Генетика – це праобраз літератури. І її найдовершеніше втілення. Якщо зважити, що кожне життя, усі життя, усе життя є передовсім фраґментом тексту, який укладається у великий, безперервний, тотальний геном, генетичний текст. Текст, який невідомо з чого почався і не знати до чого допровадить. Не перестаючи, однак, нагадувати про свою первинність, самодостатність, спадковість і мінливість. Відповідно у літературі, яка виконує ті ж функції спадковості і мінливості, нема нічого такого, нема жодного прийому чи ходу, який не мав би свого відповідника у генетиці, у способі запису, перепису і відчитування безконечної одноманітності неповторності, неповторності кожної одноманітності. Генетики було би цілком досить для повноцінного писання своїм буттям і перенасиченості читання видимих знаків, за якими стоять цілі ряди менш помітного, але достатньо відчутного, якщо задіяти принаймні уяву. Якби не. Якби не так звана друга сиґнальна система. Зануреність у мову, залежність від мовлення і мовних конструкцій, приреченість на світосприйняття через слова. Слова чіпаються до великого генотексту, і він уже не може бути зрозумілим без цього нашого, людського винаходу.
Поруч із писанням генетики нам треба слів. Бо вони можуть пояснити навіть то, що у жоден інший спосіб зрозуміти неможливо. Функції залишаються тими самими – спадковість і мінливість. Розповісти про то, звідки чорні очі і морщини на чолі.
Єдине, чого я не отримав від свого тата, це його нотаток. Єдине, що я можу подарувати своїм дітям, це свої записники. І одні, і другі є тим продовженням геному, котрий надається до безпосереднього зчитування. Вони є, або не є, або можуть бути запорукою присутності у світі, який передається незмінним і міняється до невпізнаваності.
Серед кількох найсуттєвіших сюжетів одним із найщасливіших є вічний мотив про знайдений рукопис. Найбільшою насолодою є можливість прочитати щось, написане рукою того, про чий генетичний внесок у своє життя ми можемо тільки здогадуватися. Нехай у цьому посланні не буде нічого надто суттєвого. Воно вже є найсуттєвішим, бо перекладає уривок божественного генетичного тексту на мову слів. Святий Дух говорив через пророків теж дуже ощадно.
Треба щось написати, щоби найзмістовнішим написом не була табличка на могилі. На якомусь папірчикові. Хоч щось написати, аби потому хтось міг ці букви знайти. Аби не лишитися таким, який щось робив, але вже не пам'ятає, що при цьому думав і переживав.
Чи не найважливішою ознакою української цивілізації є брак архівів, брак будь-яких нотаток про звичайні життя звичайних людей. Тому наша історія є такою замало гучною. Нема свідчень. Їх ще менше, як у історії діянь Чингісхана, де самі лиш іменники і дієслова. Брак прикметників дається […] взнаки. Чи не найважливішою ознакою наших родин є те, що діти і внуки не знають, як хотіли батьки і діди того, чого вони хотіли. І якими вони були тоді, коли чогось хотіли.
Насправді мені пощастило. Усі мої давніші щось записували. Може, тому мені так страшно і непроминально добре. Часом зовсім несуттєве, але таке значне. Як у генетиці. Якісь послання і свідчення. Звичайні нотатки. За якими я можу повноцінно уявити собі хоча би кілька хвилин із їхнього довгого життя. Але повноцінно. Про що можу розповідати більше, ніж про своїх дітей, котрим належиться самим пам'ятати і про себе, і щось про мене.
Тато, до речі, також дещо по собі залишив у записках. Майже комікс, бо рисунки і підписи під ними. Система тренувань за допомогою ґумового джгута. Таких виробів тепер уже майже неможливо десь знайти. А мені, здається, ще не час тренувати тріцепси і спину. Але записки є. І я можу бачити свого тата не тільки у формі долонь, які від нього успадковані.
10.12.2015