Привид бродить по Європі — привид безВІЗв'їзду
Візи і переВІЗники були завжди. Коли остаточно de visu визначали, що людині “пора”, її починали готувати до “великого переходу”. Люстрували найперше, тобто обмивали від усілякої “скверни”. Проводили ще різні певні обряди. Потім клали (nota bene!) монетку у рот — для переВІЗника.
Найвідомішим перевізником в історії та культурі Європи був Харон. Більш того, він був монопольним перевізником. Не буду проводити тут люстраційного (себто “болотного”) розслідування, чому саме так сталося: напевно, у нього така доля нелегка була, отаке прокляття — перевозити через болото? Хто зна...
Відомо, проте, що він задовольнявся 1 (одним) оболом. Один обол насправді був не такою вже дрібною монетою, бо дорівнював 8 халькам (тобто мідним, малоцінним монетам) і, відповідно, 16 лептам, тобто, по-нашому, сотикам, або ж копійкам (один хальк дорівнював двом лептам, — отим славним лептам, які всі ми повинні добровільно скласти на користь “общого добра”). Так виходить, що, за різними свідченнями, обол дорівнював 16 копійкам (нині у новогрецькому жарґоні лексема “лепта” вживається на позначення “сотика”, тобто євроцента). Жартуючи, можна ствердити, що інфляція таки робить своє: нині євровіза коштує 35 євро, тобто ціна права на перевіз від часів Харона зросла більш як у двісті разів.
Обол клали до рота покійникові (за іншими свідченнями — під язик). Гадаю, що “з рота” викрасти монету було напевно найважче (найпевніше, що давні греки теж, як і сьогодні, підв’язували покійникам нижню щелепу). Гадаю, що традиції та технології “пачкарського” (контрабандного) перевозу — це, напевно, найстійкіша культурна традиція, яка, до того ж, не має національного маркування.
Отож, за цей обол давній грек мав право бути перевезеним через болотисту ріку до потойбічного світу. Не маю інформації, чи ТРИГОЛОВИЙ Цербер “мав своє” з того обольного перевозу.
На українських етнічних територіях монети кладуть ще й на очі покійнику, щоби вони не відкривалися. Мені цей обряд видався дуже символічним, але про це згодом.
Отож, візи і переВІЗники були завжди. Проте після виконання всіх необхідних обрядових дій усе тільки починається. Усе найцікавіше. Знайомство з іншим світом — як деґустація доброго вина: спочатку аромат, потім повільне смакування — крапля за краплею і ковток за ковтком. Із першого ковтка і після першої випитої, перепрошую — просмакованої — пляшки ще нічого не стається. Правда, і секрет полягає у тому, що для справжнього досвіду необхідне постійне у гомеопатичних дозах очищення організму, а насамперед свідомості, від бруду ідеологічних нашарувань. Дотримання принципів культурної екології — архиважлива умова виживання організму, особливо у пострадянських утвореннях (особливо, коли доза “пост-” у радянськості тих територій важко піддається діагностуванню). Отож, при постійному і обов’язково у гомеопатичних дозах сприйнятті того — іншого — вина (у якому, як жартували споконвіків, veritas) настає поступове знайомство зі справжністю та заглиблення, приникнення у неї, у цю справжність. Відтак приємний післясмак... і потім раптом приходить прозріння — порівняння з тим, чим нас “годують” і “напувають” щодня тут і тепер. І аж потім уже тяжке похмілля спогадів і порівняння з порошковою пластмасовою дійсністю дня сьогоднішнього...
І аж потім, після правильного формування діагнозу, можливе оздоровлення.
Отож. Все це було ніби вчора. Переїхав кордон. Приїхав у дружню постсоціалістичну державу. Брук — майже ідеально рівний. Освітлення — цілодобове. На біса мені ліхтарик у мобілці? Проблем із транспортом не існує взагалі: є розклад на щитку — і виконується. Конверґенція (перепрошую: злагодженість) різних видів транспорту сливе ідеальна. Якщо вихідні (п'ятниця–неділя) — транспорт функціонує (наголошую: функціонує за графіком, а не “ходить”) до того часу, коли зазвичай закінчуються концерти і вуличні вистави (третя–четверта ночі). Нічні рейси входять в оплату тижневого квитка на проїзд. Тобто: у метро, у трамваї, в автобусі можливо їздити щодня БЕЗ ПЕРЕРВИ (у розумінні — безліч разів висідати і пересідати), якщо маєш, скажімо, триденний або тижневий проїзний квиток.
Ціни на товари першої необхідності та послуги значно нижчі, ніж удома. Доступні.
Пересів на інший транспорт — і опинився у таки справжньому Центрі Европи... Відень. Видимої різниці нема: архітектура та ж. Сервіс той же. Аж нецікаво.
Втомлено заснув у готелі після маси нових вражень і втоми від складного конференційного, а головне — різномовного дня. Прокинувся серед ночі: de ja vu? Тьху ти, де я є? Сплю, чи що? І подумав знову про Харона, проте втома взяла-таки своє.
Наступний тиждень минув у щоденній зайнятості: калейдоскопом миготіли різні обличчя, нуртували у свідомості різномовні слова, вислови та змисли, підсвідомо вчився орієнтуватися у разюче подібних до рідного Львова архітектурно, проте спланованих за різними містобудівними принципами центральноєвропейських полісах, коли душа наосліп інтуїтивно знаходила потрібний вихід із цілком логічно впорядкованих тартарів метро до відповідних виходів на світло дня...
Якась дрібка смутку мучила в час повернення у глибині душі (чи то жаль за активною динамікою життя, до якої дуже швидко звикаєш і яка приносить якесь екзистенційне задоволення, чи то природня реакція свідомості, усе-таки втомленої постійною напругою...) — як тремоло під дупою твердого сидіння (даруйте — сідушки). Отож, Рубікон знову перейдено, їду тряскою дорогою додому (трясця його матері, чому ці “сідушки” такі до чорноти засмальцьовані, неначе зволожені невідомою рідиною?), клюю носом у такт рухові... втома дається взнаки... і я собі дрімаю: jameais vu. Тьху ти, знову дається взнаки швидке перетинання кордонів, калейдоскоп мов, засобів пересування, облич. Мене повертає до реальності здивоване бубоніння сусіда: “Гдє же город... Города нє віжу”. Відкриваю очі. Їдемо Городоцькою: неон реклам, попри нас повільно пропливають автозаправки, маркети. Здивовано перепитую сусіда: який тобі ще “город” потрібен? Ти сам звідки? Відповідь ошелешила: “Да я із Полтави. А заводов нєт... когда же уже город начньотся...”
Так, не можна оглядатися, особливо заглядати у дзеркало, коли переїжджаєш рубікон. Межа й так відчувається фізично.
Як чуття фонетичної недоладності у вимові слів. Як відчуття ґраматичної недоладності у вислові словосполучень і речень. Як відчуття естетичного абсурду у — ууу! — клозетах, та ще й дорогоплатних. Неначе наш папір золотий. Fumus patriae... Коротше — ЖАМЕВЮ.
Ми познайомилися на вокзалі ближче. Полтавець від самого кордону видавався дуже беззахисним. Вокзал же привів його до тями, напевно, він знайшов аж тут знайоме середовище.
Виявилося, хотів знайти у Польщі роботу, бо трудно прожити в Україні. Проте був здивованим, що у Польщі — “всьо по-польскі”. Проблеми з комунікацією призвели до фіаско у пошуках праці. “Я на них не обижаюсь,— сказав він на прощання. — Вони полякі. А ваш Львів — красівий город” — чи то запитав, чи то констатував факт, проте на мою пропозицію пройтися разом через старий центр, коротко заперечив: “Я тут, на вокзалє посіжу — до поєзда”.
І тут, дорогою додому, я зрозумів, у чому суть проблеми. Вірніше — проблем, бо це ціла сіть різнопланових бар'єрів — як ґрати на вікні.
На вокзалі куди оком не кинь — кантори. Воно й зрозуміло. Проте кантор сам по собі — декларація різниць. Оречевлених у цифрах різниць. Втомлена довгими переїздами і переходами поміж різними часовими поясами свідомість видобула зі своїх глибин старий совєтский мультик. Скільки попугайчиків повинно бути в одному крокодилові? А й дійсно — скількома кольоровими попугайчиками (зайчиками — підказала втомлена переїздами і переходами свідомість) можна виміряти одного ЦІЛОГО зеленого крокодила? Який є основною мірою нашого добробуту? Як у тому анеґдоті 90-х: “Вася, слыш, американцы наш бакс доларом называют...”
Уже наступного дня, усвідомивши, що я таки вдома, і тихо зрадівши ранішньому сонцеві в амбразурі своєї львівської квартири, я пригадав-таки докладно свої враження упродовж перебування у тамтому світі.
Усе неначе те саме: такі самі ренесансно-барокові будинки у центральній чи то історичній частині міст і такі самі новобудови у спальних районах. Майже такі самі трамваї, автобуси, нові й антикварні автівки, нові і недоремонтовані ровери, міцно припарковані — від доброго чоловіка. Майже такі самі парки — зелені плями — на тлі переважно сірої забудови міст (пригадую зізнання одного киянина, який вперше приїхав до Львова: у вашому місті домінує сірий колір, проте воно зовсім не сіре...). Майже такі самі покрої і фасони одягу, ствердні і заперечні жести, усміхнені — і заклопотані — обличчя (проте освітлені погідним спокійним усміхом таки переважають). Майже...
Проте різниця таки існує. В одній країні написи всуціль латинкою, в іншій — де латинка, де ґотик, ще в іншій — де латинка, де кирилиця, ще в іншій... А цікаво, чи де є країни, де написи лише кирилицею?
В одних країнах одиниця розрахунку називається по-одному, в інших — по-іншому. Співвідношення між цими назвами вивішене на спеціальних табличках. Кантор — магічне слівце і магічне місце. За раптовим зблиском зацікавленого погляду на канторову табличку можна майже безпомильно виявити східноєвропейське походження його власника. Воно й не дивно, адже буття у ЄВРОПЕЙСЬКІЙ країні для вихідця з країн постсоціалістичних абсолютно і повністю визначається саме — ні, не буквою закону, — а саме цифрою всемогутнього кантора. Враження таке, що ця магічна цифра кантора певною мірою заміняє не лише закон, а й Заповіді Божі. Бо ж де ви побачите, щоби пересічний мешканець східноєвропейської (а до того ще й постсовєтскої) країни намагався бути тотально законослухняним, як не у тих місцевостях, де штраф за дрібний переступ має розмір його пересічної місячної платні?..
І тут підходжу до найцікавіших вражень. Сідаючи у Львові в автобус, я заплатив звичних 4 гривні. Квитка ніхто не давав; ціна, подумав я собі — така ж, як у так званих “маршрутних” таксі. Двері в автобусі, незалежно від його розміру, відкриваються лише і винятково передні, очевидно, щоб бува хто з громадян не ухилився від оплати. Відтак громадяни тлумляться зі своїми клунками (вокзал, що не кажи) через увесь салон, протоптуючи собі шлях по мозолях усіх тих щасливчиків, які встигли розміститися ближче до водія. Діло було в серпні, за вікном автобуса понад 35 за Цельсієм, я — у босоніжках на босу, ясна річ, ногу... добре, подумав я, що з вокзалу жінки переважно виходять у взутті не на високих підборах, а то мої ноги ризикували би перетворитися на решето.
Спокій запакованих громадян порушили лише настирливі крики з вимогливими, навіть погрозливими інтонаціями: виявляється, під середніми дверима автобуса зі стурбованими і безнадійними мінами на обличчях очікували двоє людей із двома візочками — дитячим й інвалідним. Коли автобус заповнився вщент, двері таки милостиво відчинилися і громадяни дружно намагалися втягнути обидва візочки зі супровідниками до салону. Вдалося. Дитя верещало, всі, включно з чоловічою половиною перенаселеного автобуса дружно почали давати поради молодій матері, як їй діяти у цій, зрештою, зовсім не екстремальній ситуації. У супроводі цього великого хору на всі голоси автобус повагом похитувався на всіх вибоїнах привокзальних вулиць із рішучим наміром доповзти до кінцевої зупинки.
Просто суперова реклама й аґітація для потенційних туристів, подумав я, проте цього ж не демонструють у рекламних роликах.
По дорозі хтось намагався вийти, тепер уже виносячи свої подорожні бесаґи, знову нетерпляче й активно “чекаючи” того часу, коли середні й задні двері відчиняться; комусь хотілося ввійти до автобуса на проміжних зупинках, і вони так само натужно проштовхувалися до салону через єдино відчинені передні двері, а середні й задні дверцята відчинялися накоротко, і тоді весь збуджений натовп охочих подорожувати, немов планктон, щезав у нутрі розпареного автобуса, який видавав чи то переможний рев, чи то окрик розпачу і важко рушав у подальше гойдливе плавання збуреними хвилями львівського асфальту й бруківки, час від часу пірнаючи у менші й більші западини закам'янілого на львівських вулицях часу.
Люди навколо натягнули маски байдужості та знудженості, з яких час від часу втирали рясний піт (кондиціонер в автобусі не працював, а з відчинених вікон на спітнілі шиї й тіла час від часу вливалося теплим чаєм серпневе повітря) і, здавалося, втому.
Втому від нинішньої подорожі? Втому від цієї подорожі, яка, здавалося, триває ціле життя? Втому від цього життя?.. Як же там із безвізовим переїздом у Європу, якщо переВІЗники й удома створюють мало не митні переходи на вході до транспорту. Харон вправно збирає свої оболи, просто натискаючи кнопочку біля керма. Така в нього основна робота. Таке прокляття... Я зафілософствувався.
І моя самотня посмішка у цьому автобусі викликала неприязні погляди решти пасажирів. Ну, й дійсно, вони ж не знали, що трохи менш аніж дві доби тому я за 16 одиниць грошей подорожував усіма видами транспорту цілий тиждень, навіть не помічаючи того, а тепер міг насолоджуватися масою вражень всього за 4...
Я вже був удома.
Екран телевізора широко позіхнув на всі різнокольорові зуби, оповідаючи про дивні далекі екзотичні країни, про аварії й війни, про біженців від тих війн, переконуючи мене, що потоки піших міґрантів обочинами висококласних гайвеїв нагадують часи “великого переселення народів” — “темні” часи середньовіччя. І я собі подумав, що “безвізовий в'їзд” на території старої доброї Європи вдався наразі лише сирійцям...
Я ж був уже вдома, втома проростала у мені, як проростає на цій благословенній землі все, що не встромиш у ґрунт, сонна байдужість м'яким мішком налягла на рамена, мені важко давалося розуміння, чи я втішений досягненням сирійської нації, чи просто співчуваю... І я рефлективно виявив неусвідомлену покору Гіпносу, поринувши у Хаос сну.
22.02.2016