образки з житя робучого люду написав Іван Франко. Львів 1890
О краю мій рідний, недолев зігнутий
Запастись би радше тобі, як колиб
Така Твоя доля по вік мала бути!
(Гадки на межи "Із галицких образків").
Сумно та невесело виглядають порядки громадскі скрізь по усій нашій Руси-Украйіні. Народ битий недолею, знеможений важким трудом "на своій не своій землі" понурив голову до долу, похиливсь під ваготою праці до рілі, що насякла єго потом, мов губка втягла в себе всі єго думки, єго бажаня, єго надіі. До землі прилипли і хатки невисокі, з малими, ледво блимаючими до сонця вікнами, з низкими глиняними стінами, з душним воздухом у внутрі. І з хаток тих не повіє до вас бажанє волі, не прольлєся світло висших та красших думок. Як малесенькі віконця, що ними втискаєся сонішне промінє у хату мужицку, як низенькі стіни й оселі, так і вузкий світогляд нашого народа, розбитого по селах, замкненого в тісні рамки хліборобского житя. Думка тут не ширшає, майже не виглядає поза границі громади. Єі начеб кліщами сціпили у собі тоті меткі, що пошматкували мужицке поле та обмежили на первісні і нечисленні, хоч як важкі, занятя хліборобскі, що своєю монотонностію до сну вколисують хочби й найрухливійших людей.
Який же великий контраст такого села в порівнаню з першим ліпшим европейским містом, що аж кипить від людского гамору і житя, що тарахкоче сотками фабричних коліс та моторів! У ньому вічний рух і гук, вічний гамір і клекіт. А клекіт той і гамір гуляє у воздусі, порушує міліони єго атомів, розлягається широко-широко, аж поки в дальших филях повітря не перельлєся в оден одноцільний звук, не переміниться в шум, неначе шипучий говір десь далеко пливучоі ріки великана.
Над селом і воздух тихий та спокійний. Якось ліниво він спустивсь на землю, остовпів та занімів. А село безпечно задрімало в єго тихих обіймах, задрімали мужицкі хати, соломою криті, задрімали й білі вилискуючі стіни панского двора. Але і від хаток тих і від двора дуне на вас якоюсь середновічною темнотою, повіє тишиною і сном. Може то сон пережитоі вже фази культурноі?...
То не такі давні часи, як для наших галицких сіл заблисли красші надіі, як рознеслася чутка, що панщину знесуть. І панщину знесли, але не знесли визиску та неволі. Вони остались такі, як були колись. Правда, правовірні демократи страх як ликують та нахвалитися вже неможуть тих ласк, які впали на нашого мужика після 1848-ого року. По йіх думці, нашому мужикови то вже так добре, що лиш "йіж та попускай ремінця". Ну, є й бідні, так кажуть вони — але то через пянство, розпусту і лінь. Як лиш тоті гріхи викоріняться при помочі попів та шандарів, а ще як заложиться крамницю і напише справозданє про основане читальні до "Дѣла" або "Червоной Руси", то вже буде хиба злобний чоловік той, хто скаже хоч слово про біду мужицку. Вершком того блаженного стану має бути згода між паном і хлопом і тому ідеалом є звести до такого братства, що пани будуть цілуватися з мужиками. Тоді правовірні "прихильники" люду заспівають нове "многая літа", так як тепер співають "добродіям народу".
Тількиж панщину розбив напираючий із Заходу капіталізм. Змагаючи до переведеня тих порядків, які він веде з собою, капіталізм всюди нищив давні останки февдалізму та кріпацтва, отже знищив йіх і в Галичині, але зовсім не на те, щоби подати мотив до "славословій" демократичним оборонцям істнуючого ладу і малоруским національним індивідуалістам, а на те, щоби вибиваючи з під ніг мужицких землю витворити живий матеріял до визискуваня в користь висшоі продукціі, а радше в користь богатих продуцентів. І визиск зовсім не устав зі знесенєм панщини. Лиш рамки єго поширшали: змінилась єго форма, настала більша воля політична, независимість одиниці в єі відношеню до других людей. Але під зглядом економічним праця для других осталась, як і була перед тим, за часів панщини. "І гадаєте — каже Франко устами "бувшого сільского плєніпотента" в однім із своіх оповідань — що у нас не вернула панщина? Прийдіть лишень та подивіться до нашого села, самі переконаєтеся. Правда, атамани і окомани не йіздять уже по під вікна з канчуками, на панскім подвірю нема вже тоі дубовоі колоди, на котрій бувало що суботи відбувалося "гуртовне палкованє"; але поглядіть лишень на людей, поговоріть із ними! Чорні як земля, нужденні хати, пообдирані, старі поперехилювалися на боки. Плотів трохи що й нема, хоч ліс довкола села, як море. А спитаєте йдучих із серпами та косами: Куди йдете, люде? то певно скажуть "На панский лан жито жати", або "на панску луку косити". А коли ви здивуєтесь, як се так, що вони йдуть до пана на роботу тепер коли у самих ще нічого й не тикано, а ту гріє, з колоса летить, — то вони хіба похитають головами та скажуть сумно: "Щож діяти? Самі то бачимо і серце нам краєся, але що діяти! Задовжились ми у пана, а у него така встанова, що попереду відроби панови, хочби ту громові кулі летіли, а вже відтак собі!... І ніколи ми не можемо прийти до хліба, не можемо стати на своі ноги!... (В поті чола ст. 179-180).
Та не тілько від переваги економічноі названих людей терпить наш нарід. Може ще більше присіли єго всякого рода менші визискувачі, лихвярі-жиди і своі-таки богатирі-дуки. Мов пявки вйілись вони в народний організм і точать з него кров капля по каплі. Добрі знатоки місцевих обставин і потреб, всі тоті сільскі визискувачі тим певнійші своєі побіди над дрібними господарями, наймитами, "голотою".
Таке визискуванє проявилось зрештою всюди, де капіталізм втиснувся в відносини хліборобского житя. Треба знати, що єго вплив на промисл ремісницкий і промисл хліборобский в дечім дуже відмінний. Як звісно, вплив капіталізму на ремісників такий, що викликує сильну конкуренцію і обнижаючи ціну товарів відповідно до коштів продукціі великоі, фабричноі, убиває безпосередно дрібнійших ремісників, що не можуть настарчити товару по так низкій ціні. Натомісць в промислі хліборобскім вплив тоі конкуренціі не істнує в тій формі, а принаймій не є так сильний, (ліберальна економія хотіла було визискати сей факт в користь своіх теорій) може через те, що хлопске збіже навіть не дістаєся на ринок всесвітний, а спожитковуєсь найбільше самими продуцентами. За теж капіталізм дійствує посередно через державу і торговлю на мужицку власність ґрунтову і то так сильно, що в дуже короткім часі змінює відносини сельскі, виплекує цілі маси наймитів, що хоч і мають морг, пів морга ітд., мусять заробляти на прожиток так, що власний грунт стає для них більше тягарем як підставою, жерелом потрібних средств для житя. Тим орудієм, котрим дійствує держава на наше село, суть податки, висші повинности державні. Держава потребує грошей на удержанє і забеспеченє свого промислу, на скріпленє війск ітд. ітд. на всі ті добра, котрі приніс з собою капіталізм. А звідкиж взяти мужикови тих грошей? звідки йіх роздобути? Промисловець міский заплатить йіх лехко; товар іде на ринок і приносить не лиш гроші на видатки державні, але ще й зиск, величезні суми, що спливають у єго глибоку кишеню. А мужик? Він йіх мусить заробити або спродати мало що не все, що цілорічною працею здобув на своім грунті. Причина в тім що господарка хлопска мало продуктивна, як загалом мало продуктивна в порівнаню з промислом фабричним, господарка рільна в давній, первісній, скажемо так, формі. Тепер пануюче місце в суспільности зачинає занимати промисл фабричний висший по своій формі продукційній і придавлює всі давні пережиті форми продукованя. Вже Щепановский запримітив що Галичина стосунково платить дуже мало податків, а на них найбільше жалуєся. Для нас се вповні зрозуміле. Галичина край загалом хліборобский з роздробленою землею, з індівідуальним (для себе, а не для ринку) продукованєм, то й не може стати на рівні з другими краінами в Австріі, не може вдоволити висших потреб капіталістичноі вже австрійскоі держави.
А який вплив усего того? Вплив дуже фатальний. Податки вимагають грошей. У мужика копа дві три або більше кіп збіжа. Треба йіх спродати, поплатити видатки на обробленє землі, дещо лишити і на житє і на засів на другий рік — словом треба перемінити дари природи на гроші. Тількиж біда, що грошей вийде зовсім не богато. Лишався в потребі одинока поміч — жид лихвяр, або богач. І довги ростуть-ростуть, земля дробиться і вихоплюєся з рук, промисл нерозвитий і нема де стати на заробітки, лишаєсь отже або робити в дома, у панів за що-то та за "біг заплать", або йти далеко у Америку або у другі краі, де наш мужик хоч стає простим робітником-пролєтарієм на заводах фабричних, то всеж таки заробляє більше за тиждень ніж у нас не оден мужик за рік тяжкоі праці та гаруваня.1)
Приглянувшись близше тому повільному вивлащуваню нашого мужика і розібравши докладно причини того вивлащуваня, ми не можемо не дивитись пессімістично на долю руского мужицтва у Галичині. Ми знаємо, що той процес ітиме все далі та далі, а за ним мов тінь потягнеся в слід темнота і деморалізація, тоті невідлучні союзники всякого визиску і нужди.
Ну і щож наша інтелігенція — поспитаєте ви, — що вона думає про все те, які в неі проєкти для поратованя селянства, як вона ставилась і ставиться до сего лиха народного?
Наша інтелігенція нічого собі, щось так — як то кажуть — "піп в дзвін, а дідько в клепало". Недоля мужицка розвивалася своєю дорогою, а наша інтелігенція своєю. Мужик бідував, а інтелігенція сварилася за букви, за язик, за правопись. Вона торочила собі голову тим, кілько міліонів причислити до руского народу, чи 20 чи 25 міліонів, чи може аж 80? Наша інтелігенція роздумувала над тим, кілько разів дзвонити при службі божій, очищувала обряд, заявляла свою плятонічну любов до "меншого брата" та співала "многолітствія" тому, що ді скасувало спанщину і визволило "наш бідний люд з під польских панів". Вона й закладала читальні і каси пожичкові, але все те несістематично, невміло, без знаня самого .люду, без розуміня єго інтересів, без понятя о тім процесі, який доконуєся по наших селах під обухом капіталізму. Вона робила так, якби робив чоловік без найменшого теоретичного підготовленя в справах сучасного суспільно економічного розвою в усій Европі, і без практичного підготовленя в знаню своєі крайіни, того грунту, на котрім йій прийдеться працювати.
Пустота галицкоі інтелігенціі відбилася найліпше на літературі. Література наша не видала доси таких творів, котріб були глибшими студіями реального житя, зеркалом суспільного побуту, образцем громадских порядків. За се вона переповнена віршами патріотичними, в котрих "Русь Матір, Дніпром підперезану найдете в ріжних позиціях русалки, обездоленоі жінки, що єі власні діти топчуть ногами (як страшно!), мстительки, що огненним мечем карає Ляхів та Москалів ітд. ітд. А додайте до того інші твори "безсмертного духа", що вилились каскадами безглуздого плачу і стонів, або глупих калєндарских гуморесок і анекдотів, і будете мали образ галицкоі літератури "красноі", чи там беллєтристичноі.
В оповіданях і повістях те саме. І плач і регіт і тоті вічно повертаючі мотиви заведеноі любови, так маловажного чинника в житю суспільнім. Тай і любов тота не така, як в дійсности, а якась виідеалізована, гімназіяльна. Осібний відділ занимають іще в нашім письменстві твори історичні, карикатури князів і гетманів, оповіданя і драми зі "славноі" бувальщини.
Але де є мужик, той реальний мужик з своіми спеціяльними інтересами, з властивим собі, наскрізь орігінальним способом мисленя та світоглядом, з окремими чувствами, котрі виробили відносини суспільні, економічне положенє, у загалі житє? Де є інтелігенція наша, жива, з своіми інтересами? Де попи — той так характерний і кидаючийся в очі тип, з закраскою ліни і вузкоглядности, повільного отяжілого мисленя, після руского календаря перестарілих поглядів і спеціяльного відношеня до інших верстов суспільних?
Отже таких типів доси так як небуло в нашій літературі. Правда, нам показують і в письменстві наш нарід, але то не є він сам при праці, в боротьбі о хліб насушний, то не є мужик на полі, в суді, по тюрмах, при виборах, в нараді громадскій — то мужик або безталанно закоханий або живий оказ етнографічний.
Вже в "безпрограмовости" показав я, як розвішалася наша інтелігенція під зглядом політичним, як не станула вона на грунті реальних інтересів котроі небудь верстви, а пливала по верха, чіпалася зверхних форм народного житя. І так воно було не тільки в політиці, так було в усім, на кождому полі єі громадскоі діяльности, так було і в літературі. Сей признак, тота ціха поверховности, основна черта "галицко-рускоі культури", видала письменство без одного реального типу мужицкого та попівского, без зображеня тих верстов, що репрезентують в Галичині цілий руский нарід. Але як в роботі для піддвигненя націі, в націоналізмі, ми звернули увагу по найбільше на форму, а не на суть народного житя, так і в знаню народа, а тим самим у письменстві, ми не вийшли ще позa етнографію, поза пісні народні, перекази, поданя, повірки ітд. Замість студіювати мужика яко чоловіка-громадянина, яко людину, що занимає певне місце в суспільности і відповідно до того жиє і думає, ми студіюємо єго яко Русина, яко поета, стиліста, оповідача байок і переказів.
Коли вже річ про етнографію, то сказати мусимо, що в ній ми бачимо оден з гріхів інтелігенціі не тільки галицкоі, але й украйінскоі, передовсім же єі давнійшого поколіня. Я розумію студіі етнографічні двоякого рода, в цілях політичних і наукових. Що до науковоі етнографіі то вона безперечно занимає не маловажне становиско, хоч не як самостійна, але помічна наука. Досить буде тут нагадати приміром, кілько помогла т. наз. порівнуюча етнографія в соціологіі, де вона відіграла таку саму ролю як порівнуюча ембріологія в біологіі, в науці о розвою організмів. Але в такій етнографіі найменше мають значінє такі річи як одежа, мова, співанки любовні, орнаментика, той матеріял етнографічний, з котрим носиться не оден наш "досліджувач народного житя".
Колиж взяти на увагу етнографію в цілях політичних, то і тут богато книг пісень народних, та пів копи вишивок на сорочках, ні на що не здалися. Думати про працю для народу при помочі такого етнографічного матеріялу, то все одно, що й рускостію фонетикою або етимологією, хотіти піднести Русь-Украйіну. Тут важне може бути знанє народа в єго поглядах на громаду, інстітуцію індівідуальноі власности, порядки державні, сімю, а се можеб і неслушно було називати етнографією, і що найважнійше, на тім полі у нас в Галичині, на жаль майже нічого не зроблено.
Як кажу, той поверховний спосіб мисленя і студіованя народного житя, який ми бачимо у нашоі інтелігенціі, відбився також дуже некористно на літературі. З давнійших письменників оден Федькович дав нам оповіданя з мужицкого житя, але не вмів йім надати такого значіня, яке вони моглиб мати, колиб глибше сягнули в нутро сельских громадских порядків. Я мабуть не помилюсь, кажучи, що оповіданя Федьковича, що до свідомости оброблюваноі теми та глубини аналізу не дорівнують навіть народним оповіданям Марка Вовчка. Федькович то натура незвичайна, чутлива, але по при те з вузким поглядом і неспосібностію до ширшого і самостійного теоретичного мисленя. В своіх творах крайне субєктивний, Федькович дав нам стійні твори тілько в тім, що сам відчував, що сам бачив своіми очима, але там, де єму треба було надробити фантазією і розумом, там він путався і дав твори навіть дуже слабі. Тим і пояснюєся, що у Федьковича вийшли найліпше жовнярскі пісні, що кожне оповіданє віє теплом щироі сімпатіі і глибокого чутя, але тим пояснюєся також, що у Федьковича побіч нечисленних сюжетів важних з боку йіх суспільного значіня, зустрічаємо ще більше сюжетів лехких, майже зовсім маловажних.
Письменником, що під тим зглядом геть перевисшає Федьковича і реальним розумінєм житя стоіть далеко-далеко висше від галицкоі інтелігенціі — є Іван Франко. Єго перевага над Федьковичем має жерело в тім, що Франко с соціялістом-теоретиком, що вміє добирати тему для своіх оповідань з глибоким значінєм суспільним; єго перевага над інтелігенцією в тім, що не так формально, як вона, розуміє житє і відносини народного побуту, а може ліпше сказати в тім, що Франко не вийшов з лона тоі галицкоі інтелігенціі. Він син мужицкий (зважте, що так як Федькович!) i виплекався не в попівскій оселі, ні в домі галицко-руского бюрократа. Вже з автобіографіі Франковоі, заміщеноі на переді оповідань "В поті чола", можна бачити, як твори галицкого духа єго ні раз не інтересували і ще в гімназіі він не находив в них нічого цікавого, хоч з великим інтересом читав Шілєрів, Гетих, Жорж Зандів ітд. Так само не розумів він і спорів національних, які велись між галицкою інтелігенцією, та вперве довідавсь і попав в розгар сеі смішноі боротьби доперва на універзітеті. (ст. VII-VIII).
Тоті обставини надають Франкови яко письменникови та громадянинови перворядне місце в галицко-рускім письменстві. Без найменшoi помилки можна сказати, що він є перший у нас, що звів літературу на грунт реальний та вказав йій нову властиву дорогу.
Перед нами лежить збірка єго оповідань свіжо видана п. з. "В поті чола". Показавши значінє Франка в історіі народного руху і літератури в Галичині, ми з тим більшим інтересом приглянемося близше єго оповіданям. На початку сеі статі розказано про громадскі порядки в нашім селі, тепер ми поглянемо, як живими картинами інтерпретує йіх сам автор. Іншими словами, ми розберемо зміст оповідань "В поті чола", а відтак на тій основі схарактеризуємо Франка яко письменника, що й є завданєм сучасноі критики літературноі.
1) Той вплив капіталізму схарактеризований нами поясняє нам також, чому оборонці російскоі общини, такі Кавеліни, Поснікови, Соколовскі і другі, найбільше домагаються реформи податків. З другогож боку, можемо теж лехко зміркувати, що йіх змаганя проста утопія і подадуться — як каже (не тямлю вже де) Зібер — мов пісок під могучим колесом капіталізму. По нашому слушно предсказує Плеханов (Наши разногласія, — і Соціялъ-демократъ 1888 нр. 2-ий) скорий упадок общини.
(Конець буде).
[Народ, 01.02.1891]
II.
"В поті чола" складаєся з двацяти оповідань списаних Франком в ріжних часах від самого майже початку єго літературноі діяльности. Оповіданя тоті були вже й перед тим публіковані в деяких польских та руских часописях, — одно тілько "Між добрими людьми" зладжене остатнім часом, появляєся вперве в печаті. Змістом "в поті чола" чіпають найріжнороднійших боків сучасних порядків. Маємо там оповіданя, що показують нам сістему сільского вихованя, маємо картини, що змальовують житє тюремне, маємо на послідок образки, що доторкуються визиску економічного жидами та всякими мужицкими пявками, розвою дрібного промислу, а навіть простітуціі і в загалі положеня жінок в суспільности.
Вже так широкі рами захоплених Франком сюжетів кажуть нам догадуватися, що автор у своіх "образках з житя робучого люду" не міг нам дати одного повного образу наших порядків громадских. І дійсно, образки Франкові суть лиш по-найбільше картинками, заснованими та згрупованими коло певних фактів, хоч правда, фактів глибшого суспільного значіня. Мені доведеся ще в отсій критиці сказати більше про те, які в загалі суть оповіданя Франка відповідно до методу обсерваціі житя і основних черт єго письменского таланту і тому основнійше скажу про них опісля, тут тільки зазначу, що не всі вони дадуться звести під один заголовок. Так приміром "На дні" поважна суспільно-псіхологічна студія — геть то виходить поза вузкі рямки "образків", другі, а іменно "Два пріятелі" тай хочби і "Довбанюк" могли бути пропущені, так мало вони лучаться в одну органічну цілість з іншими, заміщеними там оповіданями.
Як сказано, Франкові новелі не становлять самі по собі чогось стисло з собою звязаного і повного. З тоі самоі причини і зміст йіх не давби нам нічого нового, ані нічого яснійшого, ніж маємо в поодиноких картинках у самогож автора, наколиб йіх незвести на загальні основи теперішного ладу. Отсе й спонукало мене схарактеризувати на початку моєі статі, суспільно економічні відносини нашоі крайіни, намалювати немов тло загальне до сих образків, які подає нам Франко у своій збірці. Міні остаєся тепер розібрати деякі головнійші оповіданя, котрі нам покажуть, якими виходять сучасні порядки в "образках" Франка.
До положеня економічного в стислім розуміню того слова відноситься лиш одна чи дві новелі. Передовсім належить тут оповіданє "Сам собі винен". Висше було сказано, як і для чого насіла наше село чорна хмара жидів пявок, що зводять селян лихвою до крайноі нужди. Оден такий факт оповідає нам власне Франко в новелі "Сам собі винен". Микола Проць, пожичивши у Мортка Шіндлєра 40 р., немав чим заплатити довгу. Бідний чоловік довів до того, що Мортко забрав за 40 р. грунт і хату, вартости 150 злр. на ліцітаціі та ще й прогнав єго з жінкою та з дітьми з обійстя. В селі знов не стало одного газди.
"Бог нас покарав — кажуть бідні — бо така єго воля...
"Га, видно, якийсь допуст божий на мир христіянский!
— Ей, говоріть "допуст божий!" — сказав трохи поряднійше вбраний від других (богач). — От нарід сам собі винен, тай годі! Не бійтеся, доброму, порядному ніколи таке не станеся, а все якомусь ледащо, як ось сему Миколі" (ст. 122).
А бідний Микола пішов тимчасом "відпокутовувати" свою "лінь" на фабрику Людвіковецкого тартака. Він хотів було вже й топитися, та жінка спинила. Довго працював Микола на заводах фабричних, поки не заробив 40 зр. Єму здавалося, що коли зложить Морткови 40 зр., то Мортко буде мусів звернути єму "єго" грунт назад. Миколі здавалося, що воно по "правді" так і повинно бути та навіть і думки не мав про те, що іншою вийде "правда" з писаного. Розгорячений надіями вертав Проць у село відкупити "свій" грунт, але надіі завели. Жид за грунт, що здобув за 40 реньских, правив тепер 250. І на жида права не було. Взяв Проць та пішов знов на фабрику. Він наймився до тяжшоі роботи, до роботи, що стояла єго житя. Спускаючи над пропастію ботюк, він упав зі страшенноі висоти та на гострім обриві розтріскав голову на кусні, мов розбитий гарбуз. Тіло єго похоронили над рікою. Свіча прискає і реве побіч, немов у безсильній злости за свою жертву. А сойка сердита на своій смереці дразнить "Сам собі винен! Еге! еге!..."
Микола Проць, то не одиниця між народом. Сотки тисячі таких Проців протрачують грунт, стають невольниками-наймитами. І процес сей лежить глибоко-глибоко в основах розвиваючогося сучасного ладу. Маси наймицкі ростуть з кожним днем та глядять нових зарібків. Хто йде на хвабрики, хто в найми до панів-шляхтичів, хто емігрує у чужі краі. А для бідолахів тих багаті не мають ліпшого слова, як хіба лиш "Сам собі винен!"
Визиск та руіна матеріяльна ведуть впрочім не тільки до тяжкоі праці на хвабриках, але ще гірше на службу до всяких нявок-жидів за пів дурно, особливо тоді, коли через каліцтво або хоробу та обезсиленє робітника стають неспосібні до більшоі, постійноі роботи. От хочби приміром такий "Слимак", що гниє у свого "побратима" Юдки, та там таки умирає залитий болотом. Автор вправді вибрав собі чоловіка, котрого до праці на лихвяра-"побратима" звів параліж ніг, випадок немов пророкований теологічною софістерією Юдки. В основі річи правдою є, що забезпеченя для робітників на случай хороби так як нема і від сього терплять усі, хто лиш є робітником на чужих струментах, хто лиш терпить під визиском капіталу, чи він христіянин чи жид, чи чоловік якоі небудь віри. В загалі то суть маси тих, що кромі рук не мають жадних інших средств до праці маси "робучого люду!"
Наші зруйновані селяне беруться теж до промислу таки у селі або йдуть у місто. Франко дає нам оден образець з житя такого мулярского робітника міского ("Муляр"), а ще більше дає нам образків з житя тих, що то занимаються так названим "промислом домашним". Галичина доси відчувала, так сказатиб, самі негативні боки сучасного капіталізму, а одним з них є також нищенє промислу домового і в загалі дрібного ріжними установами, що замість помочи шкодять, чи може і помагають, та не нам, а чужому промислови — хвабричному. З гумором малює нам се Франко в такім "Промислі домашнім", дотепній критиці устави цеховоі зі становиска сільского промисловця, та в оповіданю "Добрий заробок". Передовсім "Добрий заробок" вказує, як наш промисл домашний не в силі видержати накинених єму тягарів, які на него накладають. "Пять ринських річно дивується наш сільский промисловець, коли єму казали платити податок заробковий. — Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледви пять ринських зароблю". (ст. 144). І таки виграв бідолаха. Не платив та не платив, аж поки на ліцитаціі Йойна не забрав хати на хлів для телят, а він сам із жінкою не пішов в комірне!
Більше ніж про стан матеріяльний, можна знайти в Франкових новелях образків до моральноі нужди, в якій находиться наш сільский нарід. В оповіданю "Історія моєі січкарні" маємо пробку консерватизму сільского, тоі закостенілости, в яку попала наша громада через свій "індівідуалізм", через замкненє у собі не тільки в житю публичнім, але й товарискім, а передовсім економічнім. Кажу, передовсім економічнім, бо власне дрібний, прімітівний спосіб продукованя, замикаючий громаду подажію та попитом в одну окрему цілість, майже цілком замкнену в собі, є причиною такогож відокромленя в усьому житю наших мужиків загалом. Через те рухливійші та "поступовійші" люде в громаді суть тілько одиниця ми, Франко як раз показує нам тип такого сільского "поступовця". Боже, кілько він не натерпівся за своє "поступовство!" В селі прозвали єго "деревляним фільозофом", висмівали кожду єго видумку, з недовірчивостію витали всі єго технічні уліпшеня та винайденя. От хочби приміром, кілько він натерпівся, спроваджуючи січкарню для себе! На які то штуки він мусів братися, як лукавити перед усіма, як збрехати, везучи вже січкарню через село (він бачите боявся нових насмішок!), тай через бріхню накликати на себе суд, війта і присяжних! І в селі нашому справді нема людей інтелігентних, щоби помогли мужикам здобути нові знаряди до господарки. Вони вправді і там доходять, та поволи-поволи, ще й через таких висміваних "деревляних фільозофів" або жидівских факторів...
"Своя премудрість" по селах, випливаючи з тих прімітівних переживаючихся вже відносин економічних, про котрі ми згадували, зявляється у цілій наготі ще в однім Франковім оповіданю, т. з. "Хлопска комісія". Волосє стає на голові, кров стинаєся у жилах, серце стискаєся з досади та жалю, коли читаєте отсей "образок з житя робучого люду". Кілько розбуджених звірских інстінктів, яке варварство і знущанє над чоловіком, котрому саме житє недало в руки іншого фаху, кромі злодійства! І читаючи отсе оповіданє, приглядаючися тій "Хлопскій комісіі", ви певно до крайности ображені в вашім почутю гуманности, задрожите перед думкою, що там, там у долі по селах, у тих масах широких цивілізація так мало пустила промінів!...
Може найживійше з усіх образків Франкових змальовані образки з сістеми педагогічноі сільскоі, приватноі та публичноі, по школах. Оповіданя, що тут відносяться, вражають незвичайним гумором, великою, в порівнаню до інших образків, вірностю обсерваціі, докладностю дитинячоі псіхологіі, в чому безперечно видко вплив особистих приключень та споминків, вплив власноі школи житя. Той Мирон, що терпить від зневаги у школі василіянскій від економа, професора "красного писаня", той Мирон, що оповідає про знайдений оловець, так вірно псіхологічно змальований, що ми, здаєся, кажучи про вплив особистих споминів, зовсім непомиляємося. Розумієся, що Франко з цілою правдою розкриває нам обставини, серед яких виховуєся думка і чувство сільскоі дитини. Він показує, як найблизші люде, родичі навіть, убивають усяку орігінальну і критичну думку, як вчуть дитину мислити "таж як люде", нагинають єі до абсолютноі покірливости, та не допускаючи поза мисленє "так як люде" жадних інших думок та рефлєксій, вчать єі догматизму, вбивають в ній усяку самостійність та критичність. Така виховавча система хоть тяжким потом і працею мужиків оплачена, продовжаєся також у школі сільскій. Дитина не находить нічого цікавого. Єі змушують до чисто механічного повторюваня незрозумілих, відірваних слів, змушують рисувати правильно поодинокі букви; а про мисленє, про ми, Франко як раз показує нам тип такого сільского "поступовця". Боже, кілько він не натерпівся за своє "поступовство!" В селі прозвали єго "деревляним фільозофом", висмівали кожду єго видумку, з недовірчивостію витали всі єго технічні уліпшеня та винайденя. От хочби приміром, кілько він натерпівся, спроваджуючи січкарню для себе! На які то штуки він мусів братися, як лукавити перед усіма, як збрехати, везучи вже січкарню через село (він бачите боявся нових насмішок!), тай через бріхню накликати на себе суд, війта і присяжних! І в селі нашому справді нема людей інтелігентних, щоби помогли мужикам здобути нові знаряди до господарки. Вони вправді і там доходять, та поволи-поволи, ще й через таких висміваних "деревляних фільозофів" або жидівских факторів...
"Своя премудрість" по селах, випливаючи з тих прімітівних переживаючихся вже відносин економічних, про котрі ми згадували, зявляється у цілій наготі ще в однім Франковім оповіданю, т. з. "Хлопска комісія". Волосє стає на голові, кров стинаєся у жилах, серце стискаєся з досади та жалю, коли читаєте отсей "образок з житя робучого люду". Кілько розбуджених звірских інстінктів, яке варварство і знущанє над чоловіком, котрому саме житє недало в руки іншого фаху, кромі злодійства! І читаючи отсе оповіданє, приглядаючися тій "Хлопскій комісіі", ви певно до крайности ображені в вашім почутю гуманности, задрожите перед думкою, що там, там у долі по селах, у тих масах широких цивілізація так мало пустила промінів!...
Може найживійше з усіх образків Франкових змальовані образки з сістеми педагогічноі сільскоі, приватноі та публичноі, по школах. Оповіданя, що тут відносяться, вражають незвичайним гумором, великою, в порівнаню до інших образків, вірностю обсерваціі, докладностю дитинячоі псіхологіі, в чому безперечно видко вплив особистих приключень та споминків, вплив власноі школи житя. Той Мирон, що терпить від зневаги у школі василіянскій від економа, професора "красного писаня", той Мирон, що оповідає про знайдений оловець, так вірно псіхологічно змальований, що ми, здаєся, кажучи про вплив особистих споминів, зовсім непомиляємося. Розумієся, що Франко з цілою правдою розкриває нам обставини, серед яких виховуєся думка і чувство сільскоі дитини. Він показує, як найблизші люде, родичі навіть, убивають усяку орігінальну і критичну думку, як вчуть дитину мислити "таж як люде", нагинають єі до абсолютноі покірливости, та не допускаючи поза мисленє "так як люде" жадних інших думок та рефлєксій, вчать єі догматизму, вбивають в ній усяку самостійність та критичність. Така виховавча система хоть тяжким потом і працею мужиків оплачена, продовжаєся також у школі сільскій. Дитина не находить нічого цікавого. Єі змушують до чисто механічного повторюваня незрозумілих, відірваних слів, змушують рисувати правильно поодинокі букви; а про мисленє, про інтересну науку через розширюванє знаня при помочі звісних йій річей що раз ширше та висше, й говорити нічого. Через те дитина немає жадноі користи зі школи, кромі вивченя букв. Охоту, котроі вона очивидно при такій сістемі мати не може, наганяють різками, при чому розумієся, найліпшими педагогами виходять бувші економи. Адже вони били добре батьків, чомужби не бити ще й йіх дітей?...
А діти?... Діти, звісно, плачуть і плачучи туманіють. В історіі розвою йіх інтелігенціі час науки є часом зовсім майже страченим у такій школі. Он, який приміром вийшов Гриць "премудрий родом з Коломиі". Вчився і вчився цілісінький рік, а як вернув назад до дому, до гусей і качок, то доперва тоді показалося, що єго навчили лиш те, чого мігби був навчитися від самих таки гусей і качок без науки шкільноі.
Се й видко з йіх сердечноі стрічі.
Коли вивчений Гриць з'явився знов між гусками, зараз всі очи звернулися на него і тілько оден німіючий сик здивованя, дався чути, що такий вчений знов до них повертав.
Де... де... де... цокотіла Грива гуска, питаючися, де він був.
"Адже в школі був — відказав гордо Гриць.
— Ов! ов! ов ! — дивувався білий гусак.
— Не віриш, дурню? — крикнув на него Гриць і швякнув єго прутом.
А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо? — щопотіли громадячись коло него прочі гуси.
— То ніби, що я навчився? — формуловав йіх питанє Гриць.
Сьо-сьо-сьо-сьо? — дзьоботіли гуси.
— А баба галамага! — відповів Гриць (тоті слова вчили єго читати).
Знов сик зачудованя, немов ані одна з тих 40 гусячих голов не могла зрозуміти такоі глибокоі мудрости. Гриць стояв гордий, недосяжимий, аж нарешті білий гусак здобувся на слово:
— А баба галамага! А баба галамага! — скрикнув він своім звінким, металічним голосом. А відтак, обертаючись до Гриця додав, немов, щоби єго ще більше привстидати:
— А кши, а кши!
— Чому вони єго до школи не давали? — подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку". (ст. 42.)
На питанє Гриця відповідь лехка:
На щож було гусака посилати до школи, коли то, чого Гриця у школі навчили, він, нікчемний гусак, і без того знав...
(Далі буде).
[Народ, 01.03.1891]
III.
Не поминув також Франко і тюремного житя. Передовсім суспільно-псіхологічна студія "На Дні" дає нам вірний образ сего поденя суспільности, на котрім відбиваються та найяркійше виступають, мов гнилю зіпсована кров на боляках і струпах, всі рани сучасних порядків, вся гниль суспільного організму.
Студія "На Дні" має двоякий характер, двояке значінє. З одного боку, вона дає нам псіхологію деморалізаціі, випливаючоі з нужди, з понижаючого положеня суспільного найбіднійших верстов і тюремного житя, з другогож боку, малює нам відносини спеціяльно-галицкі, розкриває нам відражаючі нелюдскостю порядки по провінціональних арештах, для котрих — а для дрогобицкого арешту спеціяльно, ніяких приписів — як каже дід Панько — нема. (80) В той спосіб "На Дні" набирає значіня загального, вселюдского, сказатиб космополітичного, хоч по при те має у собі ціхи льокальні, і є знаменитим обранцем культурного стану "богом спасаємого... Дрогобича", а може й богом спасаємоі Галичини. Яко твір літературний широко-теоретичноі стійности, твір з інтересом загально-людеким, "На Дні" захоплює самі найживійші питаня, котрими занимаєся т. н. криміналістика, що остатнім часом набрала так великого розголосу в науці і визвала так богато студій на сім полі. Мені здається, що се не буде помилкою, коли я всі сучасні праці в тім напрямі поділю на дві школи: антропологічну, що бачить генезу проступків в фізіологічних умовах організму, і школу соціяльну, що в т. назв. кримінальній статистиці вказує вплив суспільного ладу на скількість і якість проступків, на стан моральний людей в загалі. Не вдаючися в який небудь близший розбір теоретичний розбір сих думок — бо сеж тут зовсім не належить — я скажу, що Франко в своій студіі дає нам як раз псіхологію деморалізаціі зі становиска суспільного, о скілько береся на увагу загальні основ ні думки і типові подіі, про котрі розказано в єго оповіданю. По перед усего видно, що в тюрмі Франко бачить не лише неволю арештантів. В поодиноких типах він хоче нам показати вплив тюрми на погляди етичні, моральний етан одиниць. В йіх оповіданях він підчеркує тоті слова і подіі, що вказують нам глибші причини сего неволеня людей людьми, основи суспільного житя. Адже майже всі, що йіх змалював автор в своім оповіданю, то люде бідні, приневолені глядіти зарібків, тинятися з місця на місце, люде, котрі власне через те й дістаються там, на се дно, на се прокляте місце "смрада і печали". Саме йіх положенє, сама суспільність немов з гори назначила йіх на нужду, біду і проступки. І вони скорше чи пізнійше дістаються на се дно суспільности. Як Митро, вони зразу щирі та добрі, дотепні і розумні. Але тюрма змінить йіх поволи. Вона прибє йіх чувства, знищить йіх силу мисленя, знівечить в них людей, щоби перетворити йіх в захланних Бовдурів, в калюжу гнилі моральноі, калюжу чорну та вонючу, як асфальтовий поміст тюремний, як чорні та вохкі стіни тюремноі целі... Бідний Митро, бідні паріі людскости!...
Тою силою, що так псує запроторених в тюрму людей, є неволя. Вона найглибше врізується в душу чоловіка, вона путами накидається на него, вона найдужше вражає єго своім контрастом до вольного, свобідного житя поза мурами кріміналу. Хібаж се не кинулось зараз таки з самого початку у вічі Андрія? Там, на світі за мурами арештантскими гралися люде веселі, свобідні, ходили безжурні по стежках гімназіяльного огорода, що притикав до тюрми... "Відтам чути було й дитячий звінкий сміх і жіночі срібні голоси і якесь любе шептанє з посеред потопи листя, з посеред шуму та шелесту живоі, буйноі ростинности".
А у тюрмі?... У тюрмі і сонце не світило, не всміхалося своіми благодатними промінями і серце не билось радістю та любовю і думка не оживала для краси та добра. Темрява і гниль розсілась у тюрмі. Болото і харкотинє пластами вкрило поміст, стіни бовваніли брудом і вохкостю, а з "катерини", що стояла побіч збанка з водою, розливавсь у воздусі йідкий смрід, проникаючи атмосферою огидства і проклятя все, що було довкола, і стіни і "меблі" арештанскі і людей...
Оден однісінький мур ділив тоту западню від вольного світа, де лився звінкий дитячий сміх і срібні голоси жіночі і "якесь любе шептанє з посеред потопи... буйноі ростинности".
Тота погань, тота гниль, що розсілась в тюрмі, немов оживає під пером Франка. Під крилами єго фантазіі, єго образового способу писаня вона неначе набирає житя, набирає руху, втискаєся в кождий кут, в кожду хочби найменшу розсілину. У неі десь виростають руки, що обіймають усе, що було довкола; вони протинають жили, щоби виссати з них живу "революційну кров", вони наливають на єі місце якусь нову згущену холоднаву, тягучу темноту... То знов пітьма тота заливає мов повінь всі нерви, всі мускули, всі кости і жили, холодним потоком котиться до груди, до серця. (93), упирем прокидається, що "висисає звільна теплу кров із груди" (96), ціпкими, широкими огнивами обдає душу арештантів, розриває найживійші нитки споминів, нищить силу мисленя і чутя. То знов напослідок вливається оловом у тіло та витягає свою страшну руку, розвертає одіж, розвертає сорочку, а далі й груди самі, — кости розступаються перед нею, а рука толочиться в середню, холодна, обридлива. (96) І вплив єі перетворює людей дуже скоро. У них стають думки інші і слова інші. Мисль тут немала спочинку, як там, на волі, на світі. "Тут оживала свідомість людска тілько для новоі муки; перше, що ту доносилося до слуху, то були слова лайки; перше, що виривалося з уст, були проклятя".
Така то страшенна тота атмосфера арештантска! — такий то страшний єі вплив на тих, котрим довелося жити на дні людскоі суспільности. Франко малює нам тоту атмосферу в усіх єі подробицях, як би цілком окремий світ, незвістний тим, що живуть на волі. І дійсно, се цілком окремий відмінний світ. Дає нам се відчувати автор, зіставивши на самім початку побіч себе дві вражаючі контрастом картини житя, кажучи нам застановитися ураз із Андрієм над сею пропастею між людьми а людьми, над сею болючою появою, що люде "держать у тій огидній ямі" такихож людей — своіх братів, що так як вони "уміють чути і красу й погань житя", такіж "батьки дітем, працюючі на хліб".
Але на загальній характеристиці арештантскоі атмосфери, такій як ми отсе на основі єго студіі подали, Франко не зупиняєся. Він іде дальше, він вказує, як тота атмосфера змінює етичні погляди одиниці, змінює цілого чоловіка, витворюючи новий, відражаючий тип, крайнє здеморалізований, сказатиб олицетворенє того огидства і гнилі, що запанували-розсілись в арештантскій норі. Франко показує, як тип сей розвиваєся, оповідає, як з наймита попихача витворюєся під впливом других людей людина морально зіпсована, чоловік, котрого душу обдала шкаралуща зіпсутя, що грубо-грубо насіло через ввесь час єго побуту в тюрмі. Як світ вольний відмінний від "поденя суспільности", так відмінний також сей вихованець арешту від тих, котрим житє вказало щасливійшу дорогу. Те, що для них стає добром, в єго душі родить власне злі чувства, зіпсовані думки. Ясне промінє родить ненависть до житя, щирість людей — недовірчивість і злість, кусник подареного хліба — ненаситний егоізм. Таким олицетворенєм зіпсованого житєм і тюрмою чоловіка є Бовдур.
Бовдур належав до тоі численноі кляси людей, котрим все "вітер в очі віє". Вже з малку єго кинули на поталу всяким визискувачам, що раз-в-раз знущалися над ним, насмівалися та били. І в єго памяти часи тоті записалися темними, понурими красками. Ні одна хвилинка не всміхалася до него приязним спомином; єго серце не знало того тепла, що через ввесь вік загріває душу, тепла родинноі любови та безжурного житя у родичів. Він був байстрюком і не знав, де родився; житє навчило єго, що родився між лихими людьми. Гострий та різкий з натури, Бовдур не міг безоглядно піддатися сему лихови, що єго давило. Єго душа накипіла скоро ненавистю, воля загартувалася до пімсти й упору. При інших обставинах, такий Бовдур ставби корисним робітником в громаді, енергічною й живою людиною. Незавидне положенє, визиск, штовханці й побоі, насміх та недоля в інший бік обернули добрі основи Бовдуровоі природи...
Були й у Бовдура хвилі щастя, але не того щастя, що випливає з природного заспокоєня всіх душевних і тілесних потреб, того щастя, що додає чоловікові сил, свободи думок та щирости чувств. Ні, то було щастє випливаюче з деморалізаціі, з уживаня того, що нищить чоловіка, псує єго сили фізичні і моральні, спихає єго все низше та низше на дно морального упадку. Бовдур тямить добре ті хвилі; сеж світлі хвилі, веселі картини в історіі єго житя. Єму нераз нагадуєся розмазлива полюбовниця, над котрою він коверзував та збиткувався, котру катував, а по при те й визискував. Єму нагадуєся щасливий побут в Бориславі, нагадуєся, як по важкій роботі заходив у шинок і пив, крепко пив, поки в єго голові не затурр-кало від пяного отупіня. І тоді усе пропадало в мрачнім тумані забутя, і втрата коханки, і зрада побратимів, і пожежа в селі — діло єго рук! — і штовханці та побоі. Хібаж те забути, не було щастєм для него?!...
Коли Андрій діставсь у тюрму, застав Бовдура вже задеревілою колодою. Пянство немов відсунуло в єго памяти десь далеко-далеко спомини минулости; побут в арешті з замкненим світом все повертаючих та нечисленних вражінь вколисали єго душу до сну. Там, на се місце проклятя і запереченя людскоі гідности Бовдур нічого не приніс, — ні думки ясноі, ні хочби обманливоі надіі. Житє наложило на єго душу кригу ледову, наморожену безконечним горем. Для него немов усе пропало, немов прикрилося густою верствою здичіня, а думка єго немов заклята, вертячись між пушкою баги та кусником хліба, не сягала дальше ні в минулість ні в будучність. В ту пору, коли Андрій війшов у казню, Бовдур був нічим більш, як гнилою колодою. В очах пробивалось звуженє думки; вони світились скляним блиском гнилого пороха. Бовдура вже нічого не інтересувало поза чотирма стінами арешту, він став вже частиною тоі калюжі, що розпливалася чорними пятнами на єго помості!
До такого Бовдура, яким ми єго отсе намалювали, Франко навязує свою студію псіхологічну.
Причину до тих душевних перемін, які склалися з Бовдуром, дав малий кусник питльованого хліба.
Бовдур став дуже ненаситний, живучи в арешті. Цілі бохонці хліба він споживав на раз, в єго горлі вони пропадали, неначе б він кидав йіх не в горло, а в яку западню. Хліба давали єму теж дехто з арештантів, бо свій єму не вистарчав ніколи. Коли прийшов туди Андрій, то приніс з собою "зі світа" кусень питльованого хліба та подав єго зголоднілому Бовдурови. Вже на вид сего хліба, котрого так давно не бачив, він нараз змінився Вхопивши хліб, Бовдур якимось дивним, страшним поглядом дививсь на Андрія, єго лице скривилось і змінилось, єго очі світились так, немов Андрій дав єму не кусень гарного питльованого хліба, а розпалене залізо у руки.
Так, се справді й було розпалене залізо, що розгоріло наново заледеніле серце Бовдура. Той кусень хліба нагадав єму єго житє, розпалив у груди болючі спомини минулости, визвав в єго памяти картини житя, з котрими він, здавалось, на віки розпращався. І душа єго знову забажала того, чому він колись радів, до чого єго думка вязалася світлими, веселими споминами. І чогож іншого він міг бажати? Щож іншого дало єму житє? Якеж інше місце до вживаня, як не місце деморалізаціі і зіпсутя лишила єму суспільність? Чимже-ж іншим він міг загріти серце, як не панством, як не якимось одноразовим, але крепким ужитєм, він, сей захланний Бовдур? Хібаж він жив нормально? хібаж вживав в певній хвилі того, що єму конче було потрібне? Ні, в єго минувшости були тілько спорадичні моменти надмірного ужитя, що розкидані мов оази на пустині, виднілися на широкій площині пережитих днів. І до моментів тих, до тих хвиль, серце єго рвалося тим гарячійше, що йіх було так дуже, дуже мало!... Вся думка сконцентрувалася коло них, вся енергія — а енергіі у Бовдура було доволі — найнялася туди до сих радісних для него подій. Так вандрівник безлюдноі глухоі пустині всі думки, всі бажаня, всю силу своєі душі шле тудою до жерела, до оаз...
Житє не дало Бовдурови нічого, що до доброго загрівалоби душу. Все, що було єму миле, те було рівночасно погане. Ось тут лежить тота псіхологія вибиваня клина клином, поганого ще поганійшим. На се рішився власне Бовдур. Гарний хліб, закуплена Андрієм горівка, надіі на єго, Андрієві, гроші, все те тільки розпалювало страстну душу Бовдура. Насамперед — думає собі — накупивби "хліба, хорошого, білого, — ні, булок, а досить, досить, щоби насититися. Ковбас, мясива цілу копицю! А відтак пити, — пива, вина бутельками!... щоби в голові вічно шуміло, щоби нічого, нічого не набилювалось, не думалось, не споминалось! Усе кругом, усе кругом, аж поки конець не буде"... Бовдурови нагадуються такіж щасливі часи єго побуту в Бориславі. В них він "вдумувався з якимось пяним замилуванєм. Той час вічного одуру, вічного похміля, вічного безавязного шуму видавався єму єдиним правдиво і всеціло щасливим часом єго житя". (108, 100). Тепер думка вжити ще раз, хочби однісінький раз, опановує цілим єстеством Бовдура. В єго голові повстають ще пев ні рефлєксіі. Але оповіданє вартівників і денервуючий упадок ножа убивають всяку спосібність дальшого роздумованя. Він переходить в той стан, коли вже думка опановує цілим чоловіком, мов поломінь обхоплює всі нерви, всі мисли, всі бажаня. І на тій одній думці сконцентровуєся вся енергія єго, вся захланність, вся спрага житя.
Бовдур убиває Андрія! Але ураз із тим він довідується, що єго надіі, єго бажаня були лиш пустими марними хімерами, що убійство безвинного чоловіка не сповнило ні крихти з того, що він собі задумав. І нараз той стан горячковий, що заволодів ним, упадає; упадають захланність і до крайности розбуджений егоізм, розетріскується й тота крига зіпсутя, що насіла грудою шкарлущею єго душу. З Бовдуром зробилась нагла і дивна зміна "Єгo власні риси бачилось, мякли, лагідніли... З очей щез гнилий блеск світячого порохна... Понурі, гнівні складини на чолі вирівнювались... Здавалося, немов на ново людский дух вступає в те тіло, що доси було мешканєм якогось біса, якоісь дикоі звірячоі душі" (119)
І се цілком натурально. До злого наклонювало Бовдура тільки бажанє хоч трохи зажити щасливійше, а бажанє те могло сповнитись тілько злим, деморалізацією. Що так було, сему винні не він, а житє, лад суспільний, сама суспільність. І нині, коли власне такий страшний проступок не сповнив єго надій, коли Бовдур побачив, що він не осягне того, що бажав, він стрепенувся, в нім прокинувся давний Бовдур, з незіпсованою душею, з щирим, добрим, людяним серцем. Настала криза і в тій кризі Бовдур побачив, що він поступав зле, бо хотів жити, а інакше жити не міг. Він побачив, що він тут завинив тільки тим бажанєм уживаня, що горіло в єго душі, але що те вело єго до проступку, сему він не винен. Сему винні люде, що згнущалися над ним, винні ті, що не бачили в нім чоловіка а звірину, котру треба визискувати, — винні ті, що пхнули єго в тоту нору, відбираючи єму все, що єму яко чоловікови належиться. І той вплив житя зрозумів нараз Бовдур. Як кождому, що сповнив злий вчинок, але не з своєі вини, так і Бовдурові після сеі кризи здавалося, немов все, що тільки лихого він зробив, спало єму з душі, і відсувалося десь далеко-далеко від него, начеб се було діло не єго рук, а чиєсь чуже, нащо він здалеку споглядав холодно, розважно, безінтересовно. З Бовдура став вже інший, відмінний чоловік і сей чоловік побачив, що до злого єго змушували другі, другі, не він. Він почув, що відродився, що не в усьому він сам винен, а винні ті, хто зробив з него сего відражаючого, одичілого, захланного Бовдура.
"Адіть — каже він посіпакам, роздираючи рану Андрія долонею на дві половини — отсе моя, моя половина, а отсе ваша половина! Се моя, а то ваша! Не бійтеся, тутка я спокутую за обі, але там є ще Бог, справедливий, то він буде вмів розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!..." (119—120).
Великі слова, в котрих криєся основна думка знаменитоі Франковоі студіі!
Побіч Бовдура, другою найвиднійшою в оповіданю "На дні" постатю є Андрій. В нім малює Франко антітез Бовдура, людину, що зі світа на "дно суспільности" винесла найкрасше, що було: любов до людей, вражливість на всяку кривду і недолю, прихильність до всіх "принижених і оскорблених". У Бовдура не було ясних споминів, у Андрія було йіх богато-богато; у него були широкі ідеі, високі думки загального братерства, гарт душі для великоі громадскоі роботи. З поражаючою вірностю подає автор єго стан псіхічний та на єго думках показує нам вплив тюрми хочби й на так інтелігентного чоловіка. Побіч Бовдура, Андрій стоіть як якась світла картина, єго думки побіч думок Бовдура — всіх поражають силою кидаючогося в очі контрасту. Порівнайте ті чорні жадобні чувства, що бушують в душі Бовдура, з тими горячими надіями Андрія на працю для добра других, надіями, що ставлять єго так високо високо над сею безоднею зіпсутя, над сим чорним вонючим дном людскоі суснільности! І контраст сей не затрачуєся через ціле оповіданє. Хоч Андрій під впливом арештантского житя починає вже тратити силу і ясність думок, то однак вони знов оживають, коли тільки він довідуєся, що вийде небавом на волю, там на світ, де єго ждала дальша робота громадска, де єго ждали товариші по змаганям, думкам, ідеям.
А всеж таки єсть одно в стані псіхічнім Андрія, в чому він стає подібний до других замкнених в тюрмі, — се той егоізм, що пригноблює усіх, хто терпить, хто діставсь на тото дно суспільности. Хоч Андрій приніс тут таке повне любови до людей серце, такі чоловіколюбні думки, то всеж таки у него не було на стільки "серця", щоби розважити тих, що разом із ним терпіли. "Він думав про своє діло, про свою любов, про своє нещастє. А про Бовдура з єго болем і гнівним завзятєм у него й гадки не було"... "Бо велике горе то вже має до себе, що замикає серця людскі, так як вечірний холод затулює квіти, стягає йіх мов мороз". (105) Ось чому слова й думки Андрія виглядають наче гарні фрази і більше нічого, ось чому вони немов літають десь поза найблизшими людьми так, якби порвалась нитка, котра злучилаб йіх з реальним грунтом. Відчував се сам Андрій (ст. 105), але нічого не вдіяв... Се теж вплив тюрми, вплив арештантского житя!...
"На Дні", а додаймо також "Boa Gonstrictor", — то найкрасші твори з усіх, що доси вийшли з під пера Франка. Спеціяльнож про студію "На дні" треба сказати, що в ній проявивсь літературний талант з усєю своєю силою. Побіч тонкости і вірности псіхологічного аналізу, маємо там занимаючу живість оповіданя, побіч смілого й характерного мальованя типів, один основний погляд, одну ясно з самими подіями зливаючуся тенденцію. Ми бачимо, що всі ті особи, з котрими зустрічаємося в Франковім оповіданю, немов прямо вихоплені з житя, ми немов чуємо йіх віддих, немов бачимо живих перед собою. Ми запізнали ся в отсій критиці з Бовдуром доволі докладно. Але сей Бовдур цікавий не тілько з боку псіхологічного, а не менше цікавий яко обєкт для студій фізіологічних. Він так вірно змальований, що ми, здається, бачимо перед собою єго гігантичну в тіни арештантскій холітаючуся постать, єго жадобне захланне лице, єго надмірно мов надутий міхур випнятий живіт, єго біляво-синім блиском ясніючі напухлі ноги. Або який приміром живий тип — Митро! Кілько то природноі щирости і доброти зумів вляти в єго симпатичну постать Франко! А хібаж може бути красше змальована сцена, як тота, де розказує автор про Митра що виліз дивитись в віконце "коли сонінко зайде" і дістав тріпачкою по пальцях?
Так само живо змальовані і другі постаті Франкового "На дні". Досить нагадати тут діда Панька або Дорожівского газду. Один може Стебельский, тип доволі нездоцидований, хоч позуючий на велику орігінальність, стоіть немов мрачним туманом сповитий в тій галєріі інтересних постатей. А вартоб було близше приглянутися сему, можна сказати, анормальному, схибленому чоловікови.1)
Що "На дні" вийшло таке гарне, се треба завдячити двом обставинам. Найперш тому, що Франко занимаєся там головно псіхологією, бо єго "На дні" й є студією суспільно-псіхологічною. А далі те, що "На дні" розказує про такі речі, на котрі автор дивився власними очима, а навіть і сам пережив. Длячого як раз тоті дві обставини мали такий вплив на стійність твору, ми побачимо опісля. Тут вистарчить саме сконстатованє факту. Що говоренє про пережиті Франком подіі не є пустою фразою, може бути доказом, поминаючи вже відповідні поясненя в листі до Драгоманова, заміщенім на переді "В поті чола", також те, що розказ про Андрія Темеру, про єго житє і стан душі має в собі дуже богато вірних, а надто спеціяльних подробиць, подробиць, котрі може інколи надто епізодично вплітаються в цілість оповіданя.
1) Є одно місце в Франковім "На Дні", котре глибше поясняє психологічно таку появу як Стебельський. "Уже як що робить — каже про него дід Панько — то всю силу, всю душу в те кладе" (ст. 74) Та сего одного поясненя нам бачиться мало.
(Конець буде).
[Народ, 01.04.1891]
01.04.1891