Чи готовий був кремлівський режим допустити на вибори президента хоча б трішки незалежного кандидата? Аж ніяк, навіть попри безальтернативно високі електоральні рейтинги Путіна. Не можна було дозволити найменшого шансу на несподіванку.
Отже, трохи менше місяця тому в Росії несподівано для всіх виник «феномен Надєждіна». Йдеться про відносно ліберального претендента на участь у виборах президента Росії Бориса Надєждіна, чия зірка почала сходити 23 грудня 2023 року без його ж особливої участі. Саме цього дня Центральна виборча комісія РФ доволі очікувано зняла з подальшої участі в президентських виборах незалежну політикиню Катерину Дунцову, яка вже починала ставати примою російської політичної сцени (принаймні її ліберального крила).
Про «політикиню» сказано, звісно, з певним скепсисом чи, можливо, авансом. Досі вона була провінційною журналісткою і депутаткою Ржевської думи. Але вона чітко вловила настрої певної частини російського суспільства, хай навіть відносно невеликої. Певний відсоток росіян (важко точно встановити, який саме, в умовах специфічної російської соціології, приблизно йдеться про 10–20%) дотримується антивоєнних поглядів. Ці громадяни й хотіли б якось задекларувати свою позицію, але небезпричинно боялися жорстокого покарання з боку путінського режиму. А от участь у президентській кампанії Дунцової давала їм шанс відносно легітимно і безпечно продемонструвати свої антивоєнні інтенції.
Але, як вже було сказано, Дунцову зарубали на старті, тож Надєждін nolens volens підхопив її прапор з пацифіком. Тепер спробуємо розібратися, наскільки він зробив це щиро, а головне самостійно – не за вказівкою Кремля. Для цього кинемо лаконічний ретроспективний погляд на його політичну кар’єру, яка, правду кажучи, була доволі сіренькою.
Отже, Надєждін має в своєму активі два дипломи – фізика (знаменитий на весь СРСР МФТІ) і правника (Московський юридичний інститут). Політично активним він став ще в роки горбачовської перебудови. 1987 року отримав посвічення кандидата у члени КПРС (стверджує, що зробив це винятково з науково-кар’єрних міркувань). 1990 року був обраний депутатом міськради Довгопрудного. У жовтні 1991 року вступив до «Руху демократичних реформ», заснованого Олександром Яковлєвим – «архітектором перебудови» і другом Михайла Горбачова. Був членом координаційної ради ДДР Московської області. Далі він обіймав найрізноманітніші посади у московських обласній і міській адміністраціях. Балотувався в депутати Держдуми, але безуспішно.
З 1997 року Надєждін потрапив уже в апарат уряду Російської Федерації, спочатку як радник першого віцепрем’єра Бориса Нємцова, потім як помічник голови уряду Сергія Кірієнка. От саме тут треба поставити знак оклику, аби зосередити увагу читачів на зв’язку між нашим героєм і Кірієнком, котрий нині є першим заступник керівника Адміністрації президента Росії. Посада вкрай впливова і відповідальна. Варто хоча б зазначити, що саме Кірієнко відповідає в Кремлі за окуповані українські території.
Так-от, саме з Кірієнком (коли того вже відставили з прем’єра за дефолт 1998 року) Надєждін створював спершу політичний рух «Нова сила», а згодом праволіберальну партію «Союз правих сил». Партія ця зуміла 1999 року пройти в Держдуму, а разом з нею і наш герой.
Ще один цікавий момент про Надєждіна. Він має таке собі гобі – співати пісень під гітару. Тож він вирішив, чому б не використати це вміння для державної справи. І в січні 2001 року запропонував на затвердження Державній думі свій варіант тексту гімну Росії, взявши за основу текст гімну СРСР Сергія Михалкова і змінивши в ньому лише вісім слів. Наприклад, «республік» – на «суб’єктів», «радянський» – на «російський», «комунізм» – на «плюралізм» тощо. Але ідею цю забракували. Словом, талановитий і різносторонній дядько виявився.
2003 року депутатська кар’єра Надєждіна закінчилася разом з каденцією. Чого він лише не пробував, аби її подовжити, в які лише партії не вступав. Навіть одного разу намагався виграти праймеріз від «Єдиної Росії». Та все безуспішно. Тому перебивався найрізноманітнішими дрібними чиновницькими посадами. А ще заробляв гроші й відносну популярність (чи радше впізнаваність) тим, що брав участь у найрізноманітніших телевізійних ток-шоу. Його роль була однією – ліберал для биття. І він її чесно й сумлінно виконував.
Очевидно, таку ж роль Надєждін мав зіграти й на актуальних виборах президента Росії. Більшість експертів висловлює переконання, що у виборчий потяг його завів не хто інший, як Кірієнко, який, як вже було сказано, нині володіє чималими повноваженнями і впливами. Надєждін мав тихенько зареєструватися, тихенько зібрати підписи, тихенько заявити про свою антивоєнну позицію і тихенько, але переконливо програти Путіну, як і решта кандидатів-спойлерів.
Але, як то кажуть, щось пішло не так. Антивоєнний електорат, розігрітий Дунцовою, вгледів у Надєждіну нову надію («надєжду» по-російськи) й масово кинувся на його підтримку. Ця підтримка вилилася у кілометрові черги в багатьох містах Росії, де збирали підписи на підтримку кандидата. Політичні технологи Кремля, які, скоріш за все, самі й вигадали «проєкт Надєждіна», взялися за голови. Вони аж ніяк не очікували, що антивоєнний кандидат (хай навіть і фіктивний) зможе спричинити такий електоральний здвиг. Навіть попри те, що Надєждін виступав проти війни вкрай обережно. Щось там белькотів про негайне припинення «СВО», але повертати окуповані українські землі наміру не мав, а тим більше Крим.
А черги за «надєждою» ставали чимраз довшими. Особливо прикро для кремлівських завсідників виглядало порівняння з пунктами збору підписів за Путіна, де не було не те що черг, а навіть поодиноких охочих підписатися за чинного президента.
Спраглі за демократією громадяни знайшли собі політичну продуховину, можливість висловити позицію, не наражаючись на поліційні кийки. Адже наразі в Росії й одиночний пікет може призвести до арешту й навіть до в’язниці. Та тут режим не наважився розганяти черги силою. Бо формально не було за що, а практично створило б надто непривабливу картинку.
Первісний план Кремля руйнувався "на корню". Догори полізли електоральні рейтинги Надєждіна. Якщо на старті кампанії за нього готові були проголосувати якихось півтора відсотків росіян, то наприкінці січня – вже понад 10 відсотків. І тенденція до зростання залишалася. Тож владі довелося відмовитися від «хитрої» виборчої гри і негайно видаляти Надєждіна з процесу.
Тож восьмого лютого Центрвиборчком заявив, що підписи, зібрані за Надєждіна, браковані, що там багато фальшувань, неточностей, навіть є «мертві душі». Що насправді було брехнею. І Надєждін навіть заявив, що шукатиме справедливості в судовому порядку. O sancta simplicitas. Які суди? Російські? Ті, що відпускають на волю реальних вбивць і ґвалтівників, але саджають на довжелезні терміни політичних опонентів режиму чи просто громадян, які зважилися відстоювати незалежну позицію або критикувати «спеціальну військову операцію»?
Чи на цьому політична кар’єра «антивоєнного політика» Надєждіна закінчилася? Ймовірно, так, принаймні її яскрава частина. Хоч він ніби й увійшов у раж, грозився добиватися правди, створити свою політичну силу. Але можна бути впевненим, що поважні люди його швидко приведуть до тями, поставлять на місце і знову перетворять на хлопчика для биття. Це Росія, крихітко!
