Дуже добре каже д. О. при кінці своєі замітки, що роботи у нас богато, коби тілько рук та голов, та щирого серця. Та тілько лихо, що у нас звичайно так виходить, як у тоі господині, що тілько проз дурницю пирогів не варила: вода була, лиш сира та муки не було. Руки би у нас найшлися і ними у нас затикають всі діри. Та що, коли до тих рук не стає добрих голов, то є, доброі поради, а нераз навіть доброі волі у тих, що радять. Одні радять здатися у всім на ласку божу, без котроі, мовляв, чоловікови і волос з голови спасти не може. Ну, та на се вже стара приповідка відказує: Бoгa взивай, а рук прикладай. І не можна того сказати, щоби наші люде не хотіли або не вміли рук прикладати, коли є до чого і за що. Он у Америці або в Россіі наших робітників хвалять не нахваляться, що-ді й пильні і дбалі і швидко до всякоі роботи хапаються, а ще до того тихі та покірливі, коли тілько з ними по людски обходитися. Ба, але як нема до чого рук приложити, або як за цілоденну важку працю платять 15 — 20 крейцарів?
Другі радять братися нашим людім до ремесла. Добре то радити, але треба й тут дещо розміркувати. Щоби бути ремісником, треба після нииішноі устави вибути термін у майстра, визволитися бути принятим до цеху і платити аркушик, т. є податок заробковий. А для ceгo треба 1) кошту тілько, що найбіднійший чоловік, котрому заробок найпотрібнійший, ніяк на него не стягнеся, 2) науки бодай початковоі, без котроі до терміну порядний майстер не прийме, і 3) найважнійше, треба селянскій дитині на завсігди покинути село і перенестись до міста, раз тому, що тілько по містах є порядні майстри, що беруть на науку, а по друге тому, що й опісля, ставши майстром, ремісник звичайно не мігби на селі заробити тілько, щоби й жив і податок заплатив. А коли ремісникови на селі місця нема, то значить, що село остаєся в такій самій біді та незарадности як і було. Taй ще поміркуймо, чи справді то в реміслах у нас така благодать? Ми бачимо що зими по містах сотки ремісників, котрі блукають без хліба, а в кождім цеху бачимо хіба двох-трех, що чогось доробилися (тай то звичайно ріжними штуками, а не самим реміслом), а решта бідує не згірше мужика. Заграничні фабрики підкопують і вбивають наше ремісло, так що селянам нашим пхатися туди нема великоі потреби, а коли вже ставати ремісниками, то попереду добре роздумати, де і якими.
Ще інші радять занести неподільність грунтів селянских, думаючи, що тим зарядиться біді. Неподільність мала би настати разом з коммасацією, то значить, що грунти селянскі, тепер порозгойдувані шматочками, малиби бути через обміну позбивані в суцільні кусні, а потому на ті кусні положено би таку печать, щоб вони вже на віки вічні не ділилися. Нам здаєся, що таку переміну лекше видумати, ніж зробити, а колиб єі й зробити, то вона не великим добром пахла би для наших селян. Бо раз то, що найменше міліон селянских господариств у нас обнимає по 1, 2 до 3 моргів, а таке господарство, чи єго діли, коммасуй чи що роби, все таки при теперішнім способі господарованя чоловіка з родиною не виживить. А по друге й те, що таке запечатанє всякоі зміни значило би зупинити всякий поступ, зробити неможливим усяке поліпшенє долі тих, котрих би та зміна застала на самім споді бідности. Може бути, що декому у нас і хотілосьби зробити таку штуку, щоби понад селянством і довкола него весь світ дошками забити, ну, але на се, як то кажуть, ченьже ще Бог ласкав і бабин біб до неба не доросте.
Ще дехто, як і д. О. в попередній замітці, радять нашим робітним людім шукати зарібку на чужині. Не перечимо, що на час біди й тісноти є в тім рація. Але тут опять лишаєся оден недостаток: часта людей вийде з села, a решта лишиться на старій біді. Ті, що вийдуть, можуть продати землю, і тоді хто єі купить? Звісно, або пан, або жид, або богатший сусід; найбіднійший, той, котрий би тоі землі найбільшe потребував, не має за що єі купити. Та той бо не має о чім і рушитися на далеку чужину за заробітком, і мусить або йти на роботу там де кепско платять, або попадати в руки ріжних агентів та шахраів, котрі дадуть єму ніби то ліпший заробіток, але за те зідруть з него в-за-двоє. А коли той, що вийшов на заробітки, не продає своєі землі і верне опісля до дому з наскладаним грошем, то може бути, що він і здужає поправити своє господарство, але решта, найбіднійші? Чи йім від того теплійше стане?
Як бачимо, і сюди горяче, і туди боляче. Кождий спосіб поодиноко взятий не вистарчає, з кождого можнаби взяти тілько десь щось, а всего вкупі так і зовсім узяти не можна.
Дуже справедливо каже д. О., що "на нужду міліонів тілько праця міліонів порадити може". Та тілько й тут кождий мимоволі запитає: ба щож, чи ті міліони доси дармували і дармують? А коли вони працювали і доси працюють, то чомуж вони, так здібнім, що аж до нужди допрацювалися? Значить, не в самій праці тут діло. Адже й пчоли дуже пильно працюють літом, а про те в осени звичайно гинуть від cipкового диму, а йіх медом другі собі губи мастять. Справедливо затим ті міліони моглиби до д. О. і що кождого інтелігентного чоловіка сказати: "Не говоріть нам о тім, що треба працювати, се ми й без вас знаємо, і як би ми не працювали, то можеб ви й підписатися не вміли. А говоріть нам і міркуйте про те, як би нам треба працювати, щоб з нужди вибитись. Бо вже й ми самі то видимо, і ви, розумні люде, досить нам напоказувалися, що так працювати, як ми доси працюємо, до нічого доброго не доводить."
Певна річ, що думати над тим дуже трудно, бо тут треба думати за міліони людей. Радити такій многоті, також дуже трудно, бо треба розміркувати тисячні обставини: що одному на добре вийде, може другому зашкодити. І коли ми в "Народі" подаємо і обговорюємо такі ради то головно для того, щоби самим робітним людім, а також усім щирим народолюбцям дати привід до пильнійшого думаня і розмов о тих річах.
Нам здаєся, що всі ради, про які ми доси згадували (подібних рад можна би набрати ще кілька, не дуже богато) мають одну головну хибу. Всюди радиться одному чоловікови, одному господарству: те й те може тобі помогти. Але що один чоловік буває заможнійшій, другий біднійший, один розумніший і бистроі памяти, другий тупійший, несмілий та непорадний (а й такий прецінь жити хоче і нераз до роботи дуже добрий), то й виходить, що кожда така рада може одному помогти, а другому ні, а звичайно може кількох поратувати, а найбільшоі більшості ні. Нам здаєся, що тут треба почати раду і роботу — від громади.
Наша приповідка каже: громада великий чоловік, і ми хвалимося тим, що наш нарід уже здавен давна зрозумів силу громади. Але ми при тому забуваємо одну дуже важну річ, що великий чоловік ще не мусить бути ані найліпший ані наймудрійший. Друга, также розумна приповідка каже: великий кінь турецкий, та дурний, а громада зложена з тисячі людей темних, неосвічених та прибитих недолею є так само темна й немічна, як і кождий з тих людей одинцем. Про таку громаду гіркими словами говорив і наш великий поет Шевченко, коли казав:
А на громаду хоч наплюй
Вона — капуста головата.
Отжеж нам здаєся, що поки ми не будемо мати в краю громад розумних освічених і добре впорядкованих, поти нам ані думати нема що про виратуванє себе і своіх потомків з нужди. А що ми розуміємо під розумною і добре впорядкованою громадою, про се поговоримо другим разом.
[Народ]
15.02.1890