Перечитуючи одно з оповідань нашого відомого письменника Осипа Маковея, ми бачимо в головнім герою неодну рису, дуже вірно підхоплену з дїяльности й характеру Покійника. Герой оповідання видає українські книжки, "Письмо для народу", все без зиску, бо "хтось же мусить видавати". "Лїтература розвиваєть ся, читачів щораз більше. "Коли чоловік може що доброго зробити, то чомуж не зробити?" Тим більше, що в нас такі відносини, що "тисяча людей дармує, а один працює. Як уміє, так і працює, але не сидить, згорнувши руки". На видаваннє книжок він не жалує грошей. "Се видаток для громади, а не для себе".
Колись був на теольоґії, але з семинарії прогнали його за якісь заборонені книжки. Потім скінчив аґрономічну школу в Віднї, одначе такої посади, якої бажав, не було, а такої, як йому давали (й на якій, додамо, треба-б було працювати проти свого народу, проти своїх переконань або бодай бути пасивним супроти народньої роботи), він не хотїв. Усе був характерний. Без працї його не можна було представити собі. Праця давала йому розраду, приносила тихе вдоволення. Мусїв помогати родинї у часї, коли сам був безпомічний. Напрацював ся на трьох братів, коли батько був немічний і помер, напильнував ся їх, нажурив ся так, що годї було завчасу не посивіти. Але всїх трьох вивів у люде. Не дбав про чужу ласку, не заваджав нїкому, а працював за двох, за трьох.
На весїллю брата він закликує коротко, але палко до складки на будову українського театру, відбирає передплату на часопись, рахунки котрої веде безплатно. Хоч не мав урядового титулу, але на почесних титулах йому не збувало. "Був доглядачем інституту для учеників, редактором "Письма для народу" та власних видавництв, видїловим чотирьох товариств, членом десятьох товариств, між иншим і читальнї в своїм ріднім селї, до того був також коректором книжок, видаваних власним коштом". Що більше, сї титули не давали здебільшого нїякого зиску, "але зате вимагали багато роботи, нераз стільки, що не міг собі дати ради. А що мав хвальну звичку не кидати незробленого, то бувало сидїв пізно поза північ при лямпі й томив свою сивіючу толову та короткозорі очі". "До кавярнї й шиночку не заходив нїколи". Ось його програма тільки одного дня: "Треба вислати число газети передплатникам, передати зібрані на весїллю гpoшi комітетови будови театру, зробити коректу двох аркушів свого видавництва, піти до каси ощадности вийняти пятьдесятку, щоб заплатити друк, порахувати касу інститута, а тодї в вечері піти на два засїдання видїлів товариств, одно о пятій годинї, друге о сьомій".
Наскільки авторови отсих стрічок відомий Покійник з довголїтньої знайомости, наведена характеристика схоплена без сумнїву з характеру Костя Паньківського. Зокрема мав би велике виховуюче значіннє для доростаючої молодї докладний малюнок характеру й дїяльности сього невпинного, неструдженого патріота, котрий усе жертвував ся українській справі цїлою душею й на її вівтарі зложив би був у разї потреби останню сорочку.
Покійник був сином священика в Ришковій Волї, ярославського повіту, в Галичинї. Родив ся 1855 р. Ґімназію скінчив у Перемишлї та вступив на теольоґічний видїл у Львові. Та доля хотїла, що тодїшня управа львівської духовної семинарії, зложена з москвофілів, прогнала його з семинарії за те, що мав, бачите, "зустрічати ся з Франком". Покійник перейшов на академію для хлїборобства в Віднї й тодї мав нагоду виявити свою незвичайну дїяльність у студентськім товаристві "Сїч". Одначе покінченнє й сеї школи не дало йому хлїба в руки, бо йому відмовили місця в державній службі як "полїтично підозрілому".
І сей "страшний злочин" в очах польських верховодів, за котрий не дав того, що міг, неодин визначний український талант, і сей "страшний злочин", котрий переплачували звихненням раз обраного життєвого напряму найкращі одиницї споміж галицьких Українцїв (напр. сливе одинокий кандидат на катедру української лїтератури на львівськім унїверситетї др. Франко — не одержав її), пхнув Покійника на поле української громадянської дїяльности та зробив з нього невсипущого каміняра в усїх областях української національної роботи. Й треба було тої величезної любови до свого народу, треба було тої непохитної віри в побіду української ідеї й певної кращої будучности, котрої нїякі розчаровання не були в силї вигнати з серця Покійника, щоб свою життєву долю звязати з тодїшнїми слабими й хисткими українськими орґанїзаціями. Та задивлений в ясну цїль кращого завтра для українського народу й наскрізь перейнятий потребою працї, працї й працї, він не зразив ся найбільше тернистим шляхом, хоч якими великими перешкодами й тому мав се щастє бачити щораз кращі успіхи своєї дїяльности для себе та свого народу, щораз більшу побіду українського національно-свідомого елєменту над свідомими й несвідомими перекинчиками. Й сьогоднї, коли його тїло спочило в столицї України, Київі, його дух витає між нами, бо лишив по собі такі великі слїди своєї дїяльности, бо зробив своє імя невмирущим і поставив його в першім рядї найвизначнїйших українських дїячів.
Не було українського товариства, до котрого не належав би Покійник, коли почав свою громадянську дїяльність, не було українського видавництва, котрого не піддержав би матеріяльно й морально. Сливе всї львівські українські товариства вибирали його до видїлу й усюди поручували йому ролю, що вимагала найбільшої працї. Золотими буквами записав ся в історії "Просвіти" як видїловий, оснуватель біблїотеки, для котрої подарував дуже багато книжок, і довголїтнїй безплатний біблїотекарь, як редактор часописи "Читальня" й книжечок. Не менші його заслуги для "Українського педаґоґічного Товариства" як дуже дїяльного видїлового, як редактора "Дзвінка" та книжечок, як дуже щедрого жертводавця на цїли сього товариства, зокрема на бурси. Як довголїтнїй управитель "Інституту св. Миколая" сього товариства для гімназійних учеників — дбав усе про дїйсно родинне та високо патріотичне вихованнє порученої собі молодї. На сїм становищі виховав ряд щирих робітників на нашій народнїй ниві, а в усїх вихованців без виїмки полишив як найкращу память і вдяку. Довгі роки працював безплатно в видїлї "Наукового Товариства ім. Шевченка" перед його реорґанїзацією й після того, був у своїм часї редактором "Зорі", поклав великі заслуги для касоводства товариства, заложив його біблїотеку. Коли мова про видавничу дїяльність Покійника, треба згадати про редаґоване ним "Зеркало", а ширшій нашій суспільности відома "Дрібна Біблїотека" (кільканадцять томиків), видавана його власним коштом. Й багато инших видань завдячує йому чи грошеву підмогу, чи редакцію, чи одно й друге разом.
Як зачали в нас повставати фінансові й господарські товариства, Покійник брав у них найживійшу участь. З його дїяльністю тїсно звязаний розвій "Красного Союза кредитового", для котрого найбільше заслужив ся. За своє знаннє фінансових й економічних справ, за незвичайну працьовитість, за дуже солїдне виповнюваннє взятих на себе обовязків став директором сеї інституції й багато добра зробив українській суспільности ще в останнїм роцї свого життя в часї російської інвазії. На становищі директора заложив і редаґував декілька лїт економічний місячник "Економіст" і біблїотеку в цїли поширення кооперативних думок. Був директором "Видавничої Спілки", членом "Комітету для будови українського театру", членом надзвичайної ради "Днїстра", членом управляючої ради "Народної Торговлї" і т. д. і т. д.
Кожде національне та громадянське підприємство зєднувало його як одного з перших своїх виконавцїв. Забирав голос у всяких справах по часописях, а на кожду потребу українського товариства чи інституції відкликував ся щедрою грошевою підмогою. В філянтропійности його годї було перевисшити. Мостячи собі життєвий шлях власною працею, він став дуже чутким на людське горе та нераз можна було вичитати в його лицї вислів розпуки або побачити сльозу в його очах з тої причини, що не було в нього можности так зарадити людському горю, як бажало того його чоловіколюбне серце.
Як Шевченків "Кобзарь" і твори инших українських письменників у Росії "налили раз добром" його чисте серце, так не охолонуло вино вже нїколи. Понукою його дїяльности була все Україна без кордону. З найвизначнїйшими дїячами російської України стояв у близьких зносинах, приймав їх у себе в часї їх гостини у Львові, відвідував їх, коли був у Київі. Дім Паньківського був одним з тих нечисленних українських домів у Львові, в якім особисто запізнавали ся Українцї з австрійської й російської України. Зокрема українська еміґрація з Росії найшла у Львові в Покійникови найщирійшого порадника, помічника й батька. Не диво, що Покійного знала добре як виїмкового патріота цїла широка Україна.
Скільки думок не родило ся в голові Покійника, подиктованих усе розуміннєм справи. От хочби згадати плян утворення приюту для українських журналїстів.
Помер Покійник, вивезений Москалями як закладник зі Львова, у Київі дня 10 падолиста.
У своїй високо-патріотичній працї находив Покійник усе найбільшу підпору та поміч у своїй дружинї Йосифі, котра з повним зрозуміннєм віднocила ся до думок і дїяльности Покійника. Покійник осиротив трьох синів. У глибокім горю Патріотки-Вдови хай стане розрадою той щирий жаль, яким перейнята вся Україна з причини втрати одного з найкращих своїх синів, і та незабутня память, яку придбав собі Покійник в українського народу своєю невтомною працею, своєю божевільно-гарячою любовю до України, своєю ідейністю, повним посвяченням себе для української справи.
[Вістник Союза визволення України]
26.12.1915