Дачні кооперативи, садові товариства – явища водночас нудні й самобутні. Краще чи гірше організовані клапті землі, що іноді перетворюються на поселення з вулицями і навіть подобою самоврядування, вони однак не стають справжніми населеними пунктами. Сенс їхнього виникнення крутиться навколо сільського господарства: вирощування городини, фруктів, ритуального копирсання в землі, зведення невеликих хатинок з більшими чи меншими вигодами. Однак садові товариства не нагадують села, іншою є їхня природа.
Тут, у Центральній Україні, позачасовість і позажиттєвість дач підкреслена самою природою: одноманітні фотошпалери сосон, всипаний глицею пісок, сонні плеса озер. Акуратні квадрати ділянок – млява, не надто старанна бутафорія, перепочинок від реальності. Щось таке ніби коханка або сон: все одно доведеться повертатись у справжнє, але хоча б зараз на кілька митей можна забутись, відключитись, приглушити біль. Перекопувати грядки до знепритомнення під палючим сонцем, сходити сімома потами, щоб потім, сполоснувшись в літеплій дощівці, розпалити багаття і засмажити шашличок, виснажено і щасливо вдивляючись у зоряне небо, закусуючи зеленою цибулькою, щойно з грядки. Така скромна, незавидна альтернатива основній гілці життя, і все ж – солодка й бажана, наче прогулювання уроків.
Дачники бувають різні: одні ревно плекають газони, підстригають вигадливими формами кущі, вивчають найсвіжіші видання часописів про ландшафтний дизайн, замовляють в інтернет-магазинах цибулинки екзотичних квітів. У цих ошатні будинки з вигодами, інтернетом і сателітарними антенами. Інші не так піклуються про зручності й естетику, як цілком і повністю присвячують себе вирощуванню їжі: картоплі, помідорів, баклажанів. І перші, й другі викидають сміття у лісі, безпосередньо на стежках.
Дачі зазвичай живуть теплої пори року: на вихідні, під час відпусток. Взимку кооперативи стоять порожні, схожі на покинуті містечка-привиди з марень, на декорації до фільму-антиутопії. Коли кооперативи й дороги, що ведуть до них, засипає снігом, а стовбури сосон з облущеною шкірою скидаються на цвинтарі суден, що зазнали кораблетрощі, тут справді немає часу, немає окресленої географії, є тільки безформний простір, що завис у порожнечі, і невідомо, до чого він прикріплений, від чого залежить, із чим співвідноситься.
Взимку на дачах залишається дуже мало людей. Зазвичай ці люди мають мало зв'язків із зовнішнім світом – вони вже не працюють, нічого особливо не чекають уже від життя, цінують розріджену атмосферу порожнечі, яку отримали в обмін на соціум, сповнений тривог і метушні. Їм важливо, щоб пори року змінювали одна одну і щоб за цим можна було спостерігати, важливо, щоб ходив (нехай не за розкладом, нехай бодай іноді) синьо-білий дачний автобус, а у крамничку-фурґончик завозили яйця, борошно, горілку і хліб. Ці люди знають, що саме вони вибрали: дні, невиразні, до найменших дрібниць схожі один на одного, дні, під час яких не трапляється нічого несподіваного, бо всі вони складаються винятково з дрібниць. Дрібницями ці дні навіть не наповнені – дрібниці в цих днях розташовані вільно, на великій відстані одна від одної, серед пір'їстих хмар, серед нещільної вати тілогрійок.
По-батькові її Леонідівна, але ми називаємо її позаочі Юлією Лордівною. Це дрібненька глухувата жіночка в здоровенних окулярах (дужки обмотані синьою ізоляційною стрічкою). Про таких кажуть «пушка духу». Вийшовши на пенсію, вони з чоловіком залишили дітям квартиру в Києві, а самі перебрались жити на дачу. Тим більше, у неї астма, а тут сосни. Тут є все, на що вони у своєму віці могли розраховувати: спокій, тиша, одноманітність.
Чоловік Юлії Лордівни минулого року помер. Вона поховала його на лісовому цвинтарі, де викупила поруч два клапті землі: для себе і для їхньої доньки на майбутнє. Залишилась сама з великим вівчуром, який усе не може забути господаря: обнюхує його інструменти і стару фуфайку, скімлить і відмовляється від їжі. Юлія Лордівна не здатна втримати вівчура на повідку: він тягне її за собою, як зів'ялий листок, час від часу виривається, щоб роздерти заблукалого кунделя.
Юлія Лордівна дивиться тільки російські телеканали. Живучи за 40 хвилин від Києва, вона з переляком в очах, збільшеним кількакратно товстими лінзами окулярів, каже: «Уже скоро приїдуть до нас із Євросоюзу і будуть вивозити з України чорнозем. Як же ми тоді?». (Звісно, страх опинитись без чорнозему – найбільше жахіття кожного дачника).
«Крим завжди був їхній. І навіщо було воювати з сусідами, з сусідами треба жити по-сусідськи. І чим вам не подобався Радянський Союз? Тоді все було добре організовано, все було чітко й налагоджено, діяли закони і правила, кожна людина знала, на що саме і коли може сподіватись. Це була найкраща держава на світі, з усіх, що існували досі й існуватимуть будь-коли ще. Це була держава, яка по-справжньому дбала про своїх громадян. Людей не покидали напризволяще серед хаосу, людина відчувала себе захищеною, була частиною чогось великого, однієї системи – мудрої і гуманної. А тепер що? Як у цьому вижити? Держава не бере відповідальності за людину. Людина загублена, людина налякана, людину закинуто у вир. Чим вам не подобався Радянський Союз? Навіщо його розвалили?»
У есеї «Рівні життя», присвяченому спогадам про померлу дружину, Джуліан Барнз формулює просту істину: людина зазвичай гостріше переживає втрату несповнених ілюзій, ніж прощання з частиною пережитого життя. Пережите – нехай воно більше ніколи не повториться – назавжди залишається з тобою, стає твоїм органом. Ілюзії підміняють реальність, висмоктують життя, випивають сили. Вони обіцяють надто багато, пожираючи натомість те, що могло стати втіленим.
Так набагато складніше переживають смерть партнера або розлучення ті, хто ніколи по-справжньому не були разом. Усе починалось надто багатообіцяюче, стільки прекрасних мрій було пов'язано одне з одним, одне одному нав'язано, що простіше виявилось кожному зануритись у власну анестезію, ніж проживати життя, яке розчинялось у туманах. Коли об'єкт, із яким початково були пов'язані ілюзії, втрачений, не залишається нічого: ні близькості, ні ілюзій, ні життя.
Якщо говорити лише про побутову, щоденну складову життя в Радянському Союзі, то чи не було воно насправді «непроживанням»? Ці багаторічні черги на помешкання, ці путівки в санаторії, заповнювання пляшки від шампанського десятикопійчаними монетами (це ґарантувало суму, достатню для поїздки до Криму), ці ґаражі, ці дачі, ці три види тканини, цей один фасон суконь. Ти не міг із цього вирватись, хоч як би не ризикував, хоч як нестандартно б не мислив. Все було визначено наперед, ти отримував свій шмат масла, вистоявши чергу у гастрономі, і тому вже й не базікав, що кінцівки твоїх можливостей акуратно обрізані й забинтовані, що ти можеш дихати тільки однією легенею. Відповідальність не була твоєю, вибір не був твоїм, ризик твоїм не був.
І коли кисню почало надходити більше й більше, разом із брудом, болотом, швидкістю і течією, не у кожного запрацювала друга легеня. Багато хто пережив кисневе отруєння, так і не навчившись випрямлятись на повен зріст. Для таких якраз корисне свіже хвойне повітря, сипкі піщані ґрунти, заспокійливий полиск озер. Але існує ще багато способів не жити.
18.01.2016