Кілька днів тому моя сторінка зарясніла синіми заставками Widzialni Bojkowie #spiszsie #Bojkini #Bojko
Бойки є етнографічною групою українців середньої смуги Карпат; найзахідніші околиці Бойківщини перебувають в межах РП, самі бойки депортовані в 1944-1946 рр. в УРСР і в 1947 – на північно-західні (понімецькі) землі Польщі.
Ініціатива закликає людей бойківського походження у Польщі під час перепису, який триває до вересня цього року, декларувати свою бойківську тотожність.
Точної статистики поширення цієї ініціативи не маю. Але бачу, що викликала вона інтерес. Перші репости викликали, на мою думку, маніпулятивні оцінки. А вже вони спонукали частину української громади до хибних висновків.
Переконана, що ми ще почуємо чітку артикуляцію від самих бойків із Польщі. Бо ця історія про них. Я не є бойкинею, яка народилася і мешкає у Польщі, тому не маю морального права тлумачити наміри ініціаторів та їхніх прихильників. Моя обізнаність у бойківській тематиці, журналістський досвід також не дають мені права перебирати на себе їхній голос. Тому я дозволю собі лише кілька зауваг.
Та найперше маю кілька питань до тих, у кого раптом прокинулася така велика стурбованість долею бойків у Польщі. Навіть до тих, хто вже зробив висновки про «бойківський сепаратизм», «постріл в небо», «хибне рішення»… – Ви запитали насамперед самі себе: як бойки дійшли до цього? Чим керувалися ці люди? Який досвід стоїть за їхнім рішенням? Чи можуть вони мати право на власний вибір і в яких умовах наважилися його зробити?
Якщо відповіді на ці питання щиро цікавили вас, ви би не спішили одне поперед одного пророкувати, що бойки підуть шляхом лем-лемків, не запощували так швидко фоточки з акцій шльонзаків. У першому випадку я бачу вболівання – і таки щире – за долю української громади в Польщі. У другому – штучне і абсолютно маніпулятивне накручування «медійності» теми. Але ні в першому, ні в другому випадку не йдеться ні про об’єктивну оцінку, ні про бойківський інтерес.
Живемо в часи, коли гнучкість ідентичностей проголошується чеснотою, а такого не було ще, наприклад, років сто тому. Глобалізований світ як ніколи раніше толерантний до різноманітних форм і виявів тотожності. Ми захоплюємося культурним різноманіттям. Але чомусь отримуємо переляк, коли бачимо, як сотня людей заявляє – поки що суто декларативно – що їхнє давнє ім’я щось для них та й важить…
Проблема є не з бойками у Польщі. Проблема є в тому, які тенденції ми спостерігаємо із трактуванням бойківської спільноти у Польщі. Тому ініціативу Ольги Хребор я розумію, зокрема, як готовність відповісти на ці виклики.
«Бойки бавляться сірниками, не бачать прикладу лемків!». «На них впаде кара небесна». «Продалися полякам, а українцями вже не хочуть бути». «Дурні не знають, що риють собі могилу». Що ви ще завтра про них напишете? Чи, може, ми в Україні чогось не знаємо? Тоді назвіть по прізвищах, а не демонізуйте усіх бойків у Польщі.
Чи ви вірите, що бойківські родини, перелічені у постах, оголосять бойківську республіку під Вроцлавом чи Щецином? Чи очолять збройне повстання в Бескидах? Чи голови осередків ОУП – а серед них не бракує людей бойківського походження – будуть агітувати проти декларування української національності в переписі? Чи провідні історики – а серед них також не бракує людей бойківського походження – відмовляться від свого інтелектуального доробку і віднині пропагуватимуть «окрему бойківську путь»?
Комусь дуже вигідно виявилося просувати нав’язливу тезу, що декларування бойківської тотожності під час перепису є ревізією українського вектора? І чомусь думка не спрямована на те, щоб запитати у самих бойків, яку дозу адреналіну вони отримують, коли їх повсякчас називають «мертвим народом», їхню землю – «загіньоним» світом і, зрештою, коли чують сумніви, чи є бойківські терени у межах сучасної Польщі.
Є певні технології в нашому інформаційному суспільстві, які дають можливість спекулянтам добитися результату, коли чорне бачиться людьми як біле і навпаки. Знаємо добре, що загравання з регіональними тотожностями дійсно може мати плачевний результат. Але чи у випадку бойків у Польщі ми бачимо щось подібне?
Бойки у Польщі живуть розсіяно. Ті, котрі не асимілювалися, задіяні в діяльність українських товариств. Їхня тотожність є наслідком транзиту від батьків, родинного дому, спогадів про рідний край, звідки їх вигнали в рамках операції «Вісла», рідної говірки, яку чули в хаті, церкви, до якої ходили, – до усвідомлення себе членом української громади. Після депортації бойки розділили долю з рештою українців Польщі.
Масових повернень бойків на рідні землі не відбулося (причини – окрема розмова, основна – не було куди після спалення сіл). Усвідомлюючи свої культурні особливості, вони, однак, не так активно їх культивували, як наприклад, лемки. І це ще один нюанс, який доводить, що ототожнювати ці дві групи і пророкувати їм подібне майбутнє навряд чи справедливо.
Не смійтеся, але виявляється, що бойками в Польщі дуже переймаються наші західні сусіди в Україні. Вони застерігають від «політичних рішень». Але ці політичні рішення бойки зробили більше 100 років тому, підтримуючи ЗУНР на усій своїй території замешкання, а не одним кінчиком – як ті, нащадки яких нині вважають моральним правом безцеремонно навішувати усій бойківській спільноті Польщі тавро «історичної близорукості». Звісно, лемком-українцем у Польщі бути за честь! А ось бойком-українцем – великий гріх!
А подумаймо трохи наперед. Що писатимуть вболівальники восени 2021 року, коли результати покажуть, що під час перепису бойками оголосили себе люди з польською свідомістю. А бойків серед українців знову нема. Для вас і тоді залишиться пріоритетним питання, чи бойки є етносом, чи етнографічною групою?
Чудові перспективи матимуть і бойки в Україні. Сусіди й далі малюватимуть мапи лемків із Турківщиною включно, а всіх незгодних називатимуть «агентами польської науки». З переліку українських земель Закерзоння Бойківщину можна буде вилучити остаточно. Про бойків, переселених у 1944 -1946 рр., також нарешті забудуть – як про зайвий елемент, що переобтяжує й без них строкату картину.
А в українських органах влади, де досі керуються результатами перепису 2001 року (пізніше перепису не було, і не знати, коли ще буде), вже давно вивчили цифру – 131. Бо в Україні більше бойків немає. Є статистика, а є фантазії, – як люблять казати чиновники усіх країн світу…
Підсумок мій такий. Декларування бойківської тотожності при зазначенні української національності – а таку можливість перепис населення у Польщі надає – не приховує, на мою думку, реальних загроз для української громади у Польщі та української спільноти у світі. Навпаки – культурне багатство в цивілізованому світі розглядається як додатковий ресурс (аж смішно, що пишу такі банальності). Окрім того, цей чинник може консолідувати нащадків бойків-закерзонців з бойками з України, які прибувають на працю і тривале перебування у Польщі. А українці Польщі серйозно думають, як більше згуртувати ці дві частини.
Наостонок – чим зливати вроки (переляк), отриманий від загрози «бойківського сепаратизму». Почитайте трохи про історію Бойківщини, хто був серед засновників бойківськи товариств, на якому боці воювали бойки під час визвольних змагань, про Бойківську бригаду, як вони голосують в сучасній Україні… Не буду бити найважчою артилерією «помічного від страху» – розповідати персональні історії про бойків у Польщі. Зроблю це напевно іншим разом.
Упередження – це завжди відмежування людини від людини і різке падіння імунітету. Особливо недоречне зараз.
"Коли хтось менший і слабший випростаєся – ни мечи одразу каміньом".
Наталя Кляшторна,
журналістка, яка виросла в родині бойків, переселених 1951 року на Херсонщину, мешкає в Києві.
