Олександер Русов.

В історії української національної свідомости й українського національно-культурного руху займає виїмково високе, почесне й ідейне місце Михайло Драгоманів і гурток тих людей, котрі спільно з ним працювали в Київі та підпирали його пізнїйше на еміґрації в Швайцарії. Одним із найвизначнїйших членів київського гуртка є й покійний Олександер Русов, знаменитий ученик свого знаменитого вчителя та професора Михайла Драгоманова. Сливе кождий із членів згаданого гуртка являєть ся доказом, яку велику користь може принести свому народови людина, коли ідейність у злуцї з знаннєм і майном принесе в жертву службі для нього.

Покійний був визначним статистиком, етноґрафом й українським суспільним дїячем. Родив ся 1845 р. Вчив ся зразу в одній з київських ґімназій в часи куратора Пирогова. По скінченню київського унїверситету став учителем у Златополї, а потім у Київі. В 1871 р. вислало його мінїстерство за границю, щоби приглянув ся там ґімназіям. У 1873 і в 1875 — 76 рр. їздив у славянські землї (австрійські й турецькі), займаючи ся славістикою. Р. 1874 р. покинув учительську службу та зачав студіювати економічну статистику. Разом з П. Червинським і В. Варзаром зорґанїзував він земські статистичні роботи в чернигівській ґубернїї. Нa порученнє "Московського Археольоґічного Товариства" їздив до Дагестану й розкопував могили. В 1881—1882 рр. брав дїяльну участь у часописах "Трудъ" і "Заря". В рр. 1882—89 був знову статистиком у херсонській ґубернїї, потім у харківській, полтавській, знову чернигівській і упять у полтавській. Та з початком 90 рр., коли вибухли в Полтавщинї селянські розрухи, бувший мінїстер внутрішнїх справ Плєве, котрий саме тодї приїхав до Полтави, вилив увесь свій гнїв на статистиків. Йому заборонено проживати на Українї. Тому виїхав до Петербурга та вступив на службу до приватного транспортового товариства "Надежда". Коли злїквідовано товариство, на зазив комерційного інститута в Київі став Русов в 1909 р. професором статистики. Не зважаючи на старший вік, узяв ся він за свої професорські обовязки з молодечим запалом і дуже швидко зєднав собі щирі симпатії своїх слухачів і службових товаришів. Дуже тяжка серцева хороба, котра завела його в могилу, не зломила його енерґії. Останнього шкільного року багато коштувало його пожертвовання являти ся на шкільних годинах, бо тяжко терпів від дихавицї. Прийшовши дещо до здоровля протягом останнїх фepiй, він виїхав разом з евакуованим "Комерційним Інститутом" до Саратова, де й умер на своїм становищі.

Найбільше часу та працї присвятив Ол. Русов земській статистицї. Сучасна російська земська статистика се вислїд мозольної працї цїлого ряду безкорисних, відданих справі робітників. Та з окремою вдячністю треба згадати про тих дїячів на полї статистики, котрі будували на нїм перші шляхи та покопували перші, найбільші перешкоди. В числї таких камінярів одно з найпочеснїйших місць займає саме покійний Ол. Русов. Ориґінальність і високу цїнність перших праць основної статистики чернигівської ґубернїї треба приписати в великім ступнї талановитости Покійника. Багато напрацював ся й на полї місцевої статистики в Херсонській ґубернїї, в Харкові й Полтаві. Проводив переписям у містах: Київі, Нїжинї, Харкові й Чернигові.

Його письменницька спадщина розпадаєть ся на два віддїли: один фолькльорний і музичний, а другий історично-статистичний. З устної словесности багато записував, одначе його фолькльорні записи на жаль зникли (Сумцов, Дїячі українського фольклору). За його першу працю "Остапъ Вересай и исполняемыя имъ думы и пѣсни" в першім томі "Трудовъ Юго-Западнаго Отдѣла Импер. Pyс. Географ. Общества" (1873 p.) нагородило його се товариство. Тодїж на спілку з Чубинським уложив "Программу для собиранія етнографическиxъ и статистическиxъ данныхъ", котру надруковано в тихже "Запискахъ". Маючи незвичайний хист до музики й тонке її розумінє, надрукував у ІІІ книжцї "Кіевск-ої Старин-и" за 1892 р. статю "Теорбанисты Грегоръ Каетанъ и Францъ Видортъ" і в XII книжцї "Кіевск-ої Старин-и" за 1903 р. статю про значіннє Лисенка для Українцїв.

Багато етноґрафічних вісток розсипав Ол. Русов по своїх статистичних працях: Русскіе тракты въ концѣ XVII и началѣ XVIII вѣковъ; Нѣкоторыя данныя о Днѣпрѣ изъ атласа конца прошлаго столѣтія; Нѣжинскій уѣздъ, Київ, 1879, нагороджений золотою медалю "Импер. Pyс. Геогр. Общества"; Описаніе Черниговской губерніи, 1898; Днѣпръ въ концѣ XVIII в.: Народное образованіе Херсонской губерніи; Херсонскій уѣздъ; Харьковъ по переписи 1893 г.; Воздвиженская ярмарка въ Черниговѣ. Присвячував окремі статї і спеціяльно статистицї Українцїв, напр. в "Украинск-ім Вѣстник-у" за 1905 р. Крім того є ряд инших статей, напр. статя в 5 вип. "Харьковскаго Сборника" за 1891 р. п. з. "Костомаровъ въ Харьковѣ. По поводу автобіографіи П. Костомарова".

Найяснішою добою свого життя вважав усе Русов першу половину 70 рр. XIX в., коли брав участь у життю київської у "Громади". Чутка на людське горе вдача Покійника загнала його в перші ряди робітників для української культури, хоч з походження був Великоросом і московське одержав вихованнє. В часи його дитинства багато говорили про Шевченка. Його мати, родом з Кавказу, оповіла синови, що Шевченко, такий самий кріпак, як і їх бувший машталїр Трохим, написав щось таке, що мало загальнодержавне значіннє, за що й заслано його. Й тодї, коли Русов своїм дитинячим розумом порівнював Шевченка з Трохимом, сей Трохим принишк до них на їх убоге мешканнє, зложене з двох маленьких кімнат, згадувати про давнїй достаток, коли він іще був у них машталїром. Тепер його хлїбодавець так ударив його за якусь провину при укладанню порізаних дров полїном, що чотири днї лежав без памяти та мало що не віддав духа. Оповідав він про се своє нещастє тою мовою, яку на декілька лїт побачив Русов у виданню "Кобзаря" Семиренка, а потім Кожанчикова; се зродило в його голові думку, що бють жорстоко тільки Українцїв.

Коли вже був у вищих класах ґімназії, його товариш Новицький написав мовою тих, котрих бють, "Дещо про світ Божий". Тодї вже, вивчившись добре ґеоґрафії Европи й Росії, знав уже, як розселені славянські народи, та був присутний деколи при спорах студентів, чи потрібна українська лїтература й чому. Знав, що істнує гурток, котрий видає книжки українською мовою, так звані "метелики", що з сих книжечок учать читати дїтей, котрі говорять по українськи, в другій ґімназії в так званій недїльній школї й т. д. Він знав, що виходить рукописна сатирична часопись "Помийниця" та що її можна дістати в тім домі, де була студентська їдальня й де жили деякі члени "Громади". Одно число "Помийницї" показував йому в ґімназії Новицький і карикатури та вірші в нїм подобали ся дуже Русову. Притім оповідав йому Новицький, що він знає Панченка й Чубинського, котрі як члени "Громади" видали його книжечку "Дещо про світ Божий". Пізнїйше довідав ся, що Чубинського заслали до Архангельська за те, що був членом "Громади", й не міг зрозуміти того, що шкідливого найшли в тих книжках, розширюваннє котрих приписували членам "Громади". Для нього й його ровесників стало ясним, що напр. його вчитель ґеоґрафії Драгоманів, викладів котрого він слухав пізнїйше на унїверситетї, належить без сумнїву до "Громади". Одначе нїколи нї на викладах, нї в приватних розмовах він не висловлював жадних революційних або сепаратистичних гадок, хоч усе, виходячи з загальних демократичних засад, говорив про конечність розвитку української лїтератури.

Коли Русов був студентом, стала виходити в Київі часопись з епіграфом: "Это край — русскій, русскій, русскій." Змисл сього вислову розуміли зразу всї так, що сей край, для котрого видасть ся часопись, не польський, а послїдовно український, бо Поляків, поміщиків й офіціялїстів, у нїм невеличкий процент, правдоподібно такий самий, як і Москалїв, — поміщиків й урядників. Але потім показало ся, що бувший лїберальний професор, котрий мав публичні виклади про французьку революцію, а потій видавець "Кіевлянина", В.Шульгин, стараєть ся про підмогу на виданнє "Кіевлянина" й готов слово "русскій" брати в розумінню: московський. Тодї члени "Громади" відважно говорили, що, не зважаючи на жадні обжаловування, вони далї продовжатимуть працю над просвічуваннєм українського народу в українській мові. Й тепер, коли з високого мінїстерського крісла вийшла заява, що "української мови не було, нема й не може бути", вони, як говорив Драгоманів, повинні фактами доказувати, що вона є.

Один із студентів, Гулак Артемовський, видав невеличкий збірник українських пісень з нотами, як їх записав. З того приводу сказав Драгоманів до Русова: "Ось ви знаєте ноти, напишіть рецензію на збірник Гулака. Бo-ж були в Греції фільософи, котрі доказували, що є рух, тим, що вставали й ходили перед противниками. Так і нам треба постійно підкреслювати факти істновання української мови". Се було, коли ще Русов був студентом. Коли-ж він, покінчивши унїверситет і пробувши рік на посадї вчителя в Златополї, знову вернув до Київа, то Драгоманів предложив йому прийняти участь в уложенню збірника українських пісень і дум з історичними поясненнями до них. Його просив Драгоманів переписувати для друку ті піснї й думи, котрі зі старих збірників вважали він й Антонович потрібним подати в збірнику. Він охоче забрав ся до того, тим більше, що помагати йому в тім молодші брат і сестра; се й було причиною, що Русов вступив до "Громади". Гусєва цїкавило питаннє, за які гроші видадуть задуманий збірник пісень і дум. "Як що не вдасть ся видати коштом якоїсь наукової інституції, видамо коштом "Громади" — сказав Драгоманів і предложив йому стати "громадянином", платячи означену річну вкладку й жертвуючи вечір кождої суботи інтересам спільної громадянської справи. Розумієть ся, Драгоманів полонив йому, що се орґанїзація — тайна та що про неї не треба нїде нїчого торочити. "Вас знають усї члени "Громади" — сказав йому Драгоманів — й нїхто з них не сумнїваєть ся щодо того, що ви нїде не вибовкнете слова про істнованнє нашої орґанїзації, до котрої приймають нових членів тільки тодї, коли всї одноголосно ручать за нового члена. А тепер прошу в суботу в вечері на кватиру Лисенка, до будуть збори нашої "Громади".

Так почала ся від 1870 р. участь Русова в працях "Громади". Сих праць було багато й були вони дуже ріжнородні. Згадуючи на старість все, що зробив один—два десятки людей у першій половинї 70 рр., він дивував ся сїй продуктивности, яку вони виконували, виявляючи небуденні таланти. В сїй "Громадї" були не тільки корінні Українцї, але й Поляки, Москалї та Жиди, котрих зєдинило одно змагання — виставити на показ ті ідейні цїнности, котрі назбирало місцеве українське населеннє. Виданнє казок і чумацьких пісень, зібраних Рудченком, мельодій пісень, записаних і гармонїзованих Лисенком, як продовженнє видання тих пословиць, які зібрав і видав ранше Номис, орґанїзація Південно-західного Віддїлу "Географического Общества", а при його помочи — однодневної переписи города Київа, виставленнє на сценї опери "Різдвяна ніч", текст котрої укладав один член "Громади", а музику писав инший, виданнє праць Відділу "Географ. Общества", сї й багато инших публично-суспільних актів обговорювали ся зразу на тайних зборах тїсного гуртка членів "Громади", а потім уже виходили на божий світ. Один з Галичан, котрий приїхав до Київа, бо почув про інтензивну дїяльність "Громади", запрошений на її засїданнє, але під сею умовою, що він ніколи нїде не оповідатиме про те, що бачив і чув, порівнював зібраних з христіянами перших віків, схованих у катакомбах.

Зиму 1874—5 р. вчителював у Петербурзї в дївочих ґімназії й інститутї, а своїми гадками жив у Київі. "Там земляки заходили ся тодї й коло ґеоґрафії й коло статистики й коло фолькльору рідного краю: видавали "Записки Юго-Западнаго Отдѣла Императорскаго Русскаго Географическаго Общества": друкували перепись Київа 1873 р.; розбірали карточки українських слів, виписаних з ріжних книжок і з уст народа для словаря української мови; міркували, як довести сей словарь до наукової вартости, розяснивши в нїм українські слова латинськими; думали завести в сїм словарі таку правопись, аби вона відповідала всїм фільольоґічним і фонетичним окремішностям української мови: друкували і систематично розроблені Антоновичем і Драгомановим історичні піснї українського народу й т. д. Молодого, живого настрою думок, розворушених реформами 60 рр., не приголомшили що тодї пізнїйші реформи 80 рр. Надїї на те, що поступовий хід життя вже не зупинить ся перед ретроградними актами уряду, окриляли Киян на нові, тодї ще не чувані вчинки. Не вважаючи на те, що так звана тодї "поліцейська будка Юго-Западного краю", себто газета "Кіевлянинъ", ворожо відносила ся до "хлопоманського" напрямку демократів, українська інтеліґенція простувала до того, як казав Шевченко,

щoб наша правда не пропала,

щоб наше слово не вмірало".

"Згуртувавшись у приватну товариську громаду, сї земляки в иншій газетї, котру видавала жінка професора Гогоцького, — в "Кіевск-ім Телеграф-і", почали проти бюрократично казенних думок "Кіевлянина" виставляти демократичні погляди на прояви сучасного їм життя: крестянина або крестянку трактували не як мужика, а просто як такуж людину, що хоче так само й їсти й нити й говорити й думати, як і пани й усї инші люде. Як же менї, — каже в споминах Русов, — хоч живучи й у Петербурзї, можна було не співробітничати чи в сїй газетї, чи в орґанї наукового урядового Ґеоґрафічного Товариства, на розвій працї котрого так багато покладали надїй не тільки в Київі, а й у Петербурзї?" "Відомі були менї й заміри укладати й видавати елєментарні підручники й популярні книжки на українській мові й заходи видавати твори кращих українських письменників, а між ними поперед усього Шевченкокого "Кобзаря". Я знав, що вже в братів Тараса Григоровича — Осипа та Микити — куплено право кидати не тільки ті вірші Шевченка, котрі до того часу надруковано в Росії й за границею, але й ті, що були зібрані й лежали на схованцї в вірних людей, в котрих не можна було сподївати ся жандармського трусу та заарештовання сього дорогого матеріялу. Про се становище справи я знав, бо ранїйше сам їздив у Кирилівку до братів Т. Шевченка й привозив одного з них у Київ, щоб зробити купчу. Але мене все-ж-таки дивувало, чого так довго забарили ся з виданнєм "Кобзаря" й про сю справу нїчого не чути".

"Коли на провеснї 1875 р. приїздить до мене в Петербург з Київа мій товариш Хв. Вовк і привозить приготовлену до друку рукопись "Кобзаря", роздїлену на дві частини. Виявило ся, що він ходив приватно до київського цензора Пузиревського на засїдання, щоб заздалегідь перечитати з ним увесь зібраний матеріял і розпитати в його, що на його погляд — цензурне, а що — нецензурне? Цензор не відрік ся від читання рукописного "Кобзаря" й за якийсь час за невелику плату (руб. 50—70) передумавши, що в яких віршах висловлюєть ся, поробив нотатки на кождім творі Шевченка, — чи можна подавати його до цензури, чи й зовсїм не слїд, аби не викликати й не цензурних, а иншого роду наслїдків".

"По тих нотатках такої компетентної особи, як цензор Пузиревський, і розбито ввесь текст тодїшнього "Кобзаря" на дві частини: цензурну й нецензурну. Менї загадано їхати за границю й там друкувати "Кобзаря" зовсїм, але в двох томах, бо невідомо було, що скаже трохи згодом цензура й про цензурну частину. Видаши-ж за границею, здавало ся, лекше представити цензурний том у "Главное управленіе по дѣламъ печати" й випрохати дозвіл на його пропуск у Росію. В сїм "Управленію" служив тодї мій знайомий, поет Я. Полонський. Він казав менї, що дуже високо ставить поетичний ґенїй Шевченка й буде дуже радий, коли зможе хоч що небудь зробити для нашої справи: але він радив менї не дуже покладати ся на його слова, бо вже якась хмара, казав він, збіраєть ся над долею російського письменства й йому здаєть ся, що можуть виникнути нові умови або "временныя правила" або й справжнї закони, котрі дуже обчухрають у Росії волю друкованого слова загалом, а українського — зокрема. Через те він раяв поспішати ся з друкованнєм "Кобзаря", щоб не трапила ся яка перешкода та щоб хоч перша його половина (цензурна) встигла піти в продаж у Росії."

Вибравши ся зі своїми справами, в маю 1875 р. поїхав Русов з жінкою до Праги. При коректї помагали йому жінка та земляк з катеринославської ґубернїї, еміґрант Шоров. Ще не від'їжджаючи з Петербурга, заходив ся Русов писати листи до багатьох людей, котрі знали Шевченка за його життя, щоб вони написали йому свої спомини про Шевченка та свої думки про характер його поезії. З Праги писав знову до них, пригадуючи своє проханнє, одначе більшість з них давали відповіди, що не беруть ся критикувати творів великого поета. Найприхильнїйше віднїс ся до його прошення Турґенєв, що жив тодї під Парижем і, зайнятий зразу пильною роботою, вкінцї прислав свої спомини про Шевченка. Сї спомини й Полонського, з котрим листував ся Русов частенько й котрий надіслав також свої спомини заздалегідь, увійшли в перший том празького "Кобзаря". Костомарів і Мікєшин уже тільки в. 1876 р. прислали свої згадки про Шевченка й їх прийшло ся помістити щойно в другім томі.

Коли перший том був готовий, вислано його в "Главное управленіе по дѣлам почати", прохаючи дозволу продавати його в Росії. З сього приводу писав Полонський Русову, що йому прийшло ся звести велику баталію, заки він виборов пропуск першого тому через границю. Воно й справдї вже не легко було добити ся сього добра, бо за 3—4 місяцї після того вийшов неопублїкований закон, котрий трохи не зовсїм забороняв видаваннє українських книжок. Перший том відіслано до Київа в маґазин Ільницького, що одержав дозвіл на розпродаж сього тому. Зате тільки один примірник другого тома вислано Я. Полонському.

Щоб заграничні люде зацїкавили ся новим празьким виданнєм "Кобзаря", жінка Русова поперекладала багато дрібнїйших поезій Шевченка на французьку мову, подала коротенько зміст більших поем і по французьки переповіла коротко біоґрафію поета й сї всї замітки як матеріял для статї передала до редакції "Revue de deux mondes" (Огляд двох світів). У сїй справі реклами нового видання запоміг знов Турґенєв, що найшов співробітника сього орґану всесвітньої преси, котрий знав московську мову, та прохав його на основі матеріялів, пересланих жінкою Русова, написати про Шевченка. Так той і зробив, через що й Французи почали знайомити cя з українським поетом, як Нїмцї знайомили ся з ним на основі книжечки Боденштедта "Ukrainische Dichter" (Українські поети).

Коли-ж незабаром приходило ся Русови в концертах у Чернигові замісць "Менї однаково чи буду я жить в Українї, чи нї," — співати "Mнѣ право все равно, умру ли я, иль буду жить въ странѣ чужой" й коли звідусїль чув, що цензура не пропускала в світ творів українських письменників, — тодї бачив він, що добре пораяв Полонський не барити ся з виданнєм "Кобааря", а скорше випускати його в світ, бо якби спізнили ся ще пів року, то й перший том був би не дістав ся до Росії.

Найкращу помічницю в своїй успішній, хоч повній посвяти працї мав Русов у своїй дружинї з патріотичної родини Лїндфорс, що походить з одного з тих шведських родів, котрі ще за часу Карла XІІ й Мазепи зостали ся на українській землї й, відчуваючи добре обовязки супроти землї, яка виживлювала їх, зукраїнщили ся. Українська лїтература й загалом культура, зокрема домагання прав української мови в російськім шкільництві має в Софії Русовій не тільки знаменитого робітника, але й сміливого борця.

[Вістник Союза визволення України]