Олександр Жовна. Солодка ілюзія життя. Львів: Піраміда, 2015. 188 с.
Повість починається з симпатичної метафори. Старий кінотеатр незвично обладнаний – два ряди крісел один проти другого і пара екранів перед ними: «В цьому є естетична зручність для кожного. Зрештою, ти можеш розглядати сусідів напроти, коли тобі не подобається те, що демонструють на екрані. Інколи трапляються цікаві обличчя». А додам, що головні герої «Солодкої ілюзії життя» Олександра Жовни – люди особливі (так, це політкоректний евфемізм). За ними ми і спостерігатимемо, коли запропоновані до безпосереднього споглядання події здадуться нудними. Трапляються ж бо цікаві обличчя!
Усвідомлення цього моменту мене заскочило: наші навички спілкування на правах певної пізнавальної системи встановлювалися в ті часи, коли людину протягом всього її життя оточувало добре як кількадесят осіб. Нечисленні чужинці, такі ж нечисленні сусіди – варто було швидко вчитися розпізнавати за найменшим порухом всіх, з ким впродовж життя ти зіткнувся. Всі один одного буквально знали в обличчя. Людина як така, людина взагалі, людина універсальна – для нормальної комунікації це і досі нонсенс. Ми й досі наполегливо вчимося бачити.
Чим очевиднішою є для нас людина, тим прозорішими є для неї ми. Картографуємо знайомі обличчя і готові до передбачення змін, що з ними відбуваються; очікуємо навзаєм того ж. А що стається, коли ми споглядаємо особу, яка апріорі не належить до нашої «прозорої» малої групи? Коли уже на рівні емоційних та інтелектуальних реакцій вона не є «нами»? Безумці, божевільні, вар’яти, особливі люди. Питання не в тому, що не хочемо їх бачити, здається, навіть не вміємо бачити… Тоді з’являється література.
«Солодка ілюзія життя» Жовни – це історія кохання.
Ляля і Андрій, попри те, що живуть у одному під’їзді, зустрілися в тому дивакуватому кінотеатрі за переглядом сфальшованого сюжету про Петрарку і Лауру. Вони і самі обоє дивні, як той кінозал – часто повторюється у книжці. Тож нічого не залишається, як самотужки довести і донести справжню історію романтичного кохання: взаємного, розділеного, нещасливого. Як не резонерам, то бодай як резонаторам. Говорять, говорять, говорять (глибокодумні дурниці переважно), кохаються, кохаються, кохаються – двійко самотніх насправді дітей. Найліричніший момент цієї Жовненської романтичної любові: молоді люди потрапляють до «Вогнів великого міста» Чапліна. Не питайте як, це не важливо. Згадайте краще, що найніжнішій із фільмів Чарлі – напрочуд суворий, навіть жорстокий; принаймні до своїх героїв. Зрештою, більше б пасувала тут «Дама з камеліями» чи «Травіата», яку коханці з «Солодкої ілюзії» слухають в Оперному. Бо Ляля – повія з вражаючим психічним діагнозом, та й у Андрія відчутно «дах їде». Гепі-енду не буде.
Але ця історія взагалі не про них.
У Лялі є сестра Ліза. Їй двадцять три, і вона – даун. Сестра та її бойфренд викрадають Лізу та її бойфренда Колю (діагноз теж відповідний) із інтернату для неповноcправних. Вчотирьох вони виїжджають до села, де має скластися запланована ідилія. Природні бо люди, «діти сонця», повертаються до своєї природної стихії: «Вони просто насолоджувались життям». От тільки сільське оточення – за нечастими винятками на кшталт сусіда Івана – виявляється не готове до несамовитого кохання двох дивакуватих парочок. У фіналі – масове убивство, нещасний випадок і патологічна (насправді, нарешті, саме воно і тільки тут!) самотність Лізи. Вона єдина вижила.
Про те, що перед нами історія власне дівчини-дауна, і вона тут є головною героїнею, повідомлять уже в першому абзаці. Тут же, зокрема, згадають сумнозвісну 47 хромосому, яка і призводить до синдрому Дауна, і прокоментують: самотужки Ліза розказати нам свою історію не може. Ця функція делегується її виховательці (що своєю чергою претендує на авторську інтонацію).
Ок, наче нічого складного. Історія кохання і смерті Лялі насправді є історією самотності Лізи, котру за неї розкаже уповноважена особа, що безпосередньо в подіях участі не брала. Не настільки екзотичний прийом для оповіді сльозливих історій – він раз-по-раз змусить пригадати структури рукописних жорстоких романсів (такі грубенькі зшитки з сердечками на полях у тумбочках старшокласниць, я про них). Але в розповіді про тих, хто за замовченням «нами» не є, таке оповідування – по правді єдине, що вартує уваги в такій злегка так пересолодженій повісті. Завжди важить тільки те, хто саме говорить про Іншого.
«Солодка ілюзія» – той випадок, коли над персонажами підноситься моральне судження автора: як охорона і як індульгенція. Безумці і скорбні розумом Жовни виробляють такого кшталту інакшість, яка спростовує думку про культурну єдність: вони і унікальні, і різноманітні. Автор – безперечно талановитий – звільняє свого Іншого через його принципову непізнаванність. Тут так часто описуються обличчя героїв-даунів. Вони наче і схожі один на одного, але принципово не схожі на нас. Така собі причетність, яка не дорівнює приналежності.
Такому посланню добре личить заїжджений мелодраматичний сюжет. Стандартність ситуації підкреслює екстраординарність героїв: розповідь про них є лише приводом для параду «цікавих облич». Кліше про нещасну любов, соціальну природу зла, жорстокий світ тощо (самі поповніть реєстри, матеріалу в повісті для того достатньо) – вони вказують на момент зупинки нормального ходу життя, ілюструють неадекватність поза-художнього світу. І ми готові уже слідом за автором толерувати те, що бачимо наче як суцільне відхилення.
От тільки ці чарівні діти сонця з «Солодкої ілюзії» – убивці. Ліза у фіналі вбиває з рушниці сільського міліціонера, який намагався зґвалтувати її сестру та спричинив її смерть, він же убив і Андрія. Самозахист? Добре. Інший випадок. Коля і Ліза, ще будучи в інтернаті втопили сторожа Бабая, живодера і садиста. Може, заслужив? Але ці природні і невинні малята брешуть про свій вчинок. Брешуть, отже усвідомлюють його як неправильний. Але не як злочин. Колю дражнять сільські хлопці. Він бере каменюку і кидається на них. Жорстокі діти в цей момент лякаються і знічуються, позаяк бачать справжню жорстокість – готовність вбивати.
У вовчій зграї знахабнілих від безкарності ментів, корумпованих психіатрів, озброєних сутенерів, байдужих чиновників завиє по-вовчому і кроленятко. Людину визначають обставини, – підказує Жовна. Не від того щоб не погодитися, ми легко зіпсуємо те, що не доламала природа. Але цікавіше таке: Інший перестає бути Чужим, коли сягає граничної патології. Убивця автоматично потрапляє в нашу зону видимості, безумця нам треба спеціально показувати (і не факт, що побачимо) .
«Ілюзія» з назви пов’язана не тільки з мріями героїв про ідеальне життя у неідеальному світі, не тільки з подорожжю всередину чуттєвого кіна. Що ми маємо відчувати, читаючи про вбивство, скоєне людиною із синдромом Дауна? Може, що він творить новий власний світ, використовуючи «матеріал» нашої з вами реальності (оце протиставлення «ми» і «вони», не я його вигадала, іду за текстом повісті). Коля ладнає з усілякого сміття чудернацькі саморобки: «Дивлячись на свій виріб, Коля, здавалося, тепер остаточно заглиблювався у вигаданий ним барвистий світ з безліччю коротких ніжок, що несли його в якийсь інший вимір незнаних почуттів, особливих образів, бездоганних стосунків». Та «солодка ілюзія», про яку йдеться у повісті, – це ще й помилка уявлення: ми не здатні делегувати безумство окремим людям і так стати нормальними. Щось на кшталт того, як Ліза передоручає розповідь про себе виховательці. Ефект натомість в обох випадках сумнівний… І от – маємо. Книжку про «чужинців» можна читати без сліз тільки якщо вона потрапить до «свого» читача. Хоча чому це без сліз? Якраз зі сльозами.
Один із героїв Честертона адресує співрозмовнику: «Ви надзвичайно хороша людина. Ви здатні вірити, що нормальним є хтось, а не ви сам»... Чому нас так цікавлять люди, досвід яких відчутно, ба засадниче різниться від нашого (на рівні самоідентифікації передусім)? – Може тому, що маємо тоді змогу відчути себе таким-от надзвичайно хорошими.
09.02.2016