Мій покійний дідусь, Михайло Федорович Гінда, все своє свідоме життя прожив на Житомирщині, але ніколи не забував, що народився в Надсянні, у селі Вісько (нині Нові Сади), яке змушений був залишити під час Другої світової війни, і вже ніколи туди не повернувся. Після війни ця територія ввійшла до складу Польської Народної Республіки.
Михайло Гінда (1987)
Галицький дух, завзятість, працьовитість, набожність усе життя не полишали його. Пам’ятаючи, звідкіля дідусь приїхав до нашого села Вишпіль, старші люди за радянських часів завжди при конфліктних ситуаціях не забували кинути в його бік ніби образливе «бандерівець». Я на той час не зовсім тямив, що це означає, але те, як на такі закиди реагувала моя бабуся чи тато, розумів, що це щось недобре. Уже згодом, коли дізнався про Степана Бандеру, то спокійно сприймав. У дитинстві старші хлопці, пам’ятаючи про мого діда «бандерівця», дали мені прізвисько «гуцул».
Лайливе «бандерівець» ніколи не дратувало дідуся, він лише гірко посміхався, а потім говорив:
– Вони темні люди, нічого про того Бандеру не знають. Переказують тільки те, що партзборах говорять чи в телевізорі почули. Звідки їм знати, що він боровся за самостійну Україну? І через цю боротьбу багатьом галичанам зі своїми повстанцям теж багато сала за шиворіт залив. Життя, брате, тоді таке було – хто не з ними, той проти них. Я ж жодного «бандерівця» за своє життя не бачив.
Дійсно, дідусь, як і мільйони українців, жив у складний час і, як любив з іронією повторювати, «побачив на своєму віку стільки, що не дай Боже вам таке щастя». Під час війни нацисти вивезли його 16-річним на роботи до Німеччини. Після звільнення з нацистської неволі призвали на кордоні з Польщею до Червоної армії, де 5 років відслужив на озері Байкал.
– Я той Байкал до смерті не забуду. Ніколи не бачив такого чистого та глибокого озера. Стоїш у лодці і бачиш, як внизу риба плаває. А мошкари скільки там влітку – просто жах!
Дід завжди мені втовкмачував:
– Володю, маєш поважати батьків, вірити в Бога та любити свій народ і країну. Історія нашої країни, на жаль, трагічна – ти ж сам знаєш. Скільки років комуняки брехали українцям, що немає ніякої України – є тільки партія, Ленін і Йоська (так він називав Сталіна. – В.Г.).
Мені кортіло дізнатися, чому дід не вступив до партії, хоча й був кавалером ордена «Трудова слава». Був, як кажуть у нас на селі, «в почоті».
Якось, здавши сесію та приїхавши на літні канікули додому, завів із ним розмову, яка переросла у сповідь усього його життя.
– Так, я хотів вступати до партії, але мій батько (двій прадід) сказав мені, як відрубав: «Якщо вступиш до партії, забудь, що в тебе є батьки». То я й закинув цю ідею. Прожив усе життя без партії – і не шкодую.
«Ти знаєш, Володю, комуністи різні були: нормальні, фанатики, прилаштуванці, кар’єристи. А не люблять їх на Західній Україні, бо вони напередодні війни, коли Галичину приєднали до радянської України, стільки горя людям принесли – це просто жах. Тоді ж Україна належала Польщі, а під ляхами, сину, було не добре жити. Це вже згодом ми зрозуміли, що за поляків було ще нічого.
Церква святого Юрія Мученика в с. Нові Сади (1655). Світлина – сайт Перемисько-Варшавської архієпархії УГКЦ
У мене на згадку про ляхів досі є шрам на нозі. Ми ж для них були «бидлом», тому вони відповідно до нас і ставилися. Навіть дітей привчали відноситися до українців так само. У школі ми навчалися окремо від поляків, а поміж уроками завжди виясняли відносини, хто з нас бидло, а хто – ні. Ох, і бійки влаштовували. Вийдемо за школу до яру, і чоловік двадцять проти двадцяти як почнемо гамселитися – і малі, і старшаки. Зі школи ніколи поодинці не ходили, бо поляки могли спіймати і пустити юшку з носа. Вони теж не ходили по одному.
Якось з товаришем поверталися взимку зі школи та вирішили піти на горку, до яру кілька разів спуститися з ковзанки (тоді у дітей були такі дерев’яні чемодани, в яких ми носили шкільне причандалля – батьки лаштували нам їх; сідаєш на цей чемодан і спускаєшся з гори, як на санях). Туди ж прийшли чоловік п’ять ляхів, ну й зчинилася між нами бійка. Побили вони нас добряче. Івану сильно розсікли підборіддя, а мене в цій бійці штрикнули перочинним ножиком у ногу. Кілька міліметрів від артерії – аби туди влучили, ніхто би мене не спас. А так тільки шрам лишився».
Відчуваючи, що дід відходить від розмови про більшовиків, навертаю його у потрібне русло.
«Сільські люди, набагато відкритіші від міських, шанують українські традиції, ніколи не тримають «каменя за пазухою» (а якщо й тримають, то через свою простоту «гепнуть» ним тебе не в слушний момент, а відразу). Отож і ми зустріли більшовицьку владу відразу приязно, але з певною пересторогою. У батька була у господарстві пара волів, корови, кілька гектарів землі, і це ми ще вважалися не сильно зажиточними людьми. Більшовики прийшли, все забрали, батька ледь не ув’язнили. Він же для них куркулем був. Мені тоді було років 15, не більше. Не все розумів, що коїться, але, спостерігаючи, як батьки шепчуться, відчував, що нас із сестрами (дід мав 4 сестри: Марію, Олю, Агнешку та Зою. – В.Г.) чекає нелегка доля.
Жіночий стрій села Вісько (нині Нові Сади)
Перша моя зустріч з красноармійцями у Віськах завершилася здивуванням і неприязню. Ми ж їх на Західній (Україні. – В.Г.) чекали, як свої братів. Думали, воз’єднаємося нарешті з Великою Україною і заживемо. А виявилося, що до нас прийшли невиховані, неприязні та зверхні «москалі». Скрізь, де вони не з’являлися, тільки й чули «мать-перемать». Не звертали вони уваги на присутність дітей, жінок, старших людей. Уже потім, коли служив у Росії, зрозумів, що це в них така манера спілкування. Без матюка не можуть слова зв’язати. Для нас це було дикунством.
Ікона з церкви св. Юрія Мученика
Мене з дитинства батьки привчали до порядності, кожної неділі ми всі ходили до церкви, я й досі перед сном читаю «Отче наш». Так на Західній, сину заведено споконвіку. Я знаю «Отче наш» як українською, так і польською мовою. Одного вечора прийшли до нашої хати двоє руських солдатів, а у нас на стінах висіли образи́. Ми ж не знали, що у більшовиків Бога немає. Побачивши їх відразу розкричалися:
– Што ето у вас за попи вісят на стєнах?
Батько, виправдовуючись, говорить:
– Це не попи, а образи́ Матері Божої з маленьким Ісусом.
А вони, як засміються та як вріжуть трьохетажного мата:
– Ти што, мужик, б…дь, какой на х..й Бог с матерью?!! Нікакого на х…й Бога нет! Есть только партія, Ленін і Сталін. Снімітє, а то сейчас всєх на х..й пєрєстрєляєм!
Я вперше в житті чув такі матюкі – це зараз діти ще до дитячого садочка спокійно можуть із дорослими змагатися у такому красномовстві. Моя мати з переляку, хрещучись, швидко познімала їх і вибігла з хати. А вони регочуть, аж заливаються.
Потім почалися колективізація, розкуркулення й арешти людей. Причому арештовували справжніх господарів, які працювали від світанку до заходу сонця, а все майно забирали до колгоспів. Жебраки та п’яниці ставали у почоті. Наш сусід Степан мав добротне господарство, землю, худобу, пасіку – все забрали, а його як куркуля вислали до Сибіру.
Двоє п’яниць, у яких нічого за пазухою не було, раптом стали поважними партійними людьми. Вони навіть читати нормально не вміли, але партії пригодилися. Один із них, Сашко, під час місцевих виборів 1940 року потрапив до райради.
Люди не розуміли, що коїться. Все, що мали за Польщі, більшовики забрали – лишили лише подерті свитки. Всі жили у страху, що вночі родину арештують і відправлять на Колиму. Батько мій ночами проклинав радянський соціалізм на чому світ стоїть. Але до колгоспу пішов, бо потрібно було якось жити – дітей кормити.
Коли вже ніби прилаштувалися до нової влади, аж раптом нове горе грянуло – почалася війна Гітлера та Сталіна. Уже в перші дні шваби розбомбили сусідську хату. Батько запросив їх жити до нас. Так двома родинами й жили. Навесні 1942 року мене забрали німці на роботи до Німеччини. Мати, коли проводжала, причитала, що вже, мабуть, мене ніколи не побачить. Побачила – але через 18 років.
У Німеччині працював на лісопилці у бауера. Життя не мед, але інші розповідали, що у них було ще складніше. Коли завершилася війна, остарбайтери почали самотужки добиратися додому, загрузивши на візки чи в клумаки багато німецького добра. Я собі в одній із пустих садиб забрав ровера, яким і рухався додому. Але на кордоні з Польщею, потрапив до фільтраційного пункту. Там, коли у мене дізналися рік народження, переодягли у чистий одяг і забрали до Червоної армії служити. Як то було? Заходиш в одні двері грязний, немитий, а виходиш в інші – поголений, одягнений у форму. Прохання відпустити на кілька днів до рідних ні на кого не діяли – війна, брате. Так і прийшлося служити на Сахаліні 5 років.
Під час служби в армії намагався знайти контакти з рідними, але виявилося, що їх 1947 року переселили з Віська, і зв'язок з ними обірвався. Як я не намагався, але не міг відшукати рідню. Мати уже потім розповідала, що вони мене вже поховали і кожен рік після війни ставили у церкві свічку за упокой моєї душі.
В армії я познайомився з Миколою Тимощуком, він родом був із Вишполя. Коли вже підходив строк демобілізовуватися йому, він запитав, куди я поїду після служби. Відповів, що не знаю. Тоді він запропонував приїжджати до нього. Я демобілізувався через півроку після Миколи. Та й приїхав жити до Миколи.
Все літо прожив на сіновалі, а під осінь зрозумів, що треба шукати якусь молодицю, йти до неї у прийми жити. На танцях у клубі кілька разів бачив твою бабу Антоську, вона мені сподобалася, отож вирішив йти до неї проситися чоловіком. Після війни так багато хлопців робили. Прийшов кажу:
– Дивися ось, у мене є двоє пар штанів, сорочка і більше нічого, але хочу одружитися на тобі.
Вона подивилася на мене, посміхнулася, та й погодилася. Прожили ми мирно з бабою. Хоча в житті всякого бувало, але поважали одне одного завжди. Спочатку кілька років жив з її батьками. А потім колгосп збудував нам хату. У 1956 році народився твій батько. Я працював, як проклятий, аби щось заробити на прожиття. Допрацювався до того, що в грудні 1977 року отримав орден «Трудової Слави». Дали за систематичне перевиконання норм при зборі врожаю.
Вручили мені цю нагороду під час всезагальних зборів колгоспників, які проводилися раз на рік. На них часто відмічали окремих роботяг грамотами, преміями, а декого журили за халатне відношення до роботи. Приїхало районне партійне керівництво і торжественно нагородили. Там ще й якась премія додавалася. Я вже потім взнав, що разом із нагородою мені прийшли іменні золоті часи, та до мене вони не потрапили. Мабуть, хтось із колгоспного керівництва привласнив, бо коли їздив у район із цим питанням, сказали, що їх передали до села.
Не буду скривати – було приємно отримати нагороду всесоюзного значення, хоч вона ніяких привілей мені не надавала. Це вже в незалежній Україні мені почали платити надбавки за орден, і то, якби твоя мати не вибила в районі, так би нічого й не отримував. Не знаю, чому не нагородили іншими ступенями, я в принципі в подальшому працював так же. Може, десь щось лишнє ляпнув керівництву, і воно на місцевому рівні все тормозило?».
Уже мій батько розповідав, що орден дід ніколи не одягав і не хизувався ним. Зберігав його в своїй шухляді разом з іншими відзнаками. Коли запитували, чому не носить, завжди відповідав:
– Не люблю я цього бахвальства, та й не зручно перед іншими механізаторами – вони ж теж не гірше мене працювали.
Знайти рідних дідові допоміг випадок:
«У 1960 році наш главбух їхав у справі до якогось села на Тернопільщині, я про всяк випадок попросив, щоби порозпитував, чи не знає хтось там Федора Гінду. І йому вдалося знайти родину. У 1947 році їх усіх депортували з Віська до села Таурів Тернопільської області. Коли Михайло мені сказав, що живуть такі на Тернопільщині, не міг повірити щастю. Написав листа, вони відповіли. Зрозумів, що це дійсно мої батьки з сестрами, а то ж могли бути однофамільці.
Михайло Гінда зі сином Василем (3-й і 5-й зліва) та родинами своїх сестер Марії (стоїть у центрі у білому светрі) й Агнешки (крайня зліва). Село Таурів Тернопільської області (осінь 1975 р.).
Зустріч після розлуки пам’ятаю досі. Коли приїхав до Тернополя, попуткою добирався до Таурова. Коли вже підходив до оселі, молодша сестра Оля, вибігла і весь мій шлях до фіртки посипала лепестками від квіток. Всі плакали від щастя. Розмовляли весь день і ніч, бо було, що розповісти. Сестри уже повиростали, мали своїх дітей, а батьки сильно постаріли. Тільки найменша, Оля, була ще незаміжня.
Михайло Гінда з племінницею Ольгою біля свого будинку в с. Вишпіль Черняхівського району Житомирської області (червень 1994 р.).
Рідні розповіли, як їх виселили з рідного села. Полишали там все своє добро, бо дозволяли брати тільки те, що могли нести в руках. Так радянська та польська влади намагалися побороти український повстанський рух на Надсянні.
Михайло Гінда з онукою Надією та праправнуком Миколою (серпень 2005 р.)
Між іншим, твоя прабаба теж отримала «гостинця» від бандерівців, який залишився з нею на все подальше життя у вигляді кількох шрамів від шомполів, якими її побили повстанці за те, що нібито контактувала з поляками. У селі ж жили як поляки, так і українці, а коли заходилася ця колотнеча повстанців з поляками і українці, і поляки боялися ходити один до одного у двір, щоби свої не запідозрили у зраді. До нас якось вдень прийшов сусід-поляк і заговорив з матір’ю. Уже вночі «в гості» до батьків нагрянули бандерівці і покарали матір за ті розмови десятьма ударами шомполом.
Батько не любив згадувати ту історію, відчувалося, що він боявся бандерівців, але з ідеєю незалежної України ходив до останніх своїх днів. А от комуністів ненавидів, адже через них втратив всю землю, що мав до війни, а після війни – ще й рідний будинок. Завжди на свята, коли всі збиралися за родинним столом і він читав молитву, згадував з гіркою посмішкою історію з образа́ми та двома «москалями». Гордився, що мама не викинула ті образи́, а зберегла їх».
Пам'ятник у селі Нові Сади (кол. Вісько). Світлина – сайт Перемисько-Варшавської архієпархії УГКЦ
Я запитав під час розмови, чому коли його називали односельці «бандерівцем» чи «бандерою», він не розповів їм історію з моєю прабабусею? А він посміхнувшись відповів:
– Так ніхто б не повірив, подумали б, що намагаюся виправдатися чи підлеститися до них. Ти ж майбутній історик, то маєш пам’ятати, що історія – це не тільки сухі документи, а людські долі. І не завжди чудові ідеї намагаються втілити в життя кристально чисті люди. Поміж них зазвичай трапляються і нелюди, фанатики, обізлені на весь світ. Вистачало таких і поміж комуністів, і поміж повстанців, є вони й нині.
ДОДАТОК
«В Нових Садах освячено новий хрест» (про сьогодення колишнього села Вісько).
16.12.2015