Дорога заспокоєння

Дримба вступає першою. Звук цього невеличкого металевого інструмента миттєво наповнює повітрям простір зали театру імені Марії Заньковецької. Потім обережно приєднуються потойбічна віолончель та шаманський бубон, традиційні ударні та глибокий за звучанням діджеріду. Голос вплітається у напівпрозоре музичне тло, поволі виспівуючи історію про чумака.

Так починає свій виступ у Львові ДахаБраха, найпопулярніший нині у світі український гурт. Проїхавши десятки тисяч кілометрів планетою, музиканти ненадовго повернулися в Україну, щоб зіграти у кількох містах оновлену й вдосконалену програму із двох частин. Перше відділення – десять пісень із майбутнього альбому «Дорога». Друге – приблизно стільки ж старих хітів.

– Альбом ми записали і звели ще у червні, – розповідає віолончелістка етно-хаос квартету Ніна Гаренецька у короткій перерві під час саундчеку. – Ми розіслали його нашим друзям – всі кажуть, що дуже класний. Але нам здається, що він не качає так, як нам би того хотілось. Плануємо записати альбом знову під час одного з концертів.

Розпочали з «Ой, йшов чумак з Дону». Пісню записав університетський викладач учасниць гурту у селі Пилипівка на півдні Житомирщини. Це поселення, що носило колись назву Російські Пилипи, відоме своєю громадою старовірів.

Музиканти з радістю розповідають про походження своїх пісень. Наголошують, що ідея платівки полягає в поєднанні проспіваних історій із різних куточків країни. Втім переконані, що слухачі не мусять знати таких нюансів. Адже під час створення програми виконавцям перш за все йдеться про власну інтерпретацію давніх пісенних традицій.

– Ми знаємо, що Полтавщина має глибокий, широкий, грудний звук, – підключається до розмови Ірина Коваленко. – Чернігівському, Київському і Житомирському Поліссю властива світліша манера. Карпати – це багатоголосся і спів у ніс. Але ми намагаємося співати так, як відчуваємо. Навіть у часи «Кралиці» у нас не було такої задачі – відтворити.

«Кралиця» – університетський фольклорний ансамбль, звідки до ДахаБрахи десять років тому прийшли троє учасниць. З тих часів мають чимало матеріалу, зібраного в етнографічних експедиціях. Хоча базою цю сукупність пісень можна називати лиш умовно.

– Спочатку з’являється музичний супровід, потім на нього лягає пісня, – розповідає Ірина секрети роботи над альбомом. – Яка? Сам бог знає. Маємо великий багаж, часом із пам’яті випливає таке, що й сам не знаєш, звідки ця пісня взялась у твоїй голові.

Після «Кралиці» музиканти вкрай рідко мають можливість самостійно збирати матеріал – бракує часу. Найчастіше пісні їм приносять знайомі або наспівують родичі. Серед таких сімейних поставок жартівливий «Дощ» про дівчину, яка рветься із дому гуляти, і значно серйозніша«Хмара». Ці дві пісні єдиний у ДахаБрасі чоловік Марко Галаневич записав від своєї бабусі, жительки Вінницького Поділля.

Музиканти напівжартома говорять, що грають тепер степовий блюз, емоційний діапазон якого міниться від суму і страху до веселощів. Зв’язок із північноамериканським музичним жанром підкріплюють не лише настрій, а й інструменти. Зокрема, губна гармоніка, що вперше звучить саме у «Хмарі». А ще блюз в інтерпретації ДахаБрахи – це неодмінно історії пронизливої самотності подорожнього.

З-поміж тих композицій, що звучать особливо незвично як на традиційну ДахаБраху, – пісня «Поїхав чумак», записана на Поліссі. Під час її виконання музиканти вперше озброюються невеличкою гавайською гітарою укулеле. Ірина, котра віднедавна грає на цьому інструменті, розповідає, що взяла його якось у брата і принесла на репетицію. Сказала тоді колегам, мовляв, ось є така штука, давайте пограємось. Саме із такої забавки виріс цей номер, один із найпохмуріших у програмі. Тут крок за кроком перед слухачем розгортається трагічна історія життя і смерті.

Подолавши N-ну кількість кілометрів шляхами планети, ДахаБраха тепер, опиняючись на сцені, ніби навмисно сповільнює зашвидкий ритм власного життя. Музиканти й до того створювали протяжні й розлогі композиції, адже навряд чи колись прагнули втиснути той чи інший задум в умовно-радійний формат трьох хвилин. Але пісні «Дороги» вони ніби навмисне грають так, немов вир новин і нескінченних повідомлень у телефонних месенджерах справді зник чи, принаймні, зупинився.

Вони впевнено й безапеляційно перебирають на себе увагу публіки. Пропонують насичений досвід, який бодай трохи, але змінює свідомість. Це й не дивно, адже саме такою має бути подорож – зі зміненим сприйняттям часу, інтенсивністю переживань та можливістю по-новому дивитись на звичні речі.

– Троїцький задав нам напрямок, – розповідає Ірина про те, як працювалось над програмою із незмінним натхненником гурту, режисером Владом Троїцьким. – Він запропонував нам грати рівний блюз без емоцій. Казав, що не потрібно тієї ДахаБрахи, яка рве душу. Ми мали представити розповіді про життя, які чіпляли б самі по собі. Слухаючи, людина мала б сама витворити певний образ. Ми не повинні були нав’язувати емоцію манерою співу.

Хоча музиканти мають сумніви щодо того, чи вдалось їм стати беземоційними на час виконання пісень. Наголошують, що виходячи на сцену, артист частково втрачає контроль над собою, бо ж перетворюється на канал, котрим циркулює енергія.

Але дещо музикантам таки вдалось. Справа в тому, що у нових піснях ДахаБрахи чимало смутку. Першопричина його – у відірваності від рідних місць. Їх головний герой – чумак, в уявній професійній інструкції якого записано: левову частку життя проводити в дорозі. До того ж, свої композиції музиканти присвячують усім тим людям, хто протягом останніх двох років бореться за незалежність країни. А ще тим, хто став заручниками нових трагічних обставин. Втім, навіть знаючи все це, перше, що відзначаєш у новій ДахаБрасі – це та несподівана легкість і прозорість, із якою учасники групи розповідають про складне.

Коли навколо стає забагато сліз і болю, музика має радше лікувати, ніж ятрити рани. Такий невисловлений запит, очевидно, добре відчувають учасники етно-хаос-четвірки. Їхні смутні пісні стеляться легким ранковим серпанком. У їхній музиці як ніколи багато кисню.

У дзвінкій прозорості композицій легко побачити місточки, що їх музиканти вибудовують одразу в кількох площинах. У площині вертикальній персонажі з минулого вправно виконують свою програмну функцію лікувати від самотності. Вони нагадують про себе і про те, що в їх особі завжди маємо добрих порадників. Навіть тоді, коли проблеми видаються нам надто сучасними й унікальними. У площині горизонтальній артисти міцною ниткою зшивають в одне ціле різні частини країни, включаючи окуповані сьогодні Схід і Крим.

Пісні із цих двох регіонів легко відрізнити за мовою. Одну з них, часто виконувану на весіллях в околицях Бахчисараю, співають кримськотатарською. Ще дві, записані від айдарських козаків Луганщини, звучать російською.

– Може, хтось запитає, чого співаєте російські пісні? – розмірковує перед концертом Ніна. – Але для нас вони українські, адже збирані в Україні. В інституті у нас був викладач – етнічний росіянин. Ми тоді були молоді й казали, що не будемо співати російських пісень. А він нас завжди приземляв, казав: «Друзі, не розбурюйте. Ці люди живуть у нас, отже, є українцями».

Свою «Дорогу» музиканти співають вбраними у чорне. Попри м’яку прозорість музичного полотна, більшість текстів похмурі й безрадісні. Нашаровуючи оповіді, в яких так мало щастя чи бодай комізму, ДахаБраха приберігає найстрашніше до фіналу першого відділення. Моторошна за своєю суттю 10-хвилинна пісня «Свириде», де юнак радить дівчині вбити власного брата, залишається в пам’яті глибоким трансовим тріпом.

Друга частина концерту, під час якого дівоча частина колективу вбрана у свої звичні білі сукні, стартує після невеликої паузи голосно і дзвінко, з барабанів. Саме інтенсивні ритми задають тон фінальному акту, і створюють різкий контраст до першого, значно тендітнішого.

Драматургійно розподіл тут доволі чіткий. Якщо «Дорогу» грають так, ніби піклуються про стомленого поганими новинами та тяжкою працею слухача, то вибране з минулих альбомів грають весело й голосно, щоб підбадьорити. Навіть пісня «Торох», що раніше нагадувала радше відьомське закляття, перетворюється на жартівливу і легку.

Колись після Революції гідності згадуваний учасниками Дахабраха режисер Влад Троїцький перекроїв свою виставу «Собача будка». Якщо до того вона залишала по собі почуття зневіри у майбутньому країни, показуючи неспроможність її громадян відстояти власну гідність, то в новій версії відпускала глядача із відчуттям надії. Здається, програма туру «Дорога» побудована за схожим принципом.

Перша її частина говорить про складне теперішнє. Теперішнє, у якому півтора мільйони українців змушені були покинути власні домівки, в якому є війна і ті, хто повертаються з неї і приносять пережите пекло з собою. Друга частина допомагає усміхатись, незважаючи ні на що. Словами і музикою ДахаБраха переконливо нагадує про найважливіше – радість і любов.

Фото з концерту ДахиБрахи у Львові: Олег Панов.