Еґоїст

Минулого тижня ми забирали документи доньки з сільської школи, і все це дійство відбувалось настільки тепло і зворушливо, зі сльозами на очах, обіймами, душевними розмовами й надривними промовами, що я, врешті-решт, упіймала себе на почутті провини: а чи не повинні були ми принести на прощання торт для дітей і коньяк для колективу педагогів на знак подяки? Може, ми поводимось не по-людськи? Може, ми комусь щось винні за таке – раптово – людське ставлення?

Ці компульсивні думки про геть невластиву мені поведінку нагадали той випадок річної давності, коли я ледь не вплуталась у протиправну протекційно-корупційну історію. І стосувалось усе згаданої школи. Минулого року, днів за два до першого вересня, ми з чоловіком таки вирішили віддати доньку до першого класу найближчого до нас територіально навчального закладу. Нас відлякував цей запах розварених макаронів у коридорах, цей туалет надворі (у який дівчинка таки згодом одного разу провалилась з усіма передбачуваними наслідками), цей молодий вчитель фізкультури і – за сумісництвом – музики з глибокими слідами алкогольної залежності на обличчі. Але, з іншого боку, аж такою страхітливою школа не була: більшість учителів усе-таки розмовляли українською, а не суржиком («йоржиком», як каже донька), до того ж усі знали одне одного з діда-прадіда, тісно, по-родинному між собою спілкуючись, і це теж притягнуло нас, відлюдників, відгукнулось щемкою фантазією про близькість та особливу племінну інтимність.

Але тут же перед нами постала велетенська проблема: ми спохопилися надто пізно, а вже 1 вересня (ну добре, нехай 2-го чи 3-го – нам готові були піти на зустріч і по-людськи заплющити очі на певні дрібниці) слід було принести медичну картку. Для цього дитина повинна була пройти обширний медогляд, назбирати колекцію підписів і печаток у державному закладі. Ми раніше лікувались лише за потреби і приватно, державні заклади чомусь страшенно лякають усіх представників нашої сім'ї, отож жах і трепет, нами відчутий, був значним і достатньо паралізуючим.

З паралічу нас вивів знайомий – людина з великим і чуйним серцем, який, до того ж, володів численними контактами і зв'язками завдяки своїй комунікабельності, а також походив із Бородянки. Без моєї участі (ба більше! Навіть без мого прохання й відома!) за якихось півгодини відбулась низка телефонних переговорів, було активовано ланцюжок знайомств, послуг і симпатій, тож справу ми могли вважати практично залагодженою. Точніше, залагодити її мені мав допомогти молодий депутат Бородянської районної ради – багатообіцяючий і талановитий, чесний і відкритий, як повідомив знайомий, диктуючи по телефону інструкції.

Отож, рано-вранці 2 вересня я відвела доньку на її перший урок і покинула будівлю школи, з полегшенням залишивши позаду себе запах розварених макаронів. Перед самими сходами на мене вже чекало сріблясте Daewoo, а за кермом привітно усміхався акуратно підстрижений Микола.

Микола сам нагадував першокласника. Такого, знаєте, сповненого нетерпіння, старанності і готовності бути найкращим. Такого хлопчика з гостро підструганими олівцями і непогамовним ентузіазмом в очах. Це було його перше скликання, він щойно недавно почав працювати в цій царині – і аж нетямився від захоплення і тих неозорих обріїв, які йому відкривались.

Він пахнув «Еґоїстом» від «Шанель», його нігті були гладенько відполіровані, комір світло-рожевої сорочки вражав свіжістю, а на спеціальному вішаку гойдався дорогий піджак. Навіть я, яка нічогісінько не тямить у чоловічих піджаках, розуміла: це дорогий піджак. Він гойдався так, як гойдаються тільки дорогі піджаки.

Ми мчали Варшавською трасою серед смарагдових полів, ще зовсім літній запах ранкового повітря змішувався з терпкістю «Еґоїста», і Микола розповідав про те, як багатообіцяюче відкрилось перед ним життя: скільки всього зараз можна зробити разом із хлопцями після Майдану, як кардинально все змінюється і перетворюється, і як важливо брати в цьому участь. «Ось і у вашій справі ми можемо допомогти якраз тому, що зараз знімаємо головного лікаря в Бородянці і ставимо свою людину», – дзвенів Микола. «Старий був корупціонером і був наскрізь пов'язаний із "Реґіонами", більше йому в нас не місце. Більше ніхто терпіти його тут не буде, ми викорінимо всі ці мутки і схеми. А новий – чудова людина, ми зробили йому кілька послуг, ось і зараз підтримуємо. Тому він допомогає, чим може».

Микола попросив пробачення, що ми не відразу їдемо «вирішувати нашу справу», оскільки у нього нагальна зустріч. Ми в'їхали на територію відпочинкового комплексу: готель, сауни, лазні, басейни, тенісні корти, виплекані газони, вишколені офіціанти. Я почувалась, як у такому сні, коли раптом опиняєшся в залюдненому місці вбраною в піжаму (або і без неї) – з якою метою я сиджу раптом над цим басейном серед порожніх ресторанних площ, поки моя дитина проводить час у будівлі, просякнутій запахом переварених макаронів? Де зв'язок? Микола тим часом з протилежного боку водойми напружено розмовляв із чоловіком у чорному: емоційне забарвлення міміки й жестикуляції змінювались із блискавичною швидкістю, і я втратила лік часові, споглядаючи це німе кіно.

Зрештою Микола таки повернувся – явно виснажений, якийсь навіть змарнілий, та все ж задоволений. «Ми тут часто із хлопцями відпочиваємо, вирішуємо різні партійні справи. Це чудове місце, перспективне – можна буде якось організувати для вас презентацію. Тут був недавно концерт співачки Камалії. Є навіть екран, є проектор».

Далі ми їздили Бородянкою. Микола вирішував справи. Забіг до будівлі райдержадміністрації, витираючи дорогою до вхідних дверей долоні об свої дорогі штани, що лисніли від сонячних променів. Я рахувала мух, що кружляли над розталим на асфальті морозивом. Потім Микола довго про щось розмовляв із літньою жінкою, яка роздавала безкоштовну партійну газету на вулиці. Жінка сварила Миколу, ображалась на нього, навіть одного разу штовхнула його в плече. Але Микола все з гідністю витримав, залишився приязним і терплячим, простягнув жінці якийсь аркуш, усміхнувся по-синівськи – і знову повернувся в машину.

«Знаєте, – розповідав він, вочевидь, звикнувши до моєї присутності і перейнявшись ірраціональною довірою, – я ж тільки недавно вирішив стати політиком. Я так довго не знав, чим же мені займатись. Закінчив наш педінститут у Кривому Розі, потім друг допоміг попрацювати трохи ріелтором. Тоді бахнула криза, я залишився без роботи, сидів удома, нудився, книжки читав. І той самий друг позичив мені почитати "Майн кампф" Гітлера. Тільки ви ж нікому про це не розповідайте, це винятково між нами. Я ж не можу про це офіційно казати, це було б недоречно. Але я так захопився, так запалився, ви знаєте. Ось, зрозумів я, це саме те, чим я хотів би займатись: вирішувати долі людей, впливати на хід історії. І ось тепер у мене є всі шанси, мої мрії збуваються. Ми з хлопцями після Майдану багато всього зробили, а зробимо ще більше. Ось зараз нового головного лікаря поставимо. Усе буде добре, ви не хвилюйтесь».

Коли ми нарешті опинились у депресивній будівлі Бородянської районної лікарні, викладеній потрісканими білими кахлями, я вже майже забула, хто я і що тут роблю з цим чоловіком у дорогому костюмі, і де моя дитина, і як там мої собаки. Микола йшов попереду, впевнено карбуючи кроки, його зачіска лежала просто досконало, його штани видавались у цих стінах іще дорожчими, а сорочка непристойно рожевіла серед облич замучених пацієнтів.

Літня терапевтка у білому халаті подивилась на Миколу поверх окулярів, коли він відчинив, не постукавши, двері її кабінету.

«Медична картка для першокласниці? Без проблем, – спокійно сказала жінка. – Це робиться дуже просто. Нехай дитина пройде медогляд».

«Ні, ви не розумієте, – вкрадливо шепотів Микола. – Це ж я! А у вас невдовзі буде новий головний лікар. Картка потрібна зараз».

«Як це робиться? – запитала я у терапевтки. – Коли нам прийти? З чого почати?»

«Я вам зараз усе розповім, – сказала жінка, втомлено усміхнувшись. – Ви тільки зачекайте у черзі».

«Ви не розумієте, – сказав Микола. – Ми ж із хлопцями… До вас же мали телефонувати. Новий головний лікар. Ви ж знаєте».

Я змовницьки кивнула Миколі і покликала слідом за собою до виходу з кабінету. Я так і не знала, з чого почати і як усе зробити, але нарешті відчула велике полегшення. Треба просто пройти медогляд. Або не пройти. Головне: можна більше не їздити годинами з Миколою у його сріблястому Daewoo. Можна більше не спостерігати за тим, як Микола змінює хід історії.