Молода вдова Катерина має окрім своїх дїточок Ваня і Наталки ще двоє вихованцїв, перенятих по покійних родичах, Омелька і Олесю. Єї дїти то ще дїти, але вихованцї — то нїби дїти, але знають більше, нїж дїти; н. нр. чорноброва Олеся знає Семена а Омелько... Ах той Омелько! Єго молода "матуся" (то-б то Катерина) так єго любить, що й душу-б віддала, щоби лиш вивести єго в панів. Тому то посилає єго до семінарії, щоби там вивчив ся і став паном учителем в селї. Як-раз — а сим починаєсь комедія, — має Омелько вернути домів. Усе в хатї коловоротом иде. Прячесь, миє ся, шуруєсь, бідній Олеси навіть Семен помагає столи шурувати, щоб все на час було готове, бо леда хвиля має Омелько надїхати. А той Семен — чудний собі паробок! До мови страх нескладний; пічне говорити то лиш: "теє то", "мовляв", "звістно", а дальше мов-би язик підрізав. За те як стане співати, то Олеся слухала-б єго цїлий свій вік. Але не про Семена тепер дїло. Катерина в голову заходить, як ту приняти найкрасше Омелька, кола приїде. Наварити, напекти, се розумієсь, само собою. Єсть і порося заколене в коморі. Але такій пан не буде сего їсти. Єму би — і на саму думку зрадїла Катерина, післати по свіжу... телятинку! — "І нуж, сватуню, побіжіть по телятинку! Се не далеко, чотири версти". А той сват, хоч уже добре підтоптав ся, — і лисий і приглуховатий, не в силї хозяйцї чого відказати, хоч-би й казав картоплю оббирати. Той сват то права рука Катерини і в хатї і в хозяйстві, а так вже до него прихиливсь, що єму, як лиш Катерина зварить, то й найкваснїйшій борщ видаєсь — найсолодшим. Такій чудний собі отсей сват. Але не про свата дїло. Лишім єго, най він иде по телятинку.
В Катеринї щемить душа без упину. Якого гостинця він им привезе? Дїтям бублики, то певно. Але що їй самій? Себе! Та се було-б їй наймилїйше, але де їй о такім щастю думати... Она проста, а він пан. Тому приборкує в собі щемлячу душу і наказує поважно Олеси, що коли-б Омелько кинув на неї оком і забажав подружитись, най она не вередує, а сейчас згодить ся, бо се для неї щастє превелике. Олеся дякує за те щастє, оправдуєсь Семеном, але Катерина перебиває рішучо: "Дурна ти, Олесю, дурна! як би так менї, я би з вискоком..." Але знов приборкує щемлячу душу, бо як-раз вертає сват з телятинкою. Сват приносить окрім телятинки ще й новину, що панич сегодня приїде. Так розказував єму Юдка, a Юдцї переказував панич. Сват мусить повторити кождїське слово, що чув від Юдки. І сват повтаряє, нагадуєсь, а нагадуючись, пригадує, що він навіть привіз лист від панича. — "Давай єго!" кричить Катерина. Та що, сват забув, до сховав. В торбі нема, в кишени нема, в пазусі нема. Роспука! З роспуки мне сват шапку. Щось зашелестїло. Aгa, то лист! Сват засунув, щоб не згубити. Давайте-ж, скоро до дяка, най прочитає. Але єсть Семен, він письменний, також прочитає. і Семен читає: Моя дорога матусю, я сегодня рішитель не приїду (хоч в листї стоїть: я сегодня рішительно приїду). Семен силябізує ще раз, однак виходить точно: не приїду. Сум! В-тім дїти скликнули: "Омелько приїхав!" І дїйсно приїхав, але на тім кінчить ся дїя перша.
Омелько цїлуєсь з "матусею" так горячо, аж зрітелям оскома йде. A хорошій же собою той Омелько, хоть панич! Всї сусїди позбігались повитати Омелька, котрого вже рішили учителем поставити в селї. Приходить і Семен. Омелько обнимає всїх і цїлує як своїх. Він не з тих, що гордують простими людьми. Приходить і дяк зі "скубентами", щоби в честь нового учителя "воспіти славословіє малоє". Катерина бігає, розпадаєсь, садить гостя за стіл, частує, душі в собі не чує. Омелькови приходить якось нїяково кликати Катерину "матусею", тому умовляють ся, щоб звати просто Катериною. Катерина з сего ще радша. Посадила Омелька за стіл першого, коло него — щоб не скучав — Олесю, потім других. Всї раді з себе, окрім Омелька і Олесї. Першій волїв би коло Катерини, а Олеся коло Семена. Смирний сват не любить пхатись поміж старших, тому вдоволяєсь краєчком коло дїтей при другім столї. Сама Катерина не в силї присїсти, бігає коло гостей, а душа в неї така повна, що рада-б радощами своїми подїлитись хоть-би зі — сватом. Ся на око благенька річ стає причиною страшної катастрофи. Омелько бачить, що Катерина присїдає коло свата, частує, цокотить, а сват аж розходить ся з тої чести. Об чім же они цокотять так живо? Об Омелькови: якій він красний, добрий, учений! Але Омелько не чує тої розмови і єму здаєсь, що их розмова зовсїм иншого змісту. Мне кулаки, сорочку, відтак чуприну. Вкінци питає Олесї: чи часом сват не женихаєсь до Катерини? — "Ой, чому нї!" — відповідає Олеся. У Омелька починає чвак до печінок добиратись. Пробує залити єго чарочкою одною, другою, але не йде. А сват усе коло Катерини. Ce єгo вкінци так пропекло, що встає з-за стола, клене свата найстаршим бісом і виходить з Семеном до єго хати, бо не в силї дивитись на своє безталаннє. По виходї Омелька заворушилось в хатї усе. Гостї думають, що він розболїв ся, Катерина розплакалась, Олеся також, — дїти також — оден дяк стоїть муром на побоєвищи, підспівуючи многолїтствіє і закроплюючись чаркою — бо єму що хвиля "октава" спадає. На тім кінчить ся дїя друга. Катерина-мучениця, як єї по ученому зове дяк, не може отямитись по вчерашній халепі. А Омелька як нема так нема. Певно хтось обидив єго вчера тай він уражений забрав ся. Ай, як би она знала, хто се такій? А не вже-ж хто иншій, як Олеся через того телепеня свого, недоріку Семена? Она, Катерина, добре пригадує собі тепер, як Олеся вчера від него відсувалась та за Семеном зиркала. Як же-ж не мав обидитись? А пожди-ж ти юродива дочко! Наступає кара: Олеся мусить підождати тут коло хати, аж прийде Омелько, по котрого нарочно Катерина посилає. — "А як прийде, то ти Олесю, помов з нам щиро, як належить такій дївчинї як ти, з таким паробком як Омелько." Бідна Олеся вимолюєсь. Дарма! На сю розмову цїкавий і сват, котрий стає за деревом і подслухує. Надходить Омелько, сумний-сумний, аж за душу хватає. Олеся справдї мовить з ним щиро, але не так, як гадала Катерина, а так, як їй самій було треба. Добрий Омелько обіцює поміч, тим більше, що Семен і Олеся — то єго тепер одинока дружба. — "А свата, — кінчить він горячо, — як лише побачу, задушу як муху!" Дослухав ся сват: від тепер боїть ся Омелькови й навіть доказував. Щоби однак і Катерина знала, якої наруги допустилась з навіженим сватом, посилає Омелько до неї післанця — вимовного Семена. Най скаже правду в очи! Семен сопе як міх, торочить своє "мовляв, звістно, теє то..." Катерина мало-що из себе не вискочить. Напослїдок виторочив таки, що Омелько єї любить. Від теперь иде все як по маслї. Катерина благословить Семена з Олесею — і стає сама під благословенє з Омельком. Хто-ж благословить? А хто-ж, як не сват, радий, що Омелько вже не буде бити... Дїло кінчить дякь "торжественним воспінієм многолїтствія".
______
Отсе коротко основа Янчукової комедії, котру дирекція руского театру виставила Пeремишлянам в саму коляду. Красшої коляди не чув, бачить ся, Перемишль нїколи. Зразок житя, схоплений оком знатока-eтноґрафа, зображений майстерною рукою, так аж пориває зрітеля своєю простотою, нїжностію і вірностію. Нїчого тут чужого, натягненого, переборщеного. Все пливе природно, річ из житя, веселість з дібраних типов та комічних ситуацій. Надто музика — сами народні піcнї, почавши від "Там на горі крута верба" а скінчивши на "Ой запив козак запив" та многолїтствіях і славословіях дяка, — доповняє цїлість в спосіб найкрасшій. Малочисленна, на жаль, публика приняла Янчуковий первіснок з таким любованєм, що одноголосно забажала повтореня єго в теперішнім сезонї. Ачей же скортить і лишню публику познакомитись з твором, котрий, єсьмо пересвідчені, займе в нашім реаертуарі одно з передових місць.
А вже-ж добра половина заслуги припадає на гру артистів. П-нї Осиповичева була такою Катериною, що не оден зритель завидував ролї Омелькови, а Омелько був в олицетвореню п. Яновича таким, що не одна зрітелька завидувала ролї Катеринї. Послїдній артист вливає в свої типи, чи драматичні чи ліричні, тілько житя і чутя, що хвилями справдї пориває за собою. В драматичних ролях єму до пари п-ї Биберовичева, у веселих п-ї Осиповичева. Не мовного Семена представив п. Ольшаньскій майстерно-вірно, і такою під пару була єму п-ї Кирницка в роли Олесї. П. Кирницкій поняв свою ролю дуже добре, однак не віддав єї всюда однаково. Сей артист випадає хвилями з ролї, даючись увести реготом подальшої публики. Се мабуть лестить єму, він хоче збільшити ефект і паде в — карикатуру. А вже-ж не має красшого взірця природної коміки, як в п. Стечиньскім (дяк). Сей артист не силуєсь нїколи на ефект a рідко коли той єго минає.
Артисти взагалї представили сю комедію з видною любовію. Се виходило з хорів і ансамблїв, до котрих виходили в поважнім числї і в розумнім, відповіднім хвилям дїєвим, настрою. А не було того в попередних виставах, мабуть з фальшивої честилюбивости. Н. пр. в драмі "Не судилось" бачили ми на улици сами кілки, хоч відбувались на тій улици сцени глибоко-драматичні. Але сим разом було і, дасть Бог, буде зовсїм инакше. За се вдячною буде публика, певно і дирекція а найпевнїйше і Хв. видїл "Рускої Бесїди", котрий добачати-ме в сїм пожертвованю себе для добра цїлости — дїйстні і памяти гідні заслуги.
[Дѣло]
16.01.1891