Три обручі Антонича

«Уже восьма нуль один, а половина зали ще порожня», – говорить пані старшого віку до своєї супутниці. «І коли люди наберуться пунктуальності?» – дивується інша жінка з протилежного боку. Минає ще хвилин з двадцять, і в залі гасне світло. Западає тиша. Глядачі, нашорошивши вуха, сидять у передчутті. І от на сцені з’являються Вони, – п’ятеро героїв, у кожному з яких присутня частинка поета, Богдана-Ігоря Антонича.

Уляна Горбачевська, Юрій Андрухович, Марк Токар, Барт Палиґа та Ришард Лятецький на сцені Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької втілили в життя знаковий проект для промоції української літератури і культури.

Літератор, якого намагалась стерти з національної пам’яті радянська влада, за своє коротке життя встиг зробити вагомий внесок до літературної спадщини. Та передчасна рання смерть – ще не кінець, адже він продовжує існувати в сьогоденні: у назвах вулиць, бібліотек, книгарень, літературних премій, а особливо – у літературно-музичних виступах.

У 2003 році Юрій Андрухович, сучасний український письменник, завершив свій роман «Дванадцять обручів». Назва твору походить від вірша Богдана-Ігоря Антонича «Елегія про ключі від кохання», де йдеться про «дванадцять обручів весни». Однак роман був не одностайно сприйнятий критиками й літературознавцями. Відомий львівський шістдесятник-дисидент Ігор Калинець сказав, що не може пробачити Андруховичу те, як він «фактично спаплюжив Антонича у своєму романі». Чи пробачить він ще одну Юркову витівку, тепер уже втілену з чотирма однодумцями, дізнаємось згодом. Адже подібний перформанс неодноразово збиратиме повні зали.

Я маю дім, при домі сад, 
ліричні яблуні у ньому. 
Мов свіже молоко — роса, 
розваги мед мені палкому.

Такими рядками львівського поета неквапливо та розважливо починає дію Андрухович. Акомпанемент одразу задає містичний ритм, і пронизливий спів-вокалізи Уляни Горбачевської ще більше відносять глядача кудись далеко з залу, у незбагненний віртуальний світ.

Перформанс «Антонич удома» – це абсолютний відхід від традицій. Його важко назвати виставою, адже це дійсно літературно-музична дія, у якій сплелись звуки контрабасу, дримби, електричної віолончелі, протяжно-поривистий спів, насичена візуалізація, читання прози та речитативна поезія. Звуки інструмента, схожого на дощовицю, однак зовсім іншого за звучанням, додали особливого забарвлення. Зелені тони на екрані, немов ранкова роса та дзвін. Спочатку все схоже на поетичну медитацію, а далі переростає у проповідь. Таке аранжування вдало підкреслило новаторське звучання молитовних тем у творчості Антонича.

Не дивно, що вистава не обійшлася без участі дослідника творчості поета, Юрія Андруховича, адже він неабиякий прихильник його творчості. За словами Андруховича, ідея з читанням прози виникла у письменника не одразу. «На певному етапі я вирішив, що доречним буде у цю тканину дійства включити, крім віршів самого Антонича, і свої тексти, які з ним пов’язані», – розповів він.

Вистава «Антонич удома» має лише три обручі. Перший обруч – то дитинство поета, яке минуло у селі Новиця, (нині – територія Польщі), на історичній Лемківщині. Цей обруч стиснув глядача у колі музичних рефлексій, медитації та поезії з образами дому, саду, сонця та роси. Потужний саунд, ніжний тембр високого голосу Уляни Горбачевської влучно лягли на читання у виконанні Андруховича. Рання поезія Антонича звучала як мантри, тому заплющивши очі, можна було медитувати. Зелені кольори створювали відчуття прохолодної літньої трави, з якою ріс Антонич, та переносили глядача у сільську місцевість. Українська народна лемківська пісня «По садочку походжаю, і так собі розмовляю» доповнювала безтурботний настрій дитинства. Автори влучно передали етнографізм та відчуття Антоничем географії. Його вірші наповнені фольклорно-етнографічними образами – сонце, вітер, корінь, кущ, обруч. Дивує спосіб, у який творці проекту показали оте земне, місцеву приналежність. Відійшовши від традиційного сприйняття, вони вдалися до поєднання нескладної візуалізації з голосом та музичним супроводом. Однак, не знайомим з біографією поета глядачам, можливо, було важко зрозуміти, до чого зелень і роса. Замикає перше коло ще одна народна пісня.

Другий обруч – сюрреалістичний. Він затягнув Антонича у коло міста. Відкриває цей обруч «Монументальний краєвид» із янголами, сонцем, совами, конями, левами та мармуровим вождем. А потім відбувається ротація… Змінюється музика. Вона доволі різка, поривчаста, вступає духовий інструмент, щоб передати колорит львівської урбаністики. Пальці музиканта, які замінили смичок контрабасу, повідомляють про поспіх, тривогу. Невидима сила не дає Антоничу спокою, сині плями ллються на червоне полотно. Вдалий візуальний ряд натякає на символічне значення дійства, настає «Апокаліпсис». Можливо, трохи зарано, бо дія продовжується, а хотілося б завершення. Апокаліпсис не так легко пережити.

«Баладу про блакитну смерть» змінює уривок з «Дванадцяти обручів», що інтерпретує вірш як випадок з життя Антонича. Запам’яталась важлива деталь – ціпок, з яким Андрухович з’явився на сцені. Він перекидав його з руки в руку, і ціпок ніби диктував умови: нікуди вже не втечеш. Настала пора, і він скував тебе у своєму міцному полоні. Навіки. Червоний одяг та хустка навколо чола актора кульмінували дійство. Червоний – колір не лише тривоги, але й кохання, без якого існування молодого поета було неможливим.

Антонич був знаним у колах тогочасних художників і належав до АНУМ – Асоціації незалежних митців України. У другій дії учасники декламували вірші поета з останньої прижиттєвої збірки «Книга Лева», що вважається соціальною. Поезії цього періоду мають песимістичні настрої.

Третій обруч Антонича – це космос, його новий вічний дім. Як писав Андрухович у своєму романі, Антонича можна порівняти з таємницею, загадкою, містерією. Він інакший, але в той же час бажаний і несподіваний.

Вкотре гасне й так слабке світло. Тепер вже не по центру, а десь зліва від сцени чути перші слова: «Його похорон супроводився деякими дивними проявами». Насправді, не важливо, у якому віці ти помреш, головне – що залишиш після себе. Тому поетові було не страшно помирати, адже він вже мав власний духовний заповіт – «Зелену Євангелію». Пориви до космосу простежуємо у його творах «Ракета», «Стратосфера», «Метеор». Поезія Антонича насичена присутністю вищої сили, Бога. Він є всюди: у морі, вітрі, шелесті трав, сонці, незабудках. Поет вірить у реінкарнацію, тому космос для нього ближчий, ніж рай. І якщо говорити про три виміри віку людського – фізичний, земний і творчий, то останній для поета ніколи не вичерпається. У своїй статті «Велике океанічне плавання Антонича» Юрій Андрухович писав: «Заглиблене у тьмяні штольні космосу, чорне серце поетове знову колись озоветься». Він плаває у космосі, і його велике світове плавання не закінчується.

Варто окремо відзначити костюми акторів. Спочатку прості, легкі, блакитно-зелених кольорів, на фоні схожої візуалізації вони гармонійно вписувалися у дитинство поета, яке минуло у селі. Драму людини у вселенському світі підкреслюють просторі яскраво-червоні тканини з химерними геометричними фігурами по ньому.

Чи варто говорити про те, що Антоничеве слово проявляється у кожній інтонації акторів? Різноманітність жанрів, якими послуговувався поет, дозволила поєднати нетиповий музичний супровід: від чогось на кшталт мантр і до психоделічної музики. Поет заговорив не лише мовою віршованого слова, але й мовою музики та співу.

Таке подання дозволило відчути всі тонкощі Антоничевої душі, доторкнутись до неї. Від його поезії моментами хочеться протяжно та жалібно співати, а моментами – покрикувати в такт та ритм поетичних строф. Тому все, що відбувалось на сцені протягом вистави, можна сміливо назвати творінням співу, або, за словами самих митців, «співтворінням». Виконавці також говорять, що за інших умов навряд чи об’єднались би, однак Антоничу вдалося створити з них команду однодумців.

Виставі, як і самому Антоничеві, притаманний естетизм та ірраціоналізм, які досить гармонійно поєднались в єдине ціле. На сцені також була помітна Її присутність. Кого? Екстази. Вона – це щось хмільне, п’янке, вільне та некероване, яке із Новиці занесло глядача у найпотаємніші глибини Всесвіту, на зустріч з поетом минулого століття.

Актори хотіли об’єднати покоління, і їм це вдалося. Окрім старших бабусь, дідусів та поважних пані, у залі було багато молоді. Заворожена, а часом і зачарована публіка, поверталась до реальності лише на коротких паузах між трьома обручами хронології Антоничевого життя. Поєднання поезії, музики й прози від початку і до кінця – загадкове, як містерія, велика таємниця, яку мають розгадати глядачі. Розгадати – і більше нікому не розповідати, адже на те вона й таємниця.

Завдяки перформансу Антонич перестав бути поетом, прозаїком, публіцистом. Він став поезією, яку сам створив. Антонич відтепер існує у вимірі власних віршів та кожній ноті контрабаса, електричної віолончелі, голосу акторів. Він став втіленням свого творіння. Що може бути кращим, ніж ожити у своїх словах? Антонич знову вдома, щоб нести свої ідеї людям.

...І, знаєте, у мені все завмирає, коли подумаю, що того вечора я могла не зайти…

Фото зі сторінки події.