Катон

Оповіданє.

Як ми влазили в пересїк (coupе), они вже сидїли обоєю одно биля другого. Він — молодий хлопчина з снїдим лицем правильних очертів, палкими очима і кучерявим волосом; она — молоденька дївчина, смирненька, дуже соромлива з виду, з ласкавим поглядом і страх як несмілим поворотом. Одним словом — голубка.

Мали, бачилось, пильне дїло, бо відокремились від всїх, вибрали що-найзатишнїйшій куток і пильно гуторили.

Подорожні входили і виходили, тиснули ся, садовились, давили, — они-ж нїчого не чули. Пильне, бачите, дїло! Увійшов якійсь дворачок, за ним жінка, двоє дїточок, третє на руках у няньки, обсїли їх з криком і реготом навкруг, — они нїчого не чули. Дїло, бачите, дїло!

Увійшла і якась дїва, мабуть ґувернантка, з чудово закутаним носиком, — се найдразливше, бачите, приснодївоцтва місце — з кошиком в руках, з котрого зараз визирнув і мявкнув буренькій котик. Всї засміялись, они одні — нї.

Вкінци увійшла в сусїдній пересїк і ми поважні. Всї зглянулись на нашу величність, — они і очей не звели.

Прийшла ще і різничка якась, розмірів як мати наша грубоскиба землиця. Всїх рідна заняла,— они й віями не рушили. Що в них за дїло пильненьке було!

Я з роду не навикшій мішатись до чужого дїла, як поратись коло своїх витребеньків, але старшій товариш мій, фільософ і знаток житя, цїкавий на все, що коло него дїєсь, винявши на одно "жіноче кодло", котрого не терпів з засади, впилив свій погляд в молоду пару і — зморщив брови.

— Горе-ж їм тепер! — подумав я собі, заглянувши суворий погляд товариша, — розжене ястріб голубята!

Але їм се й не в думцї було. Гуторили дальше о своїм дїлї.

— Грязь якась! — буркнув товариш, отвираючи сим першу кляпу безпеченства.

У мого товариша було почутє моральности розвите до найвисшого совершенства. Оно майже як стиснена в машинї пара розпирала єго грудь. Як що побачив неморального, — a світ, як звичайно, ледачій, подавав єму се майже на кождім кроцї, — збите почутє моральности розбирало єго так страшенно, що сли би не тoті кляпи безпеченства, машина пукла би безперечно.

Тими кляпами безпеченства були oклики: "грязь!" — "погань!" — "безличність!" і богато инших.

Де ходило о моральність мій товариш не перебирав в словах. Hатypaліст був.

Увійшов і кондуктор, поперезирав карти, виняв сам молодцеви дві карти з за капелюха, проколов і всунув там назад, з веселим усміхом звертаючись до нас.

— Ви не маєте осібних місць для такої... [кляпа]? — гримнув мій товариш.

— Та на що?

— Маєте для жінок, для нікурячих, ви повинні і таке... [кляпа] пакувати в осібні місця!

Кондуктор глянув весело в очи товаришеви, як би сказав: "А що-ж се кому вадить? Зовсїм приємна річ!"

І відійшов.

Товариш кинув ся з досади на місце, аж задуднїло. Але погляду не змінив. Він в той спосіб наче пражив в собі те високе чутє моральности і насталював єго до нечуваної твердости.

Хвилями однак відсапував і отвирав кляпи безпеченства одну по другій.

— От люде! — зітхнув я з-нехотя.

— То не люде, а...! — відрізав мій товариш, відхилюючи одну з більших кляп.

— Гуторять собі!

— Гуторять? — забубонїв він, — хиба слїпий, чи що?

Я глянув, а они справдї не гуторять. Але менї здало ся, що шипотять.

— Ну, то шипотять! — поправив я.

— Добре ми шипотанє, — загримів мій товариш, — для таких хиба.. [знов кляпа], як ти.

І справдї товариш мій доводив при своїм аскетичнім настрою до нечуваної бистроти зору. Они дїйстно не шипотїли. Бо молодий замість нахилятись устами до ушка товаришки (як се звичайно дїєсь при шипотаню), шукав десь пристановища коло носика, відтак висше, відтак низше, часами і до ушка мірив, але не доходив нїколи. А товаришка, наче в одвіт, вихиляла рожеві усточка і солодко (ах, як солодко) усміхаючись гуторила, нї не гуторила, шипотїла, нї не шипотїла, щось до вусиків, лиця, очей свого товарища. По чім, нїби повторяючи свою важку річ, вертала тою самою демаркаційною лінією, від очей до лиця, від лиця до вусиків. До ушей также не доходила. Они мусїли і без того розумітись, бо товариш їй сейчас відповідав, она знов питала, він знов відповідав, а все так живо і так займаючо, що я не міг очей відорвати. Я напружив всї свої сили слухові, щоб заняти хоч одно словечко их чудної розмови, але не міг. Я не встиг спіймати й одного віддиху их груди. А мимо того був певний, що они розмавляють. Ах, що би я був дав за одну лєкцію такої розмови!

Я глянув на товариша. Сей отворив послїдну кляпу безпеченства і — замкнув очи. Річ доходила до краю. А що найбільше пекло мене, то се, що я й крихітки не відчував тої моральної досади, як мій товариш. Противно, их тихе, любе, нїжне блаженство приковувало мене до них а упоювало, що очей не зводив.

— Живете в грязи, то й не в силї відчути єї сопуху, — каже, було, мій товариш. — Ще й липнете до неї, жаби ви й стоноги суспільні!

— Можливо й се, — подумав я собі, подивляючи в душі характерну твердість мого товариша. — Яка я дрібнота в порівнаню до єго моральної висоти. Катон, cпpaвдїшній Катон! Та чи хоть я сам такій? — подумав уже в розпуцї і глянув на сусїдів.

Oбраз не до опису.

Дворачка, молоденька ще молодичка, румяна, повновида, з чорними брівками і дуже зачіпним носиком, вдивляла ся в них, наче в образ. В кого більше, чи в неї чи в него, не скажу, але мабуть (так менї здавалось), що в него. Сила разів молодець звертав ся до молодої, якесь, видно, відчуване блаженство сїяло на єї лици. Хвиленьку так взиралась, а по тім, наче бажаючи звернути увагу чоловіка на те диво, прихилилась з-легенька до него і яла гуторити — в той самісенькій спосіб, як они.

A чоловік? Чоловік уже давно завважав, що они творили. На єго лици миготїла така сама усмішка, як на кондукторі: він кілька разів відвертавсь і оглядавсь, наче шукаючи кого, кому би се показати, але вкінци все повертав і споглядав. На кого? на неї, чи на него? Не скажу, але мабуть на неї. Бо кілько разів она одвічала молодцеви своїми рожевими устами, він мимо волї нахиляв ся близше і близше своєї жінки, аж наче бажаючи їй те чудо пояснити, поясняв, — в такій самісенькій спосіб, як они.

Зараза! чиста зараза! І то в цїлім засїку!

Як-раз против пари сидїв осьмолїтний хлопчина, на чудо місячик, з великими, синими очима. Тоті очи отворив він на-встїж, так на-встїж, що молода пара могла безперечно приглядатись в них, наче в зеркалї. Єму мабуть подобалось те, що бачив, бо, не зводячи очей, посмоктував лише губками. Щось солодкого було вже в самім воздусї. Мати, як звичайно печалива мати, серцем відгадуючи оскому, піддала дитинї цукерок. Здалось, що цукерок нїколи ще не був такій солодкій.

Але не всяке щастє на світї тревале. Цїкава, перкатенька сестричка, може однолїтка, випхала задуманого хлопчину з єго посади і усадовилась сама як найширше. Тота ще була цїкавійша. Oна не вдоволилась неповорушною увагою братчика, a перехилялась, то в сю, то в ту сторону, в міру як перехилялись то молодець, то дївчина. Се все чинила она мимохіть і мимо волї. Она поводилась і поверталась нервами пари. На єї прозорім личку відбивались що хвиля то радість, то сум, то сміх, повага, хихіт і спокій, як на лицях пари. Она так задивилась, що і не счула, як буренькій котик вилїз з кошика, вигнув ся каблуком на чотирох лапках і з повагою пійшов до дївчинки. Скочив на руки і розсїв ся поважно цїлою особою, встромивши буренькій писочок під єї рамя. Дївчина стрепенулась. Але побачивши котика, підняла висше до себе, висше і висше — і мигом сxовала цїлу свою головку в єго шовковій шерсти. Що би я був в сїй хвили дав за крихітку таланту малярского!

Одна ґувернантка не брала участи в сїй сценї, бо отворивши вікно, споглядала на небо, наче кличучи єго в поміч проти грозячої покуси. А може й нї, може она волїла сопух димлячої машини, чим сей рожевий запах людскої любови. А може она також — Катонового роду. Ах, я аж задрожав, згадавши товариша, бо ся сцена зайняла мене так міцно, що я би був простояв цїлий свій вік, вдивляючись в сю одробину людского щастя, котрого так мало на світї....

— По котрій же сторонї правда, про-Біг, по котрій? — билась моя думка неспокійно. — Чи по сторонї більшости, чи по сїй — єго одного?

Певно, що по єго одного! — відповів я сейчас. — Се пух, марна омана, котру розвіє першій осїнний легіт, — а ту відвічна засада, кріпка, неповорушна, як скеля в мори. Скорше розторощить оно всї свої хвилї, заким порушить за собою. Чудні то, непонятні нам люде! Без них ми би розсипались як ті каплї розбурханої хвилї, розплились мов той снїг — при одній яснїйшій зірцї. А так стоїмо, живемо, кріпшаємо тілько через них — світочів-велитнїв. І з якої сили ті люде? Певно, що не з нашої. Наша — мягка, гнучка, чутка, кисла, як звичайно глиняна, а ту — цїпка, жиласта, тверда мов з крицї викована. Коли й єго розігріє слабість людска, — ти аж палахкотиш, він — замкне очи і студений, неприступний як передше. Heпонятний нарід!

Я почувсь таким слабим і маленьким в порівнаню до мого товариша, що й не смів поглянути на єго велич. А ту, як на недолю, аж шпигало заглянути ще раз на той — грішний образ. З надлюдским висиленєм, я спробував Катона і — замкнув очи.

В сїй хвили цїлий ряд велитнїв-Катонів пересунув ся перед моїми очима, а кождий глянув на мене так згірдно з-під лоба, що я чув се живим тїлом, як розпадаю ся в порох.

Прибитий тим упослїдженєм я — заснув.

***

Чверть години минуло. Поїзд став. Я схопив ся. Все в пересїках зворушилось, винявши одного товариша. О, сего не зворушить так легко що-небудь! Характерний до кінця! Послїдні привиди мене так збентежили, що я не поважив ся і глянути на него. А все ж кортїло. Якій він тепер? Якій той витязь над нами всїми? Певно та сама студена стать, мов уособлена кара людскої слабости...

Я зиркнув і зумів ся.

Мій товариш аж пашів здоровєм і краскою. Той страшний наче меч архангельскій, ровець межи бровами щез, брови розвелись, цїле лице розяснилось і аж розпливало з щастя і вдоволеня. Уста звелись і зложились — живісько до поцїлунку.

— Тріюмфує, — думаю, — над нами! Га, справедливо!

І знов я не вгадав.

Мій товариш спав, розпершись на груди — грубоскибої сусїдки...

[Дѣло]