Недавно донька назвала нас, її батьків, своїми «улюбленими персонажами». Схоже, кожна людина перетворюється на «персонажа», щойно потрапляє в думки чи слова іншої людини. Тут не йдеться навіть про художню літературу, хоча в художній літературі цим поняттям оперують найбільш свідомо. Але тільки подумайте: скільки наших близьких і далеких, краще і гірше знайомих, приємних і неприємних – «персонажі», наділені нами певними рисами, якостями й особливостями. Ми робимо «персонажами» цілі групи людей, в залежності від їхньої професійної діяльності, місця проживання чи національності, наділяючи їх певними однаковими властивостями. Цікаво було б дослідити і виміряти, як залежить «персонаж» від людини, яка його створює, і як – від тієї, за образом і подобою якої він створений. Скільки в «персонажі» – від самого автора, а скільки від прототипа. Іноді людина творить «персонажа», наділяючи його рисами власного уявного ідеалу, іноді – демонізує, іноді – творить карикатуру.
Збентежено переконуюсь у тому, наскільки описані мною персонажі – це я сама, а не люди, яких описую. І від цього стає удвічі печальніше: по-перше, тому, що раптом бачу своє непривабливе відображення, по-друге – тому що так мало насправді знаю про самих людей, яких намагалась відобразити, образ яких прагнула вхопити і відтворити.
Це стосується і найближчих. Маєш щодо них чіткі переконання, встояні, тисячі разів підтверджені доказами, спостереженнями. Аж раптом чуєш, як їх описують інші: описи так добре знайомої тобі людини настільки разюче відрізняються від твоїх, що ти починаєш сумніватись у близькості, у власній уважності, у собі. Сумніватись – це добре. Сумніватись – отже, щодня запитувати себе: що я бачу? Щодня запитувати у ближнього: «що ти відчуваєш?» – замість того, щоб створювати в уяві свого «персонажа».
Часто буває занадто пізно. Ти починаєш знайомитись із людиною вже тоді, коли вона відходить. Крім власного уявлення про неї, у тебе залишається найцінніше: чітка присутність, яку, на щастя, неможливо передати словами. А тому її неможливо зіпсувати, спотворити.
Є історія, є конкретні факти, перипетії з життя, які можна трактувати по-різному. Але, трактуючи, не варто забувати про сумнів у собі. Сумніватись у собі і запитувати – єдиний спосіб, який дозволяє наблизитись до людини, створити простір, не заповнений власними вигадками й комплексами. Дозволяє наблизитись навіть тоді, коли на запитання вже неможливо отримати відповіді.
Дядько мого діда був одним із найкращих спортсменів у довоєнному Станиславові. Він перемагав у турнірах із тенісу, велоперегонах, змаганнях із бігу, грав у волейбол і футбол. Тому він не сумнівався (чи все-таки сумнівався?) в тому, що здатен перейти по льоду Сян і дістатись до тієї частини Перемишля, де не було радянських військ, до своїх братів і сестер, незважаючи на мороз і значну відстань, яку довелось би пройти пішки в глибокому снігу. Він вирішив позбутись документів на випадок, якщо його спіймають ще з цього боку, оскільки українців у таких ситуаціях розстрілювали на місці. Що він відчував, знищуючи свій паспорт? Чи сам він дійшов до рішення придумати собі польське прізвище, натомість залишитись при власному імені – Роман – оскільки існував значний ризик не відгукнутись на чуже ім’я? Чи сподівався він іще зустрітись зі своєю нареченою і чи плакав, прощаючись із нею?
Наскільки близько йому вдалось підійти до ріки? Чи передчував він, що його впіймають? Коли це сталось – його охопила паніка чи він зберіг самовладання?
Відомо, що Романові напевне вдалось видати себе за поляка і це врятувало йому життя. Хоча, можливо, життя йому врятувало те, що в совєтських солдат, які вирішували його долю, був того дня добрий сніданок. Або їм надійшла пошта з дому.
Їдучи в товарному потязі на схід, чи відчував він полегшення, що залишився живим? Чи тривогу перед невідомістю? Про кого він думав найчастіше – наречену, маму, братів?
На лісоповалі у трудовому таборі юний спортсмен з міцними донедавна м’язами виснажився настільки, що, аби перелізти через повалене дерево, йому доводилось руками переставляти власні ноги. Чи міг він оцінити лаконічну красу навколишньої природи: дзвінку прозорість повітря, графіку стовбурів і каміння, чисті барви лаконічної рослинності?
Щоб урятувати собі життя, Роман зголосився до одного з польських армійських з’єднань і знову рушив на захід. Коли загін дістався Кракова, війна припинилась. Роман залишився у Кракові під вигаданим польським прізвищем і невдовзі поділився ним зі своєю молодою дружиною-краків’янкою. Чи почував він себе кимось іншим, носячи це несправжнє прізвище? Чи відчував провину перед дружиною, що обманює її? Свою справжню історію Роман відкрив їй через кілька років, уже маючи двох синів. Як він наважився це зробити? Якими словами він почав зізнання? Чи полюбив дружину ще дужче, коли вона прийняла його і пробачила?
Наприкінці 60-х років Романові вдалось отримати дозвіл і приїхати до Франківська. Він зустрічався з родичами і друзями дитинства, багато ходив містом. (Щоб згадувати минуле? Порівнювати його з теперішнім? Він сумував за втраченим чи радів здобутому?) Довідався, що довоєнна наречена живе з чоловіком у Делятині. Роман порушив заборону і покинув межі міста. Чи тремтіли у нього руки? Чи встигав він милуватись синіми гірськими хребтами на тлі хмар? Чи того дня, може, небо було пронизливо-ясним?
Чоловік колишньої нареченої написав донос до КҐБ. Чи виявив він свої ревнощі Романові? Чи потис йому руку? Чи, може, розлючено сплюнув і копнув ногою пса?
Виявилось, що один мій друг знає цю історію з іншого боку. Виявилось, що хата його бабці стояла якраз навпроти хати колишньої нареченої Романа. Бабця (яка сама була новенькою у Делятині, бо тільки недавно повернулась із таборів) близько товаришувала з сусідкою, і навіть на прохання тієї відволікала сусіда розмовами і дивними проханнями якраз тоді, коли знизу, з села, надходив Роман. Вони розмовляли під грушкою у саду бабці мого друга.
Я знаю цю грушку. Знаю цей сад і цей дім. Я не знала бабці мого приятеля. Як і не знала по-справжньому свого родича, дідового дядька. У них була різниця всього в кілька років і вони товаришували. Коли я була мала, ці літні панове в капелюхах і світлих плащах таємно ходили купувати для мене нового ангорського хом’яка, щоб замінити зниклого. Зниклий знайшовся і відтоді у мене певний час жило двоє однакових ангорських хом’яків.
Я не знаю, що відчувала бабця мого приятеля, відволікаючи чоловіка колишньої нареченої розмовами та дивними проханнями. Історія вимальовує симетричні й вигадливі візерунки, які можна розгледіти тільки з висоти пташиного лету.
Знаю тільки, що вдова Романа, якій виповнився 91 рік і яка певний час жила під вигаданим прізвищем, про це не підозрюючи, досі щодня підтягується на перекладині.
15.02.2016