В усіх країнах домінуюче значіння мають завсіди міста, промислові й торговельні осередки. В нашому ж житті міста здебільше чужі, з ворожим елєментом. Зате вся наша національна — економічна, реліґійна й моральна сила жевріла в селах, у народніх хліборобських масах.
Тож відродження нашої країни є однозначне з відродженням наших сіл, звідки ми тільки й можемо, як із постійного резервуару, черпати здоровий матеріял для обсадження міст. Без відродження національно й культурно спустошених сіл не може бути й мови про повернення нашим містам колишнього українського характеру.
Наприкінці 1939 р. українські інтеліґенти відчули це найкраще та масово почали йти в села, головним чином у характері народніх учителів. Сталося так, що поважна частина цих "некваліфікованих" культурників мусіла з сіл уступити. Та треба сподіватися, що саме життя поволі втягне учителів-заточенців у свій млинок і переробить на кращих суспільних працівників.
Одночасно спостерігаємо такі явища. Деякі інтеліґенти, з різних причин, або вже повтікали з сіл до міст, або роблять у цьому напрямку різні заходи. Знову ж ті, що в останніх місяцях поприїздили з різних переселенчих таборів, намагаються вкорінитися по містах. Серед них бачимо й селян, що ціле життя прожили в селах, і колишніх сільських учителів, та інших, що їм село не чуже. Навіть від пропонованих їм господарств повідмовлялися.
Міста виграють на тому, що цей новий український елємент осідає в них, якщо він не "ожебрачиться" й не стане для них тягарем, та села тратять і то тимбільше, що сільське життя будиться, і вже відчувається в ньому недостача інтеліґентських рук. Відсутність лікарів, диріґентів, добрих кооператорів, провідників культурної праці, а головно — орґанізаторів і тих, що вміють розбудити й натхнути село.
В той саме час по містах бачимо інтеліґентів, що добре себе почувають без якої-небудь участи в суспільній праці, або таких, що ведуть цю "працю" виключно для свого вузького гуртка: "чайні вечори", "танці", "рефератики по традиції" та інші подібні розваги, щоб заповнити час. Буває, що при цьому забувається місцева міщанська біднота, зденаціоналізована, незорґанізована, відчужена від рідного народу та його пробудження.
Правда, щораз частіше чуємо в містах ненове нам, зрештою, гасло:
— На село!
Та із ним не все у порядку.
Осінь, зима й рання весна — це час, коли селяни мають найменше роботи. Тоді гість із міста — дорогий для них гість. Тоді легко можна вязати нитки національного братерства й видавати на оживлення мас.
Цими днями був я свідком такої сценки. Сільська учителька, галичанка, завзята суспільна працівниця, в товаристві молодого учителя "хапає" на вулиці українця міщуха.
— Ми до вас з проханням. У неділю в нас "просфора", ялинка, вистава. Селяни чекають когось з міста — поважнішого, авторитетнішого. Просимо приїхати до нас, пришлемо коні, відвеземо.
— Холодно.
— Буде кожух, накриємо ноги, все пришлемо.
— На жаль, маю засідання...
І так один вимотується засіданням, інший рефератом (послухати), а ще інші "чаєм", "забавою" й т. д. Одним словом — місто запрацьоване, зайняте, не має часу, воно починає жити своїм життям, а село — дасть Біг! Хіба, що десь знайдеться така учителька чи учитель, про яких уже згадано, або хтось виїмковий із сільської інтеліґенції.
Тому то сьогодні гасло: "Інтеліґенти на село!" набірає окремої ваги. Та і відворотна сторінка цієї справи, не менше пекуча. Приїздить до міста учитель, середнього віку, добрий працівник, орґанізатор УОТ. Заклопотаний, трохи схвильований.
— Іду просити, щоб присилали в село або добре підготованих людей, що знають психольоґію селян та їхні потреби, або щоб зовсім не присилали. Уявіть собі...
Й іде оповідання, що приїхала така-то, а потім такий молодик. Не знала, з чого почати та що говорити. Пониження авторитету, розчарування мас.
Зачароване коло: село чекає на міських інтеліґентів, що їх уявляє собі лікарями на всі їхні духові й матеріяльні болячки, а таких знавців села, людей підготованих, досвідчених і наділених даром слова, мало або й зовсім нема.
Проте гасло: "Інтеліґенти, на село!" не може бути відкликане, бо це голос самого життя. Але повинна бути прийнята засада: щоб щось робити, треба вміти робити, а щоб уміти, треба навчитися й напрактикуватися.
Та ще одна вимога: для цього треба ще мати й окремі здібності: мовні, орієнтаційні, орґанізаційні й т. д.
Через неналежне поставлення справи виїздів інтеліґентів на села за 15 місяців зроблено в селах мало. Зате інші, непокликані денеде мають уже більші осяги.
Тому життя міст та сіл розбігається здебільша в різні сторони.
[Краківські вісті]
23.01.1941