на загальних зборах "Народної Ради" у Львові
На вступі зазначив бесїдник, що тепер настала дуже важна пора для галицких Русинів. Чув то кождий; живий рух проникнув усї верстви Русинів і дійшов до найдальших закутків краю. Рівно важна пора була хиба в 1848 роцї. Але тогдїшний рух Русинів був мов-то перші кроки дитини, котра що-йно зачинає ходити; теперішній — то рухи чоловіка, котрий по довгій недузї встав з постелї. Такій мусить дуже пильнувати ся, щоби знов не занепав в слабість!
В перших десятках сего столїтя почутє національне у галицких Русинів було майже завмерло. Тілько під сельскою і міщаньскою стріхою, силою безвладности, хоронив ся рускій язик; у интеліґенції, навіть в церкві, панувала инша мова. Виїмок було мало, межи ними именно еп. Снігурскій. Аж звістна трійка: Маркіян Шашкевич, Вагилевич, Головацкій, маючи зовсїм ясне понятє о рускости, стали розбуджувати нове житє літературне а з ним і більше почутє народне. Они самі суть і образом цїлого руху руского в Галичинї: Шашкевич витревав до кінця на занятім становищу, єго товариші пійшли пізнїйше оден в пpaво, другій в лїво.
Их робота приготовила трохи Русинів до 1848 року. Ceй рік то руска весна, час першого запалу і красних мрій. Пробудив ся цїлий нарід, з селян спали окови панщини. Интеліґенція орґанізує ся і видає маніфест з 10 мая з першою проґрамою Русинів, підписаною Яхимовичем, Куземским, Борисикевичем і другими, проґрамою ще і на нинї вистарчаючою, в котрій яко перша точка зазначена єсть наша національна самостійність. Але коли першій запал минув а прийшов час повільної, неустанної роботи, йшло дїло вже инакше. Правда, дїло було трудне, приходилось все нараз робити. На лихо, зачато роботу з гори, щоби в наслїдок насмішок о нашій хлопскости, добити ся чим скорше паньскости. Запозичувано ся з сусїдної богатшої літератури що-раз більшим числом слів і форм, від того язик ставав подібнїйшим до россійского, зачато єго і вважати за оден з россійским, а з того виведено, що очевидно Русини а Россіяне то оден нарід. Се було в двох напрямах дуже шкідливе. Перед всїм через те спинив ся внутрішній розвій Русинів, именно розвій язика і письменства, рускі часописи стали одна за другою упадати, дли народу не видано анї одної доброї книжки, не роблено нїчого і для єго економічного розвою, межи Русинами наступило знеохоченє, рускій язик в домах интеліґенції рускої перестав знов бути язиком домовим і товариским. З другої-ж сторони се дало повід противникам представляти Русинів яко шкідливих для держави, від намістника Ґолуховского ишли до Відня неприхильні донесеня одно за другим, а хотя Русини уповали на центральне правительство, але правительство краєве, маючи головну власть в руках, оказувалось для них незичливим. Дійшло до того, що в роцї 1859 видвигнено проєкт руску азбуку заступати латиньскою.
Так прийшов рік 1860 з новою конституційною свободою. Зачав ся новий рух межи Русинами, руска мова запанувала знов в руских кругах. Віджили і надїї Русинів. Але правительство таки не зовсїм мусїло им довіряти, бо ординація виборча Шмерлінґа засудила их не то на вічну меншість в соймі, але не дала им репрезентації відповідної до числа их людности або і до поношених ними для держави тягарів.
Внутрішний розвій Русинів був з-разу досить успішний, але чим дальше, тим більше ставали они, именно рішаюча часть их, сходити з властивої дороги. І знов наступало ослабленє у внутри і на-внї. Тимчасом Поляки — по неудавшім ся повстаню з 1863 року постановили радикально змінити свою попередну політику і шукати охорони для себе у Австрії. Правительство, потребуючи сильнїйшої підпори і маючи можність знайти таку підпору в Поляках, a Русинів видячи слабими і стративши надїю на их скріпленє, а при тім і не довіряючи им вповни, приймило оферту Поляків а опустило Русинів. Особливо наступило се в повній мірі в роцї 1866, коли з рускої сторони пало нещасливе слово, першій раз проклямована публично єдність народу руского і россійского. Правительство завсїгди привязувало велику вагу до національного становища Русинів. Навіть в 1848 роцї намістник ґp. Стадіон, котрий Русинам найбільше був зичливий, питав ся Русинів: aber Sie sind keine Russen? А пізнїйші два намістники ґр. Менедорф і бар. Павиґартен, котрі все уходили за великих протекторів Русинів, мали сказати, оден: die Polen fürchte ich nicht, den Kuthenen trau ich nicht; а другій: sollten die Ruthenen Russen sein, so wären mir die Polen doch lieber. А в р. 1866 сказав всемогучій тогди міністер Байст: Єсли би Русини на-правду були Россіянами, то мусїв бим над тим жалувати; але коли так не єсть, то правительство мусить в нaйнoвійшиx маніфестаціях их бачити напрям неприязний Австрії і не може их підпирати. Моя рада єсть: "завернути, щиро завернути, єсли добро народности лежить им дїйстно на серци." На всякій спосіб правительство в енунціяції о мнимій єдности руского народу з россійским знайшло для себе що-найменше догідний позір до відступленя Русинів, і постановило лишити галицкому соймови: "чи і о скілько Русини в Галичинї мають существувати."
Надходили що-раз гірші часи для Русинів. Єсли правительство ще коли здавало ся брати их в оборону, то тілько на те, щоби их ужити за все придатне орудіє против Поляків. Але дїйстної опіки і охорони не давало Русинам вже жадне правительство, а найгіршу шкоду зробило им власне міністерство централістичне нр. 1, за котрого в роцї 1869 заведений був польскій язик в школах, урядах і селах цїлої Галичини, отже переведена була цїлклвито польонізація і рускої части краю. Число руских послів в соймі що-раз зменшало ся. Також для интересів руского селяньства і міщаньства пора стала дуже прикрою, бо правительство, опираючи ся на Поляках, мусїло у всхідній Галичинї именно опирати ся на шляхтї, т. є. на властителях більших посїлостей.
Найтяжше стало Русинам від року 1882, т. є. від великого процесу о головну зраду. Вправдї друга часть Русинів осталась на давнім становищи Русинів і так заявлялась, але правительство або не уміло відрізнити одних від других або, єсли відрізняло, то в той спосіб, що одних посуджувало о руссофільство, других о соціялізм. Теперішної системи правительственної бесїдник не хоче близше описувати: она всїм аж надто знана; скаже лише тілько, що доходило так далеко, що нераз вже небезпечно було займати ся справою просвіти народної, закладанєм читальнї, ба навіть справою ширеня тверезости межи народом! Русини перейшли в опозицію, они, котрі перше все буди тілько предметом кпин, яко повільні орудія, вислугуючі ся безусловно правительству. В минувшім именно роцї опозиція тая обявлялась в соймі дуже рішучо. Але щоби опозиція могла мати достаточний успіх, мусїла би обявляти ся витревало і всюди зарівно: і в соймі, і в радї державній, і в краю. Сего тут не було. Русини надармо виглядають якогось значнїйшого успіху, якоїсь певнїйшої надїї. Вправдї они не уступають, але значна часть таки не бере, по-части і не може брати удїлу в праци на рускій ниві; богато pyк, що могли би много дїлати, cпoчиває дармо.
Мусїла зродити ся гадка, пробовати узисканя більших успіхів на иншій дорозї, именно поставленєм себе на користнїйшім становищи. Ходити мусить именно о зміну правительственної системи і о викликанє більшого житя межи Русинами. Треба було усунути пануюче до Русинів недовіріє. На то треба було маніфестації голосної, котра могла наступити тілько в якім репрезентаційнім тїлї. При тім же маніфестація така мусила вийти від людей, котрих нїхто не міг би посуджувати о нещирість, о вибранє тої дороги тілько за-для узисканя якихсь концесій, отже від людей таких, котрі завсїгди на тім самім становищи cтояли, навіть тогди, коли стояти на нїм було небезпечнїйше як на иншім. З тих причин енунціяція, яка наступила в соймі, мусїла наступити в той спосіб а не в иншій! Тепер вже осягнули ми то, що справа руска прояснилась. Ми сказали голосно і ясно, хто ми і чого хочемо. Нинї знаємо о тім не тілько ми, але і правительство і другі народи, знає навіть заграниця. Правительство не може тепер толкувати ся неясностію нашого становища або нашого поступованя, а тим менше тим, що ми небезпечні для держави. По проясненю показало ся власне, що держава в своїм власнім интересї повинна вас як найбільше двигати і cпoмагати. На внутр, правда, на-разї число тих Русинів, що хотять разом на одній ниві трудити ся, зменшило ся; але сила не залежить від самого тілько числа, а також від солідарности і від оживляючого духа. І на війнї побіда не так зависить від числа войска, як більше від єго духа і позиції.
А наша позиція стала тепер значно лучшою, ситуація змінила ся на нашу користь. Але з тої зміни не виходить, що ми можемо вже віддавати ся повному супочинкови, заложивши руки, а спускати ся на кого-небудь другого. Противно, нам тепер треба працювати більше як першe, з удвоєною силою, але і з далеко більшою надїєю на успіх, з одушевленєм, що діждемо ся плодів тої працї.
Відтак п. Романчук прочитав проґраму, виголошену в соймі, і пояснив коротко поодинокі точки єї. І так до 1-ої точки (о самостійности руского народу) сказав: То не сама чисто-наукова і теоретична справа, але справа великої практичної досяглости. Від нашого національного становища залежить в значній части не тілько становище супротив нас австрійскої держави і взаємно, але і до нашого дїланя на поли літературнім, просвітнім, культурнім і політичнім конечна єсть перше свідомість, оперта не тілько на науцї але і на почутю того, хто ми і чого ми хочемо. Вже перші наші кроки на всїх тих полях можуть а навіть мусять ити відмінно після відмінного пониманя нашого національного становища. — До 2-ої точки (вірности для держави і цїсаря) замітів референт, що в тій справі не вистарчає сам обовязок, навіть і привязанє, тілько там єсть повна певність, де сходять ся обовязок, привязанє і интерес; а нас вяже именно до Австрії ще й наш интерес. — До 3-ої точки (о вірности для греко-кат. віри і обряду) сказав бесїдник, що тут мусить єї трактувати именно з точки интересу національного і політичного, і виказує, що нам, галицким Русинам, той интерес приказує не відступити від віри батьків, котра причинилася до захованя нашої народности. — О 4-ій точцї заявив, що в нїй зазначене також наше умірковано-ліберальне і демократичне становище. — Останну точку пояснив в сей спосіб: Двигненє руского селяньства і міщаньства повинно наступити: 1) через зменшенє публичних тягарів в наслїдок рівномірнїйшого розложеня их, 2) через хороненє зі сторони держави слабших і визискуваних против сильнїйших і визискуючих, 3) через скріпленє слабшого до власної оборони за помочію більшої культури, зрівнаня політичних прав (при виборах репрезентацій) і т. і.
Наконець перейшов п. Романчук до висказаня прав, потреб і жадань галицких Русинів. Сю часть реферату ми подали вже позавчера дослівно.
[Дѣло]
31.12.1890