Конфлікт, що розгортається між президентською та прем'єрською командами, часто порівнюють з кризою української влади у вересні 2005 року, яка врешті-решт створила підвалини для реваншу Віктора Януковича. Дарма що нинішня влада намагається приховати протиборство — а ми бачимо «згоду в сімействі» на прикладі ухвалення далеко не ідеального бюджету на 2016 рік, або в імітації «блаженної сторони» під час візиту до України Джозефа Байдена — ці протиріччя, далебі, нікуди не зникають. Варто нагадати, що найгостріша у цьому сезоні перепалка між двома таборами — йдеться про перепалку Саакашвілі та Авакова — трапилася за якусь добу після публікації спільної заяви президента, прем'єр-міністра та спікера про єдність влади. Такі порозуміння належать до категорії тих, що супроводжуються киданням склянок. При тім амплуа Міхеїла Саакашвілі у цій сутичці порівнюють з роллю Олександра Зінченка, який у вересні 2005-го ініціював скандальну прес-конференцію і звинуватив у корупції високопосадовців.
Давайте зануримося в ті роки, намагаючись віднайти діагнози, а може й «підказки» для нинішнього дня. Авжеж, полюси тоді були налаштовані інакше: Зінченко виступав на боці прем'єр-міністра (Юлії Тимошенко), натомість Саакашвілі б'є по прем'єрові (Арсенієві Яценюку). Та головна річ, яка повертає нас до аналогій з подіями десятирічної давнини, – це перспектива розриву коаліційного союзу і загроза нової «руїни», а також роль у цьому процесі персонально Петра Порошенка. Колись — як жертви «корупційного скандалу», а нині — як його розпалювача.
Аналізуючи теперішні події, ми мали б зважати на те, що «помаранчева» криза — це один із найбільших стресів у кар'єрі нинішнього президента. Можемо припустити, що той конфлікт істотно вплинув і на його політичний кругозір, і на поведінку при посаді, і на окремі тактичні кроки. Можливо, що Петро Порошенко, політик, який наприкінці 2005 року мав екстремальний рівень недовіри поряд з Леонідом Кучмою та Віктором Медведчуком, ніколи не став би діячем топового рівня, котрим є нині, не подолав би межі між «сірим кардиналом» і публічним політиком, залишився би одним з «любих друзів» — мартиненків чи жваній, — врешті, не став би президентом.
Порошенкові вдалося побороти неґативні наслідки того вересневого скандалу допіру в 2012 році, коли він прибився до табору тодішньої опозиції, став «єдиним та узгодженим кандидатом» — ні, не на посаду президента, а на пост голови Рахункової палати, і тоді, коли шукав можливості висунутися у мери Києва, коли був «сертифікований» Росією як проєвропейський політик після її вибриків з корпорацією Roshen. Ну а Майдан став «зоряним часом» Петра Порошенка. Власник «5 каналу» добре вирізнявся на тлі трійки опозиціонерів і зазіхнув на перемогу ще в першому турі. Переміг з іміджем ледь не «нового політика». Ніхто й не згадав про нахабного і корумпованого секретаря РНБО.
Порошенко за спиною Ющенка. 2005 рік
Що відчуває Порошенко, згадуючи роки свого перебування в неласці? Петро Олексійович належить до осіб, котрі не мають потреби у тренінґах із підвищення самооцінки. Як і сьогодні, тоді він вважав себе одним з найбільш вправних, найбільш підготованих до складних завдань політиків. Він мав зв'язки і досвід. Він витрачав власні кошти на партію, Ющенка і вуличні протести. Та в якийсь момент «своя» команда вказала йому на двері. Кілька років Порошенко залишався працювати в «Нашій Україні» як «тіньовий» політик, а після парламентських виборів 2006 року намагався отримати посаду спікера. Петро Олексійович ішов до цього крісла доволі нахабно, і саме це, за однією з версій, частково вплинуло на рішення Олександра Мороза дременути до коаліції з Віктором Януковичем. Порошенко став магнітом для неприємностей та скандалів, і партія вирішила з ним попрощатися. У 2006–2007 роках «Наша Україна» за згодою Ющенка спершу витіснила Порошенка з президії, а потім і з політради партії.
Окрім досади від того вигнання, яка є суб’єктивною персональною емоцією, Порошенкові закарбувалася й інша річ, що стала політичним досвідом: тодішній президент Ющенко, позбувшись низки близьких соратників, не спромігся відновити статусу «першої особи» в державі аж до завершення своєї каденції. Коли Віктор Андрійович у вересні 2005 року вибрав «нульовий варіант» (який передбачав відставку Кабінету Міністрів Юлії Тимошенко, голови СБУ Олександра Турчинова, директора НТКУ Тараса Стецьківа, секретаря РНБО Петра Порошенка та керівництва Адміністрації Президента в особах Олександра Зінченка й Олександра Третьякова), то сподівався вийти із суперечки беніфіціаром ситуації. Згідно з тим розрахунком, Тимошенко й Порошенко мали розділити відповідальність за сварку «помаранчевих», а Ющенко міг почати формувати комфортну команду, яка позбавила б його потреби борсатися в інтриґах. На ділі сталося інакше.
Революція гідності стала «чистилищем» для політика Порошенка
Отже, спробуймо зробити паралелі й пошукати аналогії: як досвід Петра Порошенка 2005 року впливає на політику президента у 2015 році.
По-перше: Порошенко міцно тримається за власну команду, відмовляючись «здавати» близьких соратників, навіть якщо вони його дискредитують. Насамперед ідеться про Ігоря Кононенка. Давнього бізнес-компаньйона нинішнього голови держави звинувачують у спробах перехопити добрий шмат енергетичного ринку, політичній корупції тощо. Порошенко не відмовляється й від послуг Сергія Березенка, який заплямував себе співпрацею з Леонідом Черновецьким. Президент висновує, що таких людей треба берегти у власній команді, адже їхні навички виявляються ціннішими, аніж можливі репутаційні втрати.
По-друге: Порошенко навряд чи згодиться на «нульовий варіант», про який час від часу згадують у мас-медіях. Тобто ситуацію, коли він водночас ініціює відставку, скажімо, Арсенія Яценюка і Міхеїла Саакашвілі, або Віктора Шокіна та Арсена Авакова, або усуває Кононенка — навздогін Миколі Мартиненку. Чи було би це поганим варіантом? Якби Порошенко на це зважився, то для нього єдино правильним виходом було би шукати нову команду, яка спиралася б на громадські та експертні середовища, віддалені від протиборчих команд, на професіоналів і «технократів». Та насправді ніщо не заважає президентові нині, як не заважало і вчора, покластися саме на ці кола. Вочевидь, що пріоритетом для нього залишається політичне домінування, яке досягається класичними методами партійної чи інституційної боротьби. І поки Порошенко бачить потенціал для такої боротьби, Кононенко буде при ньому.
Лідери БПП Луценко і Кононенко
По-третє: Порошенко, попри неймовірну амбітність та вже не раз демонстровану жагу до влади, наразі не був схильний до різких кадрових кроків щодо власних союзників, чи пак конкурентів — штибу відставки Тимошенко чи настирливого просування власної людини на керівну посаду з ризиком зруйнувати коаліцію («казус Мороза»). Минулого року президент, попри глибокі вагання, вніс кандидатуру Арсенія Яценюка на посаду прем'єр-міністра. Цього року, незважаючи на численні дошкульні випади проти Яценюка, він усе ще залишає його на посаді. Адміністрація Президента натомість обрала іншу тактику: вона роздмухує скандали довкола прем'єра (у тому й через особу Міхеїла Саакашвілі), вдало перекладає на голову уряду відповідальність за зрив реформ та економічні провали. Наразі суспільство до краю розчарувалося у прем'єр-міністрі; рейтинґ Арсенія Петровича балансує десь на рівні світового океану; команду Яценюка таранять численні корупційні звинувачення. Можливо, що це і є ґрунт для подальшого звільнення прем'єра. Наважимося спрогнозувати, що Порошенко не піде на відставку уряду, поки перебування Яценюка на посаді не стане нестерпним (для народу, для міжнародної спільноти, для соратників-«фронтовиків» — або і для самого Яценюка).
Наразі звільняти прем'єр-міністра — вельми ризиковано. У парламенті, незважаючи на конституційну домінацію «партій Майдану», практично немає варіантів, які дозволяли б укласти альтернативну коаліцію без участі «Народного фронту». Відставка голови уряду, ймовірно, матиме наслідком дочасні парламентські вибори. Наразі соціологія не дає підстав стверджувати, що БПП збереже провідні позиції у новій коаліції новообраного парламенту. Партії «Солідарність» доведеться налагоджувати стосунки із чисельною ватагою «Батьківщини» — БЮТ матиме у два–три рази депутатів більше, ніж тепер. І умови, які виставлятиме «Батьківщина», будуть не меншими, ніж ті, на яких стояв «Народний фронт». Зрештою, навіть спроби укласти нову коаліцію ще в цьому парламенті заохотять потенційних союзників до забаганок та ультиматумів. Якщо все це робиться лишень задля того, аби усунути Яценюка, то це смішно.
По-четверте: Порошенко уникає безпосередньої участі у чварах, аби одна зі сторін не потягнула його донизу своїми діями (бо саме таку «ведмежу послугу» Порошенко зробив свого часу Ющенку). І взагалі, роль посередника — це те амплуа, яке він приміряє до себе досить часто. Реагуючи на прокурорські баталії, Петро Олексійович викликає на Банкову водночас Віктора Шокіна й Давида Сакварелідзе і каже їм, що вони разом можуть зробити багато доброго для реформування прокуратури. На засіданні «Нацради реформ» Порошенко оголошує себе модератором у «податковій» дискусії між міністром від БПП Наталією Яресько та головою комітету від БПП Ніною Южаніною. На іншому засіданні «Нацради» він кричить розпашілим Авакову та Саакашвілі: «Я вас прошу! Все, зупиніться! Всі розійшлися!» — так, наче причиною взаємопоборювання команд є персональний конфлікт цих двох політиків. Будьмо відверті, якби табір Яценюка шукав епіцентр «урядострусу», то та горезвісна склянка — тьху-тьху — полетіла би в бік іншої особи…
Порошенко і Тимошенко зразка 2003 року. Ще до «соплів і воплів» 2005-го
По-п'яте: Порошенко грає на випередження і бере на власне озброєння тему боротьби з корупцією (викриття Саакашвілі, інституційна роль у формуванні Антикорупційного бюро, антикорупційної прокуратури тощо).
По-шосте: Порошенко готує запасний партійний тил. Він не замикається лише в «Солідарності», як Ющенко в «Нашій Україні», — щоб можливі електоральні втрати блоку не перетворилися на його особисту проблему. У цьому контексті треба згадати про політичний проект, що його — а це вже цілком очевидно — готує Міхеїл Саакашвілі. 23 грудня в Києві відбувся «Антикорупційний форум», на якому екс-президент Грузії оголосив про створення «Руху за очищення». Показово, що в своїй запальній промові на форумі Саакашвілі критикував і Яценюка, і Коломойського — але не кинув жодної шпильки на адресу президента чи його команди. Також цікаво, що Петро Порошенко надіслав учасникам форуму своє офіційне привітання.
Тож президент може дістати в особі партії «антикорупціонерів» потенційного союзника. Ані Порошенко, ані будь-хто інший не може подолати природний процес, коли виборці розчаровуються в тих, що є, партіях, коли вони вимагають нових облич. Найменш болісно для політика старої ґенерації — спробувати долучитися до цього процесу, осідлавши тренд.
Існує також підозра, що Саакашвілі набирає обертів у публічній політиці саме для того, щоб замінити Арсенія Яценюка на посту прем'єр-міністра. А нова партія формується для участі у можливих дочасних виборах.
Утім очевидно, що цього разу Порошенко діє набагато тонше, ніж свого часу діяла — цитуємо за ориґіналом — «група у полосатих купальниках», отож йому вдається оминати «соплі і воплі». Ви пам'ятаєте, кому належать ці «залапковані» вислови? У наші дні цей політик зі скандального вересня 2005 року теж почувається вельми добре.
25.12.2015