Оля ГНАТЮК: «Україна пройшла точку неповернення»

 

Тема моєї доповіді стосується переходу від етнічної ідентичності до ідентичності громадянської.

 

Коли ми говоримо про визволення чи прощання з Російською імперією, завжди маємо на увазі такі поняття, як колоніалізм і антиколоніалізм. Після самого визволення оперуємо поняттям «постколоніалізму». Натомість мені здається, що надходить наступний етап, коли ми перестанемо говорити про колоніальний час, але заговоримо про поняття свободи. Про свободу самої держави і громадянського суспільства. Це те, що дозволяє бути нам гідними людьми.

 

Епіграфом до книги «Прощання з імперією» (2005) поставила такі слова Юрія Андруховича: «Україна — найбільша в Європі за площею об'єктивна даність, яка саме з цієї причини фатально не може в Європі поміститися. Бути з Росією для України згубно. Це духовна і фізична смерть. У чому можна було переконатися протягом трьох з половиною століть. Бути з Європою, можливо, означає те саме, але в цьому ще варто переконатися».

 

Звичайно, ці слова з'явилися у 1998 році й написані в іронічному контексті. Сьогодні вони вже не читаються з такою ж іронією, а звучать більш болісно. Я дозволила собі повернутися до цієї цитати, щоби показати певний парадокс українського шляху і парадокс того, що нас визволяє.

 

У листопаді 2013 року почався Євромайдан, у центрі якого було нагадування собі і світові про європейські цінності. Не минуло і кількох тижнів, як виявилося, що це не лише нагадування, але й відстоювання цих цінностей. А ще через кілька тижнів виявилося, що це не лише відстоювання, але й захист тих цінностей.

 

На початку 2014 року українці вже були здатними захистити цінності — попри відсутність допомоги цієї довгожданої Європи. Російська аґресія ще раз показала українську здатність до захисту.

 

Це був великий, стовідсотковий виклик для української незалежності за всі 20 років. Не хочу тішити ані себе, ані всіх вас, що це був перший виклик. Очевидно, він не буде й останнім.

 

Я звернуся до найбільш відомого визначення, що таке нація — за Ернестом Ренаном. Нація — це щоденний плебісцит. Він стосується не тільки певної спільноти, але й кожного з нас. Виклик постав перед кожним, бо кожен повинен робити самостійне рішення.

 

Нагадала собі одне з гасел, яке прикрашало ялиночку наприкінці 2013 року: ««Беркут» убивает равнодушие». Під час Революції дуже мало людей залишилися байдужими, хоча здавалося, що ця байдужість була розповсюдженою і всеохопною. Це була байдужість й індиферентність до того, що діється з ближнім. Це важкий спадок після імперії.

 

Ми дуже добре усвідомлюємо ціну, яку платить Україна за свою свободу. Багато політичних оглядачів кажуть, що вона була занадто великою порівняно з наслідками в економічному чи соціальному плані. Можливо, й так. Не хочу сперечатися ні з політологами, ні з політичними оглядачами. Але хочу звернути увагу на зміни, які важко вимірюються. Економічні показники, рівень зубожіння суспільства визначити легко. Але чи можна побачити зміни в національній ідентичності? Їх можна оцінити лише з більш віддаленої перспективи. На зламі XIX–XX ст. національна ідентичність базувалася на понятті етнічної ідентичності, що поєднує мовну, культурну та релігійну ознаки. Протягом цих 20 років на наших очах відбувалися великі зміни, але наглядно вони проявилися лише у кінці 2013-го і на початку 2014 року. Ми перейшли від розуміння етнічної ідентичності, яке успадкували з XIX століття, до розуміння громадянської ідентичності. У 1990-ті роки ми цього не помічали, але процеси вже відбувалися. Їх можна було трактувати як постколоніальний спадок.

 

Погляньмо на зміни в національній ідентичності у 2014 році. Початок Майдану у всіх асоціюється з постом у Facebook тодішнього журналіста Мустафи Найєма. Саме уродженець Афганістану закликає повстати заради гідності та демократичних цінностей в Україні. Ще один приклад — журналіст Вахтанг Кіпіані, уродженець Тбілісі. Коли я ще працювала радником з питань культури і науки Посольства Республіки Польщі в Україні, він прийшов до мене з проханням допомогти у заснуванні сайту «Історична правда» на базі «Української правди», яку створив Георгій Ґонґадзе. Нагадаю передостанній випадок — гарячу суперечку міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, вірменина, народженого в Баку, і губернатора Одеської області Михайла Саакашвілі, грузина з походження. Вони сперечалися про те, хто краще представляє українські державні інтереси. Усі ці приклади вказують на те, наскільки змінюється національна ідентичність з поняття етнічного на поняття громадянське. Можливо, в українській історіографії ще не відображені ці зміни, але вони є.

 

На початку 1990-х років провідною була модель етнічного розуміння народу Михайла Грушевського. Зараз же маємо помітні зміни. Назву тільки дві–три для прикладу. Захоплення Криму і російська аґресія на Донбасі стали причиною того, що в Україні почали більш уважно ставитися до побратимів — кримських татар. Зокрема, до такої травматичної події, як депортація кримського-татарського народу з Криму наприкінці Другої світової війни (18 травня 1944 рік). У сучасному українському наративі про Другу світову війну ця подія починає займати чільне місце.

 

Поступово поволі також і єврейська спільнота здобуває належне місце в історії України. Це відбувається на наших очах стараннями членів академічних спільнот (Академічні єврейські студії в УКУ — Ред.). Нарешті те, що мене найбільше хвилювало останні 20 років, — це українсько-польські відносини і розуміння місця Речі Посполитої в українській історії. Тут вже також є позитивні зрушення.

 

Зміни відбуваються на рівні кожного окремого громадянина. Одна з визначальних рис громадянського і демократичного суспільства — це здатність до мобілізації навколо позаекономічних цінностей. Це класика соціології. Здавалося, що суспільна апатія була досить великою, що спадок розчарування після Помаранчевої революції настільки тиснув, що вже не варто було нічого чекати. Однак виявилося, що українське суспільство здатне діяти заради спільної мети. Заради спільного блага. При цьому не обов'язково розділяючи ті самі цінності з тим, заради кого ти працюєш чи служиш. Це і гуманітарні акції, і підтримка для українського війська. Усе це вказало на те, що українці готові гуртуватися навколо позаекономічних цінностей.

 

Хочу окремо застановитися на понятті гідності, без якого це все було би неможливим. Українські волонтери це довели, відреагувавши на заяву президента Петра Порошенка про те, що цю війну можна виграти і без них. В результаті глава держави просив вибачення за такі слова. Це означає, що гідності не забрати. Існує ще поняття точки неповернення. Україна вже пройшла цю точку.

 

ДЛЯ ДОВІДКИ

 

Олександра (Оля) Гнатюкпольська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка, популяризаторка української літератури, співробітниця Інституту славістики Польської Академії Наук, професор Національного університету Києво-Могилянська академія, голова Товариства промоції української культури в Польщі і польської в Україні.

 

Професор Олександра Гнатюк народилася у Варшаві, вивчала українську та російську філологію у Варшавському університеті. У 1992 році захистила докторат на тему «Українська барокова релігійна пісня». В 1997–2006 роках була доцентом, згодом професором в Інституті славістики Польської Академії Наук. У 2001–2002 роках стажувалася в Гарвардському університеті в рамках стипендії Шкляра. У 2004 році здобула доктора наук за монографію «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», за яку вона дістала нагороду ім. Єжи Ґєдройця (2003) та нагороду «Східного огляду» (2004). Крім академічних траєкторій, долучилася до дипломатичної служби.

 

У 2006–2010 роках працювала радником з питань культури та науки Посольства Республіки Польщі в Україні. Від жовтня 2010 року є керівником спільної маґістерської програми Києво-Могилянської академії та Варшавського університету.

 

У 2012–2014 роках була сенатором УКУ. Професор є членом міжнародної Асоціації україністів, наукової ради Інституту славістики Польської академії наук, членом редакційної ради видавничої серії «Модерна українська література» і членом правління Міжнародного фонду «Відродження». Є автор книжок «Українська барокова духовна пісня» (1994), «Гурт поколінь», «Прощання з імперією». На «Форумі видавців – 2015» її монографія «Відвага і страх» здобула Ґран-прі як найкраща книга форуму. Нагороджена орденом «За інтелектуальну відвагу».

 

Промову виголошено під час випускних урочистостей маґістрів Українського Католицького Університету 6 лютого 2016 року.

 

 

Підготувала Ірина НАУМЕЦЬ

 

Світлина Олександра ЛАСКІНА

 

 

09.02.2016