку потверджує погляд невтрального самовидця, що недавно повернув з Росії. Як пише стокгольмський співробітник "Кельнської Часописи" (Kölnische Zeitung), оповів недавно видавець часописи "Darens Nyheter", др. Карльґрен погляди, які почув він у всїх полїтичних кругах Росії. Хоч російські лїберальні круги не хочуть нїчого чути про завойовницькі тенденції Росії, все-таки явно заявляють загально, що Росія мусить мати морські проливи й бажає уреґульовання західної границї. Сю противорічність пояснюють тим робом, що се визвольна війна та що ходить головно про прилученнє галицької України до Росії. Далї ходить про те, чи Нїмеччина, чи Росія повинна запанувати над Дарданелями. Виконаннє програми Берлїн—Баґдад зробило-б Росію господарським васалем Нїмеччини.
За нездїйсненнє російських плянів щодо Царгороду й морських проливів обвинувачують у Росії Всенїмцїв, вивертаючи правду. Мілюков сказав: "Наші союзники мусять знати, що життєвий інтерес, пекуча конечність добути Дарданелї не має нїчого спільного з привидом всеславянства, чим хочуть панґерманїсти застрашити Европу. Царгород і опанованнє тїснини се для нас не початок, але кінець". Октябрист Ковалевський, випереджуючи факти, говорив: "Анґлїя дала нам ключ до нашого дому, котрий зрештою дуже сильно сидїв у замку. Для Анґлїйцїв було аж до останніх часїв некорисно допустити нас до Середземного моря. Правда, пануваннє Росії над проливами було б і тепер не особливо вигідне для Анґлїї, але все-таки ще вигіднїйше, ніж колиб Нїмеччина мала там власть".
Стара мрія Росії, здобути вихід до теплого південного моря, стоїть у тісній звязи з иншим пляном здобути вільну від леду пристань над відкритим морем: Нарвік у північній Норвеґії. Наскільки Росія тратила надїю швидко здобути Царгород, тим вища була цїна Нарвіку. Коли на веснї минулого року розпочала ся анґлїйсько-французька офензива проти морських проливів, "Новое Время" запевнювало врочисто, що Росія зовсїм не думає про Нарвік. Одначе коли тепер російський мінїстер навмисне підчеркує, що Швеції не грозить від Росії нїяка небезпека, то се являєть ся підозрілим. Чому так уперто стояла Росія за тим, аби великий міст через ріку Торне, який повинен разом лучити російсько-фінську та шведську залїзничу сїть, побудувати на північ від Торнео—Гапаранда? Заведений в надїях, які покладала Росія спочатку війни на комунїкаційні можливости в Білім морі та на придатність арханґельської пристани, матиме природний вплив на будучу полїтику Росії супроти своїх скандинавських сусїдів. Карльґрен зачіпив і се питаннє в розмовах з російськими полїтиками. Між иншим від Єфремова почув він ось що: "Західні держави, передовсїм Анґлїя, ніколи не допустили-б, аби Росія шукала собі виходу через північну Скандинавію. Мотивом Анґлїї при тім не є очевидно зовсїм її заінтересованнє добром малих націй, тільки її власний здоровий еґоїзм, з яким познайомили ся Росіяне незвичайно докладно в часї війни й перед яким мають дуже велике поважаннє. Що найбільше, колиб Росію зовсїм побідили й вона стала-б трабантом Берлїна, можна-б собі думати, що Нїмцї приневолили-б нас до того, про що ми нїколи навіть у снї не гадали: до акції на півночи, а саме як способу в боротьбі против Анґлїї".
Одначе саме се порівнаннє з Нарвіком незвичайно підчеркує вартість Царгороду для Росії. Ряд російських полїтиків, між ними Мілюков, Львов і Ковалевський, ось що гадають про сю справу: "Вихід на півночи безвартісний. Не північ Росії вимагає вільнїйшого господарського розвитку, але полуднє. Багатому збіжем, вуглем і нафтою півдневи мало корисні манівцї через північний бігун. А сей факт дістає з року на рік виразнїйше тавро. Розвиток Росії від початку йшов скісно, бо штучно витискано його на північ. Тепер звертаєть ся він щораз більше та свідомійше на полуднє. Орґанїчно тягнеть ся Росія на полудне. Там на долї чисто американський розвиток; там удесятеро, вдванадцятеро зросло населеннє в останнїх десятилїттях, а тимчасом, приріст на півночи незначний. Тому вихід на полуднї необхідний і щораз більше став необхідним. Кождий инший вихід до моря без найменшого інтересу. Не поведеть ся відчиненнє Дарданелїв, ми мусїлиб у день по мирі наново почати уоружувати ся проти Туреччини".
Така загальна думка в Росії. Упадок турецької твердинї Ерзерум тільки зміцнить її. Отже самі Москалї признають ся, що їхня війна з центральними державами йде за галицьку Україну й ще більше за вільний вихід з Чорного моря. Українське море матиме все той, хто матиме в руках цїлість українських земель. Лишить ся якась частина українських земель при Московщинї, вона нїколи не зречеть ся думки здобути Царгород. І в сїм вага українського питання, бо господарські противенства держав творять з війни на східнім фронтї війну за Україну. Вічні гельоти на службі обох славянських гнобителїв повинні вже раз отрясти ся з рабського успосіблення й почути себе вільними горожанами. Хто всї сили напружить для осягнення якоїсь мети, скорше чи пізнїйше мусить дійти до цїли.
[Вістник Союза визволення України]
27.02.1916