Тут, найдалі на захід висуненій смузі землі жили наші брати від віків. Протягом цілих століть прийшлось нашому братові відбивати затії західніх сусідів, що старалися крок за кроком витиснути його з того клаптика землі, що йому понад усе дорожчий.
250.000 в Америці
Та витиснути селянина з його рідної землі дуже важко. Коли прийшли важкі часи, а праці і землі було замало, тоді наш селянин покидав на якийсь час ґрунт і виїзджав у далекий світ. Виїзджав на працю до Бельґії, Франції, Канади й Арґентини. В Америці живе понад 250.000 українців з Лемківщини, себто половина всього населення цієї землі. В чужині виконували вони найважчу працю протягом кількох літ, але постійно мріяли про поворот додому, щоб на цій рідній землі доживати свого віку. Є багато випадків, що наші селяни всю молодість жили й важко працювали на чужині, а на старість таки повертались додому, до своїх бідних, але чудових лемківських гір.
Ось чому не так легко було нашим західнім сусідам витиснути українського селянина з його землі. Ця безмежна любов і привязаність до батьківщини врятувала і цей наш "стан посідання" на заході, бо ще й сьогодні наші села, вже по значних втратах, доходять на заході аж під Новий Санч, а на південному заході — під Бардіїв, Пряшів і Міхайлівці. Всюди на цій території живуть одні й ті самі лемки-українці, про яких ми часто чуємо, що вони є може занадто консервативні й недовірчиві. Ця недовірчивість зродилась у них протягом довгих, важких століть, коли-то треба було за кожним чужим, що приходив у село, слідкувати, бо цей чужий завсіди старався використати нашого селянина, або вносити в лемківське чи бойківське село заразу сварні та крамоли.
Багато шкоди наробили тут мішані подружжя. Та ці мішані подружжя у чисто українських селах не були ще такі шкідливі, бо діти з такого подружжя виховувалися, здебільше силою обставин і під впливом свого рідного оточення, в українському дусі, але в мішаних селах і містечках такі подружжя потягали за собою втрату цілої родини. Тому проти таких подруж у мішаних селах мусимо й нині боротися, тимбільше, що допливу чужої крови нам узагалі не треба.
11 дітей у родині
Кілька кільометрів на південний захід від повітового містечка Балигород є село Колониця. Знайомий лісовий інжинір, що прийшов сюди зі сходу, обіцяв нам, що заведе нас тут до родини, яка, Богу дякувати, має 11 дітей! Колониця — село досить велике, розтягнене на кілька км. Возової дороги туди нема й треба перескакувати з каміня на камінь. Ідемо і розглядаємося. Хатки малі, бідні, всі майже однакі. Є неділя, падає дрібний дощ і селяни сидять у хаті. Пси на нас розгавкалися і люди виглядають через миленькі, назавсіди чисті віконця. Напевно дивуються, що комусь захотілось в такій непогоді йти "нашпацір". Та ми шукаємо родину з 11 дітьми. Врешті знаходимо цього господаря.
Входимо до хати.
— Слава Ісусу!
— Слава навіки!
Вітаємося з господарем, сідаємо і приглядаємося. Хата невеличка, досить чиста. Є і підлога. А що найголовніше: насправді аж одинадцятеро дітей начислюємо. Найстарший хлопчик має яких 14 літ, всі 11 здорові, тільки дівчинка якось від недавна нездужає на око. Половина дітей ходить до школи.
Сидимо довший час і про всячину балакаємо з господарем. Він цікавиться усім і випитує. Важко йому жилось і сподіється, що бодай його 11 дітей заживе колись краще, аби тільки здорові були. Мала доня за той час переглядає шкільні книжки й зшитки й призабувши на нашу приявність, заспівала отак собі "на припічку" тихеньким милим голосом лемківську пісню:
Ой, верше, мій верше, мій зелений верше.
Ей, юж мі так не буде, ей, юж мі так не буде,
Як мі било перше...
Ми всі мимоволі притихли — слухаємо. Дівчинка це запримітила, почервоніла і перестала співати. Це, направду, гарна лемківська пісенька. Кажемо, щоби ще щось заспівала. За хвилинку чуємо пісню, вже з новішого репертуару:
А в неділю рано, в девятій годині,
Розділили Польщу на дві половині...
Похвалили маленьку співачку, попрощались і пішли, переконавшись, що зі справою популяції по наших селах ще не так погано... Зате з інтеліґенцією то вже поганіше. Хоча в останні часи, зокрема завдяки пресі помітна зміна на краще. От знайомий інжинір, ще кавалєр, говорить нам, що для нього ця багаточленна родина буде святим приміром... Слава йому й усім черговим!
Ще й дотепер тут повно чужинців. Є доволі по наших селах, де затримали при собі посади на тартаках, у лісовій господарці, тощо. В цьому певної міри винуваті ми самі, бо не треба було втікати зі села та поневірюватися кудись по чужих містах. Мусимо стреміти до того, щоб нас усюди було якнайбільше на нашій етнічній території.
На Бойківщині
На схід від ріки Солинка — це вже Бойківщина. Між Сяном і Солинкою є кількадесять бойківських сіл, хоч назагал говориться тільки про Лемківщину. Це несправедливо. Колись на мене просо накинулися гарні донечки нашого пан-отця зi Ступосян над Сяном: — "A Ви, Пане Редакторе, чому там до Кракова не напишете, що ми є бойки та бойкині, та що тут живе кількадесять тисяч!" Я, очевидно, обіцяв, що напишу. Ці наші бойки-українці найбільше відірвані від світа. Від першого вже дійсно бойківського села до найближчої залізничої стації в Тісні буде яких 50—60 км., а до найближчої автобусової стадії в Балигороді 30—40 км. Та це так буває вліті, але зимою, коли завалять сніги, вузькоторівка з Тісної не їде, автобус не курсує, то треба їхати аж до Сянока, цілих 100 км.! Ясно, що ця західня частина Бойківщини мало дає про себе знати, бо звідси важко людям їздити до наших нинішніх осередків, а й з цих осередків важко добитись на Бойківщину. Врешті доїхати в гори, до Балигороду, ще можна автобусом, а звідти то хіба вже пішки. Підводу не легко дістати. А ці дороги в горах! Коли сухо, то ще сяк-так, але у дощ ані руш — болото по коліна. Через гірські потічки нема містків і треба або визуватися, або пробувати ризиковні скоки у далечінь.
Рідна земля кличе...
Над Сяном багато таких сіл, що половина з них залишилася по другому боці. Тут, у Ґ. Ґ., селяни, священики, учителі й інші, що знають обставини по наших селах на Лемківщині й Бойківщині, говорять одне й те саме: більше працьовитої та ідейної інтеліґенції на наші етнічні території! По наших селах повно чужинців, що вже багато шкоди нам наробили, і сьогодні знову ж роблять вони свою чорну роботу, пускаючи всякі татарські вістки. Селянство, а головно молодь, тільки підсміхається, співаючи у відповідь пісеньку:
Ви нас, українців, на фронт висилали,
А самі в Румунію чимскоріш тікали.
Неволюване віками тутешнє населення хоче жити тепер вільним життям і працювати. Хоче обмитися при тому від чужого намулу, щоб вилікувати скривлену душу, не хоче знати колишніх партійних критеріїв ані поділів на будь-які групи, не хоче знати між своїми дітьми ніяких суперечок, борні і розладдя... А бажає собі, щоб урешті якнайбільше українців осіло на ній, рідній землі, замість деморалізуватися по чужонаціональних осередках. Тут потрібно в найпершу чергу — учителів, священиків, лікарів, кооператорів, ремісників, промисловців, які б основувала й вели власні варстати праці, які давали б працю й другим, фахових адміністрац. урядовців-українців, і таких, що могли б перейняти у рідні руки місцеву самоуправу. Все воно тепер — можливе і в обличчі цих конкретних завдань не можемо дозволити собі на люксус мрійництва чи безплідного критиканства. І тільки національно-громадська єдність та творчий конструктивізм дозволяє нам здійсняти цї завдання. І в тому нашому положенні, що ми всі українці опинилися — треба бачити Боже Провидіння, що казало нам пригорнутися до цього клаптику української землі та заправляти на цьому клаптику свої сили, свій хист свою здатність.
[Краківські вісті]
09.02.1941