Мартін Поллак. Цісар Америки: Велика втеча з Галичини / Переклад Люби-Параскевії Стринадюк, доопрацьований Нелею Ваховською і Олександрою Григоренко. Чернівці: Книги-ХХІ, 2015. 272 с.
П’ятнадцятирічна Ханна з Борщова знайомиться з вишуканою і статечною пані. Та помічає її, дає дрібні доручення, робить подарунки, зрештою пропонує супроводжувати себе до Стамбула. Там є прекрасна для дівчини робота – нянькою у заможній родині. Батьки юнки згодні, бо це вихід зі злиднів для всіх. Ханна ще надішле їм одного листа з Туреччини, бадьорого і оптимістичного, перед тим, як навіки зникнути у борделях. Зрештою, це повторювана історія: в тому ж містечку один пещений красунчик таємно одружується з бідними дівчатами-єврейками, щоб потім вивозити їх і продавати. Бізнес є бізнес.
Лікар з Чернівців, систематизуючи довідки про смерть, звертає на безпрецедентно високий рівень дитячої смертності. Його робота сприяє викриттю тридцяти чотирьох (!) жінок, які заробляють у Чернівцях на життя, вбиваючи небажаних немовлят. Серед них Анна Коваль, дружина стрілочника. Коли до неї завітала поліція, вони побачили чотирьох малюків: одна дитина – її власна, здорова і сита, та троє «взятих на виховання», які буквально помирали від голоду. Параска Максимишин натомість не чекала на голодну смерть: вона душила дітей і топила їх – про її спосіб заробляти гроші прекрасно були повідомленні не тільки односельчани, а й лікарі, що виписували свідоцтво про смерть. Нічого особистого, суто ділові стосунки.
Прикордонники затримують Йозефа Лея. Бравурний хлоп привернув до себе їхню увагу, бо намагався переткнути кордон у жіночому вбранні і за паперами на ім’я жінки. Мав-бо мету: іммігрувати до Бразилії, яка вітає і обдаровує щедро всіх іноземців (ще б пак!). Невдаха-транвестит до того ж виявився дезертиром із чернівецького піхотного полку. Було б смішно, аби наступного дня не взяли під арешт його батьків: їх звинуватили в організації втечі для сина. Вся сім’я була осуджена і покарана. Такий от кінець сімейного роману.
Ці історії звучать як поспіхом переказані повістини, яким, скоріше за все, закинуть штучність і неправдоподібність. Але кожна з них – реальна, і припадає на початок минулого століття у коронній землі Галичині. Їх видобув у тогочасній пресі і судових архівах Ягеллонського університету австрієць Мартін Поллак, та написав за ними книжку репортажів «Цісар Америки: Велика втеча з Галичини» (Kaiser von Amerika: die große Flucht aus Galizien, 2010)… Все, що ви не хотіли знати про минувшість своїх земляків, щоб не зважати на невикорінну очевидність їхнього минулого у нашому теперішньому.
Є у репортажок одна відчутна небезпека, якої Поллаку уникнути не вдалося. Матеріал виявляється цікавішим за книжку. Але інакше ті сюжети, які точно варто знати, нам не почути. Маємо ж натомість нагоду потренуватися у власній уяві та здатності до узагальнень, і відчути межі впливу автора-редактора (згадаймо останнього Нобеля і пересвідчимося, наскільки нині та навичка може бути корисною).
У зоні підвищеної уваги дослідника добре відоме і актуальне нині поняття «еміграційні злочини». Скажімо, коли читаєш тут про трафік жінок (10 тис. галицьких дівчат наприкінці 19 ст. поповнюють борделі Північної Америки), знову і знову виникає дежавю, наче знайомишся з останніми звітами «ЛаСтрада». Поллак оголює парадоксальність системи, яка передбачає потенціал злочину і, зрештою, провокує його. Як-от еміграція з Австро-Угорської імперії не заборонена, так, але вербування на виїзд, пропаганда еміграції, продаж квитків на пароплави і таке інше – уже карається. Найбільше дістається тим, хто вивозить за кордон чоловіків призивного віку, то ясно, розбазарюються корисні ресурси. Система, яка зацікавлена в порушенні системи… Визначення злочину за таких умов гранично ускладнюється.
Але цікавіші тут навіть не «злочини», а пов’язані з ними «повсякденність» і «приватність». Селяни-галичани, потенційні і реальні емігранти, у Поллака чітко оформлюються в певну соціальну групу, чиї приватні історії якраз ілюструють розрив між повсякденністю і соціальними інститутами (судовою системою, зокрема). Більше того: детальні описи афер і махінацій – і з боку вербувальників, і з боку «нелегалів» – вказують, як саме формуються нові інститути на, скажімо так, низовому рівні і який вони мають вплив «на центр». Соціальне в описаному Поллаком світі (на жаль, переконливо описаному) конструюється виключно «знизу», його Галичина – «низова спільнота» як вона є.
До прикладу. Оскільки в трафіку мігрантів були щільно задіяні посередники-євреї, ріст еміграційних злочинів на початку століття призводив (природно, наполягає Поллак) до посилення антисемітизму. Освенцім – перевалочний пункт для заробітчан, що прямують в Америку (в оригінальному тексті Поллак пише це місто польською), там працює розгалужена мережа євреїв-вербувальників. Раз за разом повторювана ця назва, що викликає страшні – бо куди подітися від них – асоціації, вибудовує свого типу причинно-наслідковий ланцюжок, кінець якого сягає концтабірних печей… Ні, на узагальнення такого штибу Поллак начебто не претендує, він відчайдушно намагається зберегти безпристрасність репортажиста. Він просто розповідає нам історії з повсякдення галицького мігранта. Висновки ми тут робитимемо самостійно.
Селяни-заробітчани приходять до контори, де при них перевізник-вербувальник за допомогою хитрого і гучного механізму телеграфує до Америки. Чи буде для них там робота? – Так, дзеленчить прибор, є робота. Чи буде на те ласка цісаря Америки прийняти їх у своїх країні? – Так, цісар вітає нових громадян, повідомляє чудернацька машинка. Чи буде для них там земля? – Скільки завгодно, – бриньчить пристрій… За кілька років на суді над нечистими на руку вербувальниками стає відомо: це був будильник, простий будильник, який махінатори заводили і зупиняли, та який вселяв у селян, котрі годинника в очі не бачили, довіру і урочистий жах. Зрештою, прекрасний спосіб додзвонитися Цісарю Америки – геніальній у своїй повній абсурдності.
Жорсткий анекдот. Перше, що спадає на думку, це базова теза імперських студій: окраїни неспроможні встановити між собою самостійні зв’язки для виробництва і споживання культури, якщо центр спіткала криза – за цією ознакою ми й упізнаємо «похибки» імперій. Але насправді за цією байкою постає думка не так і не тільки про невігластво галичан (ні, поблажок в тому від Поллака не чекайте – він далекий від репродукції міфу про квітучу корону землю). Важливіша тут фіксація: змінився предметний світ, мусить змінитися не тільки спосіб його осягнути, а й мова, якою про нього слід говорити.
На перший погляд, «Цісар Америки» свідомий своїй «лівої» традиції: це жорстка критика імперіалістичного, ба капіталістичного устрою (не без загравань із «лівими»), таке собі позашлюбне дитя «Грон гніву» Джона Стейнбека і «Сьомого хреста» Анни Зегерс. Методична і безпристрасна розповідь про корумпованих чиновників – саме те, що треба, аби протверезіти від марень про золоті часи «за Австрії». Галичина у Поллака є провінцією – глухою, страшною, злиденною і занедбаною. Вижити там зданий хіба що Джек-Різник, який за повідомленням тернопільських газет, саме на Галичині від Скотленд-Ярду і переховувався (тому газети чемно застерігають дівчат не гуляти ночами Тернополем). Один із центральних сюжетів «Цісаря Америки» – судове слухання 1890 року проти вербувальників і пропагандистів еміграції. Воно тривало чотири тижні і шокувало тогочасний люд; от тільки про посутні наслідки цього суду Поллак майже не пише – і так все ясно: «Через рік більшості із засуджених термін ув’язнення милостиво скорочують».
Але як побачимо в книжці тільки критику суспільства класової нерівності, не зауважимо головного. Думка про нову мову для опису нових реалій у Поллака нав’язлива – прослідкуймо за нею, кудись бодай і виведе. Зрештою, це і буде відповідь на питання, яке хвилює автора: чому (даруйте на слові) соціальний контракт «добре там, де нас немає» галичани прийняли легко і поспіхом, а установку «де родився, там і згодився» осягнути і досі негодні? Та й не тільки галичани.
1892 року у Гомельстеді відбувається бунт робітників металургійного заводу – їм знову зрізали зарплатню. Зупинити голодне повстання спромоглася лише національна гвардія і артилерія…
1889 року Джонстаун, куди переважно і прямували робітники з Галичини, спіткала страшна повінь. Півтори тисячі будинків було зруйновано, більше двох тисяч осіб загинуло. Серед них були 750 тих, кого не змогли ідентифікувати: нелегальні емігранти...
Літом 1889-го Галичину охоплює страшна посуха. Дощів немає по кілька місяців, земля не родить, гине худоба… Страшний голод спіткає корону землю й у 1898-у.
1892 року в Європі вибухне епідемія холери. Звичні до того галичани особливо уваги на недугу не звертають, і у такий спосіб розповсюджують епідемію й на Північну Америку. Звинуватять у всьому, ясно, євреїв.
В 1900-х в коронній землі Галичині дитяча смертність досягала небувалого рівня. Фабрикантки янголів, що цим евфемізмом називали польською абортмахерів, тут набули нової специфікації: вбивали дітей, що їх наче брали на вигодування...
Нічого не нагадує? Моровиця. Голод. Смерть первістків. Епідемії серед худоби. Безпросвітність… Так, це кари єгипетські. А якщо до того звернути, що архівні відомості, якими послуговується Поллак, припадають на 1870-і і до початку Першої світової – майже сорок років (якщо це свідомо зроблено, то вартує оплесків!). Отже, сюжет Поллакової «Великої втечі з Галичини» – це парафраз Виходу євреїв з Єгипту (не те, щоб аж так очевидний, але вельми атмосферний). Переспів цього біблійного міфу – ідеальна мова для роздумів про міграційні процеси, треба визнати. Але якщо Галичина на правах Єгипту у Поллака звучить більш-менш переконливо, то з Ханааном – суцільні питання. Вербувальники заманюють галицьких селян до Америки: там, мовляв, вас зустріне величезна діва з вінком із променів на голові і факелом в руках – то Діва Марія, покровителька Америки і захисниця Польщі. Той момент, коли Свобода трансформується у Безпеку. Спробуй не спокуситися на таке привітання, охоче забувши про Закон.
Назва нами свідомо маніпулює: Америка якраз Поллака цікавить, як і той Цісар Америки – як щось нереальне і недосяжне, апріорі не-існуюче. «Американцями» в Галичині називали не тільки тих заробітчан, що повернулися з-за океану додому, а й тих, кого дорогою схопили і відправили до рідного села. З 6 тис. емігрантів початку століття близько 900 завертають до хати, Америки вони в очі не бачили. Та її і в книжці майже не буде, «Велика втеча з Галичини» розповість натомість якнайдетальніше про американську мрію. Успіх і свобода – два її визначні складники. От тільки в центрі роздумів автора – зворотній бік американської мрії: скерована на перемогу людина не бере до уваги, що коли один перемагає, хтось інший мусить програти. Автор наводить перелік осіб, яким в’їзд до новітнього Ханаану заборонений: хронічно хворі, каліки, ідіоти, біднота, проститутки, багатоженці, анархісти, революціонери і робітники за контрактом. Захоплива можливість самоідентифікації для «переможців» і «нещасливців»... До речі, серед галицьких жінок, які прямували до Америки, більшість становили молоді неодружені матері; людські ресурси теж різняться за цінністю.
Америка Поллака – справжнісінька гетеротопія (так як її описував розумник Фуко): вона багатошарова, роздрібнена, гібридна і погранична, культурна фрагментована – так само конфліктно і суперечливо поводяться люди, націлені на «американську мрію» за будь-яку ціну. В гетеротопії водночас концентруються і обертаються інші реальні простори: Галичина перестає існувати на теренах Америки, природно; але тільки вона, покинута, і стає тут реальною. «Американці» раз по раз повертаються додому, щоб відтак знову пуститися жаданих заокеанських берегів. Є тут ще один момент: Америка Поллака – не тільки гетеротопія, а й гетерохронія: емігранти повністю відмовляються від свого традиційного часу (не тільки будильник-телеграф нагадаю, а й сорокарічні мандри пустелею – все збігається у цій відмові від лінійності часу). Це буквально вічні мандри: «У галицьких газетах є чимало повідомлень про гірку долю польських та українських емігрантів в Америці, а про їхні позитивні враження – майже жодного. У них не знайти ні натяку на розповідь про неймовірний успіх простих людей, які починали із миття посуду, аж раптом з Івана в пана».
Кожна з історій шукачів кращого життя з «Цісаря Америки» будується за однією схемою: я піду, але і ти підеш і будеш мене чекати. Так, Вічний Жид, такий собі колективний Агасфер із Галичини. Це ще один культурний топос, який має безпосереднє відношення до форми і змісту книжки Поллака. Автор, здається, далекий від спроби написати історичний репортаж, він творить свою міфологію переміщення народів, прислуговуючись для того добре знайомими нам вічними образами. Його історичне дослідження – насправді поза- і метаісторичне. Тут знаходить собі своє місце і чудернацький сюжет про хвилю еміграції галичан до Росії: пішла бо чутка, що цар Микола домовився з Францом Йосифом обміняти своїх євреїв на цісарських українців, для яких «відкриває» Крим і Кавказ. І шалена пригода з еміграцією до Бразилії: бо сам Господь Бог наказав русинам їхати у Бразилію і навертати місцевих до католицької церкви; дурники ставали там майже рабами, з Бразилії нечасто поверталися.
У книжці багато фотографій. Вони не датовані, є тільки вказівка, що взяті з особистого архіву автора. Фото заворожують: люди на них посміхаються, на старих картках таке майже не побачиш... В унісон до цих непереконливих посмішок книжку завершує чи не єдина описана тут історія успіху. Альберт Баллін заснував компанію заокеанських подорожей. Власне, він розбагатів на тому, що продавав американську мрію. Власник найбільшої судноплавної компанії в світі під час Першої світової війни віддає свій транспорт у розпорядження німецького флоту. В листопаді 1918 року він, повний банкрут, накладає на себе руки... І це, повторюю, – єдина в «Цісарі Америки» історія перемоги.
14.12.2015