Пригоди з лїт 1185—87.
Коли вожди половецькі
Війско Ігоря побили,
Обступивши наче стїни,
Решту в морі потопили,
А князїв і воєводів
У полон свій полонили, —
Тодї на пиру славетнім
Що до дальшого походу
Головнії два ватажки
Половецького народу
Розійшли ся в своїх плянах
І зчинили злу незгоду.
Перший виступив хоробрий
Хан, Отрока внук, Кончак:
"Рушимо тепер на Київ!
Нам щастить не аби як.
Помстимось за те, що згиб там
Славний прадїд наш Боняк".
На те мовив Ґза завзятий:
"Рушимо тепер на Сем;
Там жінок, дїтий побитих
Ми без захисту знайдем,
І полон готов, богатий
Безопірно приведем".
Встала мати Кончакова,
Що сидїла за столом,
І таке сказала слово:
"Синку, бю тобі чолом!
Мудро радив ти, туди лиш
Веди війско на пролом!
"Ти здобув велику славу,
Більшу ще здобудеш ти,
Як без огляду на Київ
Зможеш війско повести;
Там дібєш ся ти напевно
До найкрасшої мети.
"Тілько памятай, мій синку,
Не займай Переяслава,
Бо там буде тобі шкода,
Хоч не зустріне неслава;
Буде виграна порожня
І пропаде наша справа.
Та найбільше стережи ся,
Щоб ти не попав у Рим, —
Там попадеш, то пропадеш,
Буде щастю твому стрим, —
Чи здобудеш, чи позбудеш, —
Не переживеш двох зим".
Рік Кончак: "Гаразд, матусю!"
І вклонив ся їй до ніг.
"Віще ти сказала слово!
Жаден би віщун не міг
Так премудро нам сказати, —
Тож за нього спасибіг.
"А що до Переяслава,
То він не потрібний нам;
Як добудем славний Київ,
Переяслав здасть ся сам,
А за ним візьмем Чернигів
За пів дармо, наче крам.
"А Рим, матінко, далеко
За горами, за морями,
В Рим нї кіньми не заїдем,
Анї запливем човнами,
Тож про страх перед тим Римом
Нема й тями поміж нами".
Потягло на захід війско,
І пішов степами гук!...
Тягне день і ніч степами
Під червоними стягами,
А по переду мов крук
Провідник, що зна дороги,
На кони не томить ноги,
Чорний поступа Клобук.
Ідуть три дни і три ночи, —
Анї міста, нї села;
Видивляє війско очи,
Хіть до бою аж пала...
Аж ось чорною стїною
Над піль диких пеленою
Виринає, мов дрімає —
Бач, твердиня не мала!
"Київ! Київ" — згомонїли
Половецькії ряди,
Хоч пізнать вони не вспіли,
Чи прийшли якраз туди,
Лиш давай пускати стріли
Не надїючись біди.
(Далї буде).
[Дїло, 14.02.1916]
(Далї.)
Зараз город обступили
Мов зелїзним обручем,
Шатри в коло розложили,
Щоб не мокнуть під дощем,
І давай стрілять що сили,
Острах сїяти кличем.
Міські заборола густо
Скрізь обсаджені були,
І Половцї знай не пусто
Приступом на них ішли.
Відси трупи й відти трупи,
Та Половцї люд не глупий,
Не боять ся жадних страт,
Раз по разу приступали
Полк за полком підсували;
Бачилось, росла їх сила
Поки ніч не наступила, —
А ніч, знаєте, не брат;
Боротьбу їх зупинила
І живих поклала спать.
На другий день в ранцї рано,
Поки тьмяно — не погано,
Потім заграва кровава
Весь край неба облила.
Тут Половцїв вся орава
Жваво вхопила за зброю,
Зараз до нового бою
Проти міста поплила.
Та ось наче смерти яма
Відчинилась міська брама,
І з дружиною малою
Вийшов князь з Переяслава.
Князь був молодий і бравий,
Та Половцї в одній хвили
Полк довкола обступили,
Танець почали кровавий.
Дїло, бачилось, не трудне
Малу горстку роздавити,
Хочби в крови утопити.
Але ось прийшло полудне, —
Мала горстка не малїє,
Тілько трупи сіє й сіє,
А князь, наче бог війни!
Куди ступить — стеле трупи, —
Половчанок то сини.
А у своїх в тяжкій хвили,
Сам незломний, повний сили,
Ярим словом серце гріє.
Тут Кончак захтїв завзятий
Свою силу показати
І князя з коня зсадить.
Він прискорив хижим бісом
І сягнув довжезним списом,
Аби лївий бік пробить,
Та не вдав таку він штуку,
Здужав лиш у лїву руку
Списа вістрє запустить.
Скрикнули Половцї втішно;
Скочив знов один поспішно,
Списом теж князя вколов,
Але князь його нечайно
Втяв мечем і він нечайно
Повалив ся стрімголов.
В тім знов наче смерти яма
Відчинилась міська брама,
З брами-ж мов кровава мгла
Вийшла друга часть дружини,
Що зо страху без причини
В ранцї враз з князем не йшла,
А тепер в горячу хвилю
Бодрість чуючи та силу
Йому в поміч надтягла.
Розігралась кров юнацька.
Вдарила в їх тлум з ненацька,
Найгустїйший вал знесли,
І князя у серединї
В найстрашнїйшій різанинї
Зраненого віднайшли.
Він ще на кони держав ся,
Не подав ся й не піддав ся, —
Та тепер його міщани
За його тяжкії рани
Зараз в город повели.
(Далї буде).
[Дїло, 16.02.1916]
(Далї.)
А за містом сїч кровава
Аж до вечера трівала, —
Ніч зробила їй конець.
І Кончак на сон склонив ся,
Та в ночи йому приснив ся
Мов від матери гонець.
Став при нїм, почав казати:
"Докоряє тобі мати,
Чом на Київ ти не йшов?
На що Переяслав рушив
І до втрати люд свій змусив
І пролив князївську кров?"
"Переяслав!" — із просоня
Викрикнув Кончак, і в тім
Щез гонець, і з сну тяжкого
Пробудив ся він зовсїм.
Тут ватажки половецькі
В його вежу надійшли,
Помовчали добру хвилю
І ось що йому рекли:
"Хане, нам не сила далї
Отсей город добувать.
Згибла наших половина,
Й нам біди не минувать.
Наша рада як найшвидше
В дике поле мандрувать".
Встав Кончак, не сперечав ся, —
Нїяко йому було, —
І зняли Половцї табор,
Поки сонце ще зійшло.
Рушили на схід як хмара,
Що свій висипала град;
Лиш Кончак мов отягав ся,
Якось позаду лишав ся,
Мовби з милим чим прощав ся,
Й обертав ся все назад.
Ідуть пів дня; не весела
Многих ранених їзда;
Навіть на здорових душі
Сум і туга насїда.
В тім на полї щось там блиска
На подобу муравлиска
Чи орлиного гнїзда.
"Город! Город!" — мимо волї
Всі Половцї гомонять.
"Нумо, вдармо на той город!
Він не буде нас спинять,
Адже в порожні вертаєм!
Що в нїм, все позабираєм,
А нарештї силу маєм
І з землею все зрівнать!"
І коменди не чекали,
Закричали, загукали,
Живо рушили до брам,
Та знайшли собі на диво
Те саме кроваве жниво
Тут, як перше було там.
Був се город не великий
Без князя і без владики,
Та міщан хоробрих мав,
І лежав він близь болота,
І була комусь охота,
Римом хтось його прозвав.
Не злякали ся міщани,
Як Половцї надтягали,
Самі старші огнищани
Заборола облягли
Та камінам і корінєм
І палками та друками
Перший напад приняли.
Та їм стала ся пригода:
Не вдержавши тиск народа
Заборола впали два;
В пролом той Половцї впали
І тут тілько показали
Хижість тигра й силу льва.
Котрих старших — убивали,
А молодших в полон брали,
Кого здужали спіймать;
Та було їм дивно з того,
Що народу так не много, —
Взяли всего сотень пять.
(Koнeць буде).
[Дїло, 17.02.1916]
(Конець.)
В городї хаток не густо,
Та в хатках тих майже пусто,
І жінок зовсїм нема.
І Половцї зміркували,
Що даремно добували
Те гнїздо. Та що-ж, дарма!
Добули тай запалили
Й далї валом повалили,
А всїх вязнїв присилили
Душ по десять до ярма.
І пита Кончак одного:
"Що таке, що так немного
Вас у містї тім жило?"
"Та жило нас троха більше,
Але все, що здоровійше
І молодше і жвавійше,
В комиші онті пішло".
Став Кончак і здивував ся,
Але зараз догадав ся
І до своїх став гукать:
"Гей-же, браві, до одного!
В комишах полону много, —
Комиші перешукать!"
Браві рушили послушно
В комиші та однодушно
Кинулись стежок шукать;
Та котрі в комиш війшли лиш,
Тут-же всї і потопились, —
Було сотен їх із пять.
Решта ж, що була на сусї,
К Кончаку прийшла у скрусї,
Аби дати йому знать.
І накинув ся на бранця
З лютим вереском Кончак:
"Як ти смів мене дурити
Стілько душ вігнати в сак?"
"Та ви, хане, не питали,
Як у комиші входить,
Було зразу пошукати,
Хто-б туди вмів проводить".
"А як звав ся той ваш город
Проклятущий, за котрим
Таку страту непочесну
Я понїс і на почесну
Весь пустив його у дим?"
"Та той город вам не вадив
Чим він вас до себе знадив?
І вгадати тяжко, чим.
Нїхто доси з ним не знав ся.
Раді знати, як він звав ся?
Звав ся, вибачайте, Рим".
Кончак слуха і не слуха,
Мов важкий удар обуха
Його зразу оглушив.
Далї бранця не питав він,
Всїх Половцїв навертав він,
В кочовища поспішив.
І згадав він по дорозї,
Що у головнім обозї
Там у нього бранцїв много,
Що забрали край Каяли!
"Всїх поріжем до ноги!
Игоря і Святослава...
Не пропаде наша слава!
Хай погинуть вороги!
Так дотяг він аж до Дону
І почув тут: "Із полону
Игор, бранець головний
Втїк на Русь, дарма й шукати,
Й нагло вмерла твоя мати".
Став Кончак зовсїм сумний.
Та було лицарське серце
В нього в той час, як і перше, —
Довго плакать не ялось.
Не давав він думцї стриму,
Потягло його під зиму
Рушить походом на Рось.
Певну чуючи звитягу
Своїх не малу ватагу
В пізну осїнь він згорнув;
Рушив, як замерзли ріки,
Та з своїми чоловіки
Як пішов, так не вернув.
Вдарила зима нагальна,
Остра, люта, незвичайна
І морозна і снїжна.
Хоч пішли вони в кожухах,
Не було ладу в їх рухах,
Тілько воля в них міцна
Десь напасти, трупом класти,
Грабувати, мордувати,
Хоч пустиня самітна...
Хоробро в снїгу бродили,
Але швидко заблудили,
Шляху анї руш нема;
Небо вкрила хмара сїра,
Щезла часу й місця міра,
Налягла густая тьма.
"Взад вертать!" — "Куди вертати?"
"Годї йти! Лягаймо спати!"
І приспала всїх зима.
Писано в днях 27.—29. вересня 1914.
[Дїло, 18.02.1916]
18.02.1916