Комета прилітає

І коли я запідозрила, що мені варто негайно втікати, було вже пізно. Загриміли бубни, забрязкотіли якісь неокреслені струнні інструменти, і актори, одягнуті барвисто та строкато, висипали на сцену. Мені, власне, випало на самій сцені сидіти, щільно затиснутою в найдальший закуток молодими схвильованими людьми, що білозубо передчували надходження свята. Юна китаянка тримала на колінах нотатника і свіжо загостреного олівця.

Сцена тут була частиною глядацької зали, а глядацька зала – частиною сцени. І в оркестровій залі, і серед глядачів сиділи музиканти. Над моєю головою, трохи ліворуч, дівчина дмухала в кларнет. Червоні оксамитові завіси по всій округлій залі прикрашали десятки (насправді, як згодом виявилось, чотири сотні) обрамлених репродукцій: Васнєцов і Шишкін, перехняблені халупи, завалені снігами до самих вікон, блакитні ставки серед березових стовбурів, коні, півні, обдерті селяни, а також лики святих великомучеників і обличчя вождів. Могло скластись враження, наче перебуваєш у черепі якогось знавіснілого маніяка.

Потужний експеримент над власною нервовою системою і свідомістю: коли тебе розривають суперечливі почуття, тягнуть у різні боки, викликаючи протилежно заряджені емоційні коливання. Коли бачиш, як усі навколо тішаться і веселяться, регочуть аж до сліз чи зворушено схлипують – а ти навіть поворухнутись не можеш, бо всередині тебе все мерехтить сиґнальними вогнями і вистрілює сиґнальними ракетами.

Електропоп-опера з назвою «Наташа, П'єр і Велика Комета 1812 року», поставлена трупою American Repertory Theater у Кембриджі за мотивами роману «Війна і мир» Лева Толстого, почалася з того, що актори з балалайками пригостили глядачів варениками, а металевий жіночий голос повідомив: кожного, хто не вимкне звук у мобільному, буде заслано у Сибір або розстріляно. Це був такий дотеп. Глядачі сміялися. Пахло варениками і смаженою цибулею. Актори другого плану мали на собі шаровари і гуцульські кептарі, папахи і кокошники і вдавали з себе циганів.

Але музика, яка почала лунати, виявилась дуже гарною, щораз гарнішою – до того ж, можна було милуватись дівчиною із кларнетом, хлопцем із контрабасом і натхненним дириґентом. Музика виявилась страшенно різноманітною: від інді-року, шансону (я маю на увазі нормальний шансон), клезмеру – аж до електронної танцювальної музики. А Наташа Ростова була афроамериканкою. Актори чудово рухались і водночас прекрасно співали, виникали в найнесподіваніших місцях, просто серед глядачів, невимушено задіяних у постановці, і світло додавало видовищу опуклості, творячи зі сприйняттям щось цілковито непередбачуване – а все разом захоплювало подих. Я вже мовчу про величезну дизайнерську люстру, справжній витвір сучасного мистецтва – вона сама собою варта була окремих овацій.

Хвилині на двадцятій я вже майже забула, чому саме ця опера присвячена, і захоплено стежила за простою, зворушливою і кумедною історією про чорношкіру наївну дівчину, яка потрапила з провінції до великого міста, закохалась не в того хлопця і втратила голову. Жодних надмірностей, все чітко, ясно і просто, динамічний сюжет, іронія, гумор, жодних тобі складних рефлексій, добре написані тексти пісень, які одразу ж западають у пам'ять, еротика і чуттєвість електризують повітря. Зовсім незрозуміло, чому цей персонаж, цей П'єр (схожий на Елтона Джона) такий меланхолійний, бо згідно з тим, що він співає, стає зрозуміло – він страшенно потерпає і нидіє, але вся соковита круговерть навколо стверджує про інше.

Коли світло зблискувало яскравіше, мій погляд постійно падав на літню пані з сивим волоссям, туго зібраним на потилиці, у великих окулярах на пів обличчя і міцно стиснутими вустами. Я, звичайно ж, придумала, що ця жінка викладає в Гарварді російську літературу. Вона сиділа так само закам'яніло, як я, але їй пощастило більше: просто перед її носом постійно крутила задком красуня в панчохах у сітку. Навіть уявити не можу, що відчувала викладачка російської літератури цієї миті.

Я натомість міркувала над тим, чому ця російська тема спричиняється до вибухів сиґнальних ракет у мені. Хіба ж можна бути настільки упередженою. Це ж велика культура з власною характерною традицією – з чим тут сперечатись. Я й не сперечаюсь. «Війна і мир» – 1 274 сторінки, епічне полотно, історіософія, психологія, документ епохи.

Чи, може, настільки болісно по нервах б'є застосування кітчу? Оце зворушення західних людей від «калінки-малінки», звичаю «сідати на доріжку», непоясненної меланхолійності й безпросвітної туги, яка раптово обривається спалахами бурхливих веселощів і білої гарячки. Isn't it sexy?

І навпаки. Чому таку інфантильну радість викликає перегляд рекламного ролика про оперу і ці наївні коментарі? Та зрозуміло ж, чому. Один із акторів каже: «Я так і не второпав назви. Ну там щось типу про комету, двох людей, і все відбувається в Росії». Хтось захоплюється: «О, я так зрадів, коли прийшов туди... а там – такий дивовижний бар із російською горілкою!» Сам автор музики й лібрето описує те, що він зробив: «Я навіть не знаю, як це описати. Це щось дуже-дуже російське».

Дуже-дуже російське? Я б сказала, це щось дуже-дуже американське. Американець бере 1 274 сторінки роману, який мало хто здатен подужати, і робить із нього схоже на феєрверк шоу, захопливе й видовищне. Дві години шипучої ейфорії, в якій продуманий кожен гвинтик, кожен подих, кожна емоція. 

І навіть якщо мої емоції не були наперед продумані американцями, то я їх сама постаралась продумати. Свою упередженість, неприйняття, зверхність і обурення.

Хіба цей механізм у чомусь не схожий на той, до якого вдаються люди при розлученні? Коли двоє людей, об'єднаних донедавна спільним життєвим досвідом, розходяться – і, щоб полегшити цю травму, знеболити рану, наділяють колишнього супутника непривабливими рисами, демонізують його, дегуманізують.

Той, хто продовжує бачити в колишньому партнерові людину (людину, яка била дітей і посуд, чи людину, яка обманювала і зраджувала, чи людину, яка хотіла тебе убити), ризикує виявитись занадто гуманним. Настільки гуманним, що це виявиться недосяжним для розуміння інших людей. І внаслідок цього тебе самого можуть дегуманізувати.

Механізм дегуманізації рятівний, життєво необхідний і виправданий. Він потрібен для того, щоб відокремитись, відштовхнутись і рушити далі.

Але з ним так важливо не переборщити. Бо це може завадити насолодитись американською електропоп-оперою.