Вже багато років я переживаю день народження Ісуса Христа 25 грудня. Однак Святу вечерю для близьких все одно незмінно готую 6 січня. Та й вітатися по-різдвяному також починаю аж з цього дня.
Такі боротьбу і єдність протилежностей я спостерігав від дитинства мало не щоденно. Тато був, як кажуть гуцули, модарем. Винахідником, новатором. Йому завжди хотілося якось модернізовувати дім і удосконалювати способи хатнього життя. Єдине, що його трохи стримувало, це то, що він без нічого прийшов жити у родинний дім мами, який був переповнений всілякими старими речима і незмінними звичками. Відповідно мама, яка в цьому виросла, страшенно боялася будь-яких змін. Навіть тих, які полегшували побут. Тож найбільше протистояння, яке час від часу виникало між батьками і яке я мав нагоду проживати з ними, виникало саме на ґрунті відвойовування і захисту цих своїх прав – змінювати і консервувати. Чи через особливості власного характеру, чи через співчуття до мами, чи через опір батькові, чи через несприйняття аґресії, чи через невизнання усього радянського, в тому числі і предметів, я завжди був на стороні консервативній. Навіть визнаючи, що без татових втручань жити у цьому домі було би все важче. До речі, потому, вже після татової смерті, я сам почав робити якісь модернізації. Нічого дивного не було в тім, що вони стосувалися переважно того, що колись модернізував тато, – якихось новочасних у татові часи меблів, телевізорів, технічного обладнання. Дивно, що мама, яка колись болісно пережила ці новації, тепер ніяк не погоджувалася на їх усунення. Виявляється, що все старе – в тому числі і те, що колись витіснило колись ще старіше – у її розумінні мало бути недоторканим, бо воно є тим, до чого звик, значить, правильним, бо своїм.
Пам'ятаю, як татові було добре модарувати там, де маминого не було, де саме модарство було звичним, було звичкою і традицією. У гірському домі свого названого тата, від якого мій тато, власне, цього і навчився. Якось ми з татом оновили дзядзів сад. Мені все ж було шкода старих майже безплідних дерев, на яких дзядзьо свого часу прищеплював різні сорти так, що на одному дереві було чотири ґатунки яблук. Але ми їх позрізали, замінивши новими (через роки виявилося, що вони дивовижно змінили і сад, і наше життя з яблуками на краще). Зрізали майже в темряві, але це не перешкоджало роботі. У тій хаті все – і інструменти, і доступ до дерев – було впорядковано так, що будь-яку складну роботу можна було б зробити і на сліпо. Руки самі знали, де, що і як. Того року була якась ненормальна для цих країв зима. Коли я приїхав на початку січня подивитися, як живеться новим деревам, то застав лише маленькі смужки зіпсутого сонцем снігу.
Згадав ту діряву зиму, діряву ковдру снігу кілька днів тому, опинившись в Голландії, у голландському саду на межі із голландським полем і голландським лісом. Зрозуміло, що там була зима. Очевидно, що без ніякого снігу – чимось подібна на ту давню мою зиму. Але ще інакше. Бо, приїхавши із нашого цьогорічного безсніжжя, дивлячись на голландський грудень, здавалося, що у нас і всюди довкола цієї приморської низовини мусить бути все засніжено. Здавалося, що тільки ця земля має бути зелено-жовтою посеред зими. І в цей момент я вперше подумав, як цікавіше, а як нудніше жити – у випрацюваній і одноманітній легкості Голландії, чи у барвистих і різноманітних труднощах своїх Карпат.
У Голландії я познайомився з Рорі, чоловіком, який займається обрізанням галузок старих великих дерев. Не садових, але й не диких, бо диких дерев там майже нема – усі колись були посаджені там, де їм визначили місце. Згадуючи наші самосіви, я знову подумав – що цікавіше.
Рорі фахівець. Для того, щоби займатися такою справою, він вчився у спеціальній школі, де навіть серйозно вивчав дендрологію і ботаніку. У нього є досконале обладнання і для того, щоби вилізти на будь-яку висоту, і для того, щоби зробити будь-який зріз, і для того, щоби безпечно спустити зрізане на землю. Їдучи або ідучи повз якісь дерева, він часто зупинявся, щоби показати мені, що в якому варто би було підправити, а де щось зроблено неграмотно. Я згадав собі тих кілька разів у нас, коли я як сусід-помічник був задіяний у обрізанні великих дерев. Завжди щось екстремальне. Переважно після бурі, надламані галузи, які загрожують впасти на щось, що можуть завалити або прибити. Завжди брак інструментів – відповідної драбини, потрібної пили, шнурків. Завжди колективні крикливі наради і ризиковані пропозиції. Завжди трохи горілки, багато рухів, мінімальні травми, обірвані електричні дроти. Якісь підтримування, підпирання, гучне падіння ще не дорізаної галузи, завжди щось не встигли забрати звідти, куди вона гепнула і де буде лежати не розпиляна і непорубана ще якийсь час. Спільна трапеза, обговорення, героїзм, задоволення, полегшення, що нікого не вбило, хоч могло.
Рорі цього всього не знає. Він працює сам, тихо, продумано, безпечно. Могло би бути зовсім нудно, якби він додатково не вивчав геометрію і колористику різних зрізів. Я навіть не знаю, чи варто розповідати сусідам про Рорине модарство. Чи варто забирати у наших людей то, що настільки їхнє. Чи не рідніше їм жити важко, але по-своєму, по звичному, що здається предвічним і правильним. Я ж добре розумію цю діалектику консерватизму і модарства. Також, переживаючи день народження Христа наприкінці грудня, кутю не перестаю робити аж на початку січня. Думаю, що це не мудро, але тримаюся того, бо правильно.
Можливо, зробити остаточний вибір допоможе зміна клімату. Коли прив'язаність до обряду правильної зими не чинитиме аж такої залежності.
24.12.2015