Чужа війна

Поліна Жеребцова. Тонка сріблиста нить / Переклад Оксани Думанської. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. 272 с.

Ця книжка бере початок із біографії авторки.

Поліна Жеребцова народилася 1985-го у Грозному. Коли починається війна 1994-го, дівчина занотовує всі події у щоденник. Він згодом стане базою для автодокументальної «Мурахи у скляній банці». Під час другої чеченської війни 1999 року Жеребцова отримує поранення, через яке не встигає покинути зону бойових дій. Але 2006-го вона все ж переїздить до Москви, де за деякий час оприлюднює свої воєнні нотатки. Попри те, що російська критика щедро порівнювала ці тексти як не з щоденниками Анни Франк, так із записками Тані Савічевої, і оголосила Жеребцову надбанням російської літератури, з 2013 року письменниця живе у Фінляндії як політична емігрантка. «Тонка сріблиста нить» – перша прозова книжка Жеребцової, яка не належить до «чистої» документалістики. І вона, звісно, про чеченську війну.

Почасти це має прозвучати як презумпція екзальтації щодо «Тонкої сріблистої ниті». А разом із тим мотивувати до читання цієї книжки про війну як про адекватний засіб і ціну певних перетворень, що відбуваються у людині – аксіологічних, скажімо так. «Ти знаєш, що ти людина?» за версією Жеребцової передбачає не тільки очевидне для цього питання нагадування (це ж до чого треба дійти, що людськість треба нагадувати?!). Воно тут має і дві відповіді. Одна стосується того, що було втраченим; інша – того, як ту втрату можна/слід відрефлексувати. Чи ти був людиною? Чи ти знаєш про це?… «Лейтмотив цього – чеченська війна», – повідомляє авторська передмова до «Тонкої ниті». Ні, чеченська війна там є всього лише місцем дії.

Збірник складається з тридцяти трьох оповідань. Матеріалом для деяких із них став згаданий чеченський щоденник авторки; побачимо тут чимало уже знайомих із попередніх виступів Жеребцової сюжетів і героїв. Щодо останніх, мені таке важливо підкреслити: в щоденниках немає імен – справжніх, принаймні (це було б, зокрема, небезпечно); у збірнику всі герої названі за біографічними іменами. Це данина пам’яті і пошани людям, поруч із котрими письменниці довелося пережити чеченські війни. Але не тільки меморіальне навантаження має такий авторських хід. Автобіографічне свідчення щоденника у такий неочевидний спосіб Жеребцова переводить у площину екзистенційного свідчення – у літературу факту, але все таки літературу.

Кожне з оповідань «Тонкої лінії» схоже на попереднє. Кілька текстів, які не розповідають про війну, а є слабкими замальовками ala проза зміненої свідомості (описи снів, марень, медитацій, літературщина чистої води тощо), котрі, либонь, мають стати таким собі психоаналітичним коментарем до описаних подій, – теж виключення не становлять.

Мати з дочкою потрапляють під бомбардування в центрі міста, а повернувшись до свого району, бачать сусідів за мирним побутом воєнного часу: хтось розжився куркою і варить суп на всіх пожильців під’їзду. Діти війни грають на подвір’ї у терористів, роль шахідки випадає дівчинці-напівкровці з російським прізвищем, це її страшенно тішить. Однокласниця, збираючись в евакуацію, намагається обдарувати Полінку коштовними кульчиками – поцупила ті з торби прикрас, які знайшов старший брат в руїнах ювелірного магазину. Родину інгушів переховують від знищення спочатку стара сусідка-росіянка, а згодом шанований доктор-осетин (від своїх же земляків-одновірців). Мати з дочкою приводять до себе і пригощають чаєм стару чеченку; та не тямить себе, бо на її очах вбито семеро «хлопців, що воювали з росіянами». Загиблих сусідів ховають у вирвах від снарядів в городах – там земля м’якша; сусід-мусульманин заступається за Валю-росіянку – його теж зариють у м’яку землю городу. Викрадено двох російських дітей, їх відправляють на виховання у гори; старий, що опікувався хлопчиком, прокляв сина, коли дізнався що той винний у сирітстві малого; дівчинка стала дружиною мусульманина і – по його смерті – шахідкою-самогубцею. Чеченець-живодер після тортур у полоні переймається несамовитою любов’ю до всіляких пташок-тваринок. Мешканців  будинку вражає колективна ейфорія: якимось дивом збито літак, що от кидав на них бомби. Росіянка, яка вийшла заміж за мусульманина і навернулася в іслам, опиняється по війні в психушці: чи то Свєта, чи то Фатіма. 

Жеребцова свідомо описує війну навіть не як повторюваність, а суто як рутину. Тим вона і страшна. Природа людини, – наголошується наче, – є такою, що тяжіє апріорно до порядку, звички, передбачуваності. Рутина дорівнює безпека. Війна дорівнює рутина. Війна дорівнює безпека, «якщо війна справжня». Саме так! Коли єдине, що ти знаєш (Полінці в оповіданнях насправді років дев’ять, не більше), – це бомби, які падають на твоє рідне місто, сусіди, поховані у палісадниках, голод і уламки снарядів, що рухаються в твоїх стегнах – тоді, щоб вижити, треба назвати це безпекою. І брехати при цьому вкрай переконливо. Можна обрати один із двох способів: мовчки страждати чи заговорювати біль (робота скорботи, або наративний фетишизм, якщо вже легітимними термінами для цих процедур прислуговуватися). І відповідно – одна з чотирьох ролей (психологічних насамперед) носія історичної пам’яті: учасник, очевидець, сучасник або нащадок.

Ми багато читаємо, ще більше говоримо і міркує нині про травму (з очевидних причин). Між тим, саме в цьому виборі – однієї з чотирьох ролей і одного з двох названих способів – залежить те, ким ми вийдемо зі своєї війни. Чи спрацюють наші механізми компенсації, що згармонізують травматичний досвід? Чи станеться з нами щось таке, що буде межею, яка не надасться до раціоналізації і засвоєння? Отож, матимемо кінець-кінцем травматичний досвід чи досвід травми. В нашій війні… Але ж нині говоримо про чужу війну, що вже там.

Поліна з «Тонкої сріблистої лінії» упевнена (і нас переконує в тому): вона – очевидець, якому має відболіти чужий біль. Дві програмні репліки оповідачки: «А хто ми такі? Друзки. Ниті снів. Мандрівці інших вимірів. Відлуння минулого й майбутнього. Збирачі Історій. Ми віднайшли спокій дорогою ціною» і «Того, що побачиш ти, не побачить ніхто, – сказав дід Атолла. – Тобі вибирати: бачити чи ні». Бачити чи ні і якою ціною – це відповідь на втрату, спосіб порозумітися з минулим, яке не здатне піти: надто болить. Жеребцова знову і знову переживає свій жахливий досвід, захлинаючись наративом, але вона не звикає до втрати. Вона, либонь, намагається викликати в собі те відчуття, якого їй бракувало тоді, у безпосередній момент події – тривоги, агресії, страху тощо. Будь-яке відчуття, яке мало б її попередити і врятувати від нинішніх наслідків.

Символічні дозовані повтори – та сама «мовчазна скорбота» – то не випадок «Тонкої нитки». Тут є послідовний наратив: досвід травми, не здатний первісно до цілісного проговорювання, презентується саме як цілісність. Місце втрати і причину втрати одне від одної не відрізнити. Війна триває тут і зараз, завершити її неможливо. Не очевидець до нас говорить, а учасник і сучасник… Вибір, здається, зроблено, і ціна його ой яка висока.  

Цікавий момент, на позір суто стильовий. Оповідачка бачить і описує світ просто-перед-її-очима. Вона спостерігає, як росте трава. Вона пильнує тонкі нитки розтяжок. Вона бачить корінець книжки біля її подушки – перше, коли прокидається і – надіється – останнє перед смертю. Вона дивиться в очі мертвих. Вона сама в цей час лежить, притиснувшись до землі, щоб не потрапити під випадкову або невипадкову кулю… Абсолютно одновісьовий плаский світ – тільки і виключно фронтальний зір (така ж односпрямована і збіднена художня мова). А що ж тут цікавого? Саме горизонталь і є у «Тонкій лінії» очевидним (буквальним) знаком смерті.

Назва книжки – це про саперну розтяжку (і вже ж не треба пояснювати, що воно таке). Дівчина блукає розбомбленими хатами у пошуках чогось поживного, голод насправді страшний. Страшніший за мертві тіла, на котрі вона весь час натикається. Випадково зауважує її, ту нитку: «Нить була такою тонкою, сріблистою, що її не можливо було би помітити, якби не зблиснув сонячний промінь». Так, вона її помітила і тим врятувала своє життя. Тоді цього було досить. Зараз уже мало. Срібляста нитка розтяжки нині, в переказі одного з випадків на війні, перетворюється на неоковирну в своїй прозорості метафору: «Це те, чим душа сполучається з тілом, подумала я, побачивши, що один кінець ниті прикріплений до бойової гранати», і далі – на неочевидний символ: «А моє Місто стало сріблястим коконом, розгойданим на невидимій чорній ниті, натягнутій між Там і Тут»… Так-от авторка свій біль і замовляє: творячи оповідь, мета якої – знищити сліди травми, що ту оповідь породили. Підірватися зрештою на поміченій вчасно розтяжці.

Проте… Назва ж є алюзію на «тонку червону лінію», на Кіплінгове «the thin red line of 'eroes», більш відоме за назвою роману про війну Джеймса Джонса. Тут: і переткнути межу, і мужність у обставинах неймовірних для виживання людини, і ті, хто першими приймають бій. Метафоричність назви Жеребцової «сперечається» з її літературним походженням. І це плідна суперечка: вона вказує на момент, коли авторка віддає нам право привілейованого розуміння ситуації. Ми, які за замовчуванням її воєнного досвіду не маємо, в такі моменти можемо читати якусь дуже випадково і дуже чесно написану війну, котру розповідачка побачити ніби й не здатна.

Два тексти зі збірника наразі. Вони принципово неоригінальні – відтворюють чи то уже знайомі сюжети, чи просто такі культурні топоси. Проститутка, відкинута соціумом маргіналка, стає на захист тих, хто її зневажає («Пампушка» щонайменш). У Жеребцової це «стає» – буквальне: жінка своїм тілом закриває двері сусіднього будинку, по якому ведеться обстріл, і в якому сховалося від куль літнє подружжя. Це «Зайна». Від паралізованого старого сусіди приховують сам факт війни, інсценуючи для нього нормальний рух життя (і «Гудбай, Ленін» згадається, і «Безсмертний» Ольги Славнікової). В мареннях колишнього військового звуки цієї прихованої війни накладаються на спогади про війну попередню, Велику Вітчизняну. Про це оповідання «Два метри в квадраті».

Історія хвойди Зайни, що тілом (!) закрила від смерті старих і збудила тим до спротиву спільноту («Свобода на барикадах» Делакруа?), – це історія про те, про що зазвичай говорять неохоче. Про блага війни. Проститутка-мусульманка може залишитися живою хіба що під час війни. Народити дитину, змінити ім’я і мати більш-менш щасливе у фіналі життя – взагалі нереально; а саме так і стається. Вона спить і з росіянами, і з чеченцями, вона носить штани і не ховає руді коси: «Непевні тепер часи. Та й вони мають щось добре». Жінка як жертва війни – тема благодатна, зокрема, і для цієї книжки. Біди реальні, які спричиняє жінці війна, побачити легко. Про символічну вигоду, яку отримує жінка на війні, чути незручно. Зайна у мирному Грозному – просто мертве тіло (бо шаріат). Зайна у воєнному Грозному – тіло, яке рятує і відтворює життя. Просто тіло? А це уже без варіантів. Принцип всеохоплюючої любові (так і мусить поводитися жінка на війні) ставити під сумнів у «Тонкій лінії» ще не годиться.

Конструйований характер ідентичності для Жеребцової начебто очевидний. А от пояснень, чому він – цей конструкт – настільки сталий, що його не може спростувати чи похитнути навіть ексцес війни – цих пояснень не буде.

Старий радянський солдат із «Двох метрів» помирає під час бомбардування Грозного російськими літаками. Його марення про переможну і нинішню війни накладаються одне на одне як конфлікти пам’яті. Радянська історія переживається дуже добірно, але як однорідна історія Вітчизни. Радянське минуле не закликає до ототожнення, а є ресурсом перетворення: він перед смертю згадає і про зґвалтованих німецьких дівчат, і про вбитих мусульманських, щоб тільки з росіянами не одружувалися: «Я чуюся злочинцем, який постане перед Богом за всіх розтерзаних і збожеволілих». Нинішня смерть старого від рук колишніх однодумців несподівано перегукується з початком іншого оповідання, що планується як ніби-ідилія: «Усі сусіди в нашому дворі жили дружно. За часів радянської влади кілька разів виникали сутички на національному ґрунті, проте, порівняно з жахіттями 90- х, це було тихе й безхмарне життя в повазі до інших». Продовження цитати знаєте яке? «Чеченців у столиці Чечено-Інгушетії було мало. Повернувшись після депортації, вони замешкали в селах».

Спільнота, до якої належиш неусвідомлено і рефлекторно. Спільнота, до якої належиш за правом вибору, і право це треба заслужити/вистраждати. Такі-от герої «Тонкої сріблистої ниті» Жеребцової. Спільнота волі, союз парій: це єдина гарантія їхньої свободи. І як би це страшно не звучало, гарантувати на сто відсотків їхню унікальну індивідуальність здатна тільки війна. З одного боку – антивоєнний пафос оповідей однієї молодої жінки про своє воєнне дитинство (щирих, сумнівів не маю). З іншого – описана нею війна має блага і виправдану мету… Не питайте навіть, чи легко цю книжку читати.