На глибину і звідти

Оксана Мамченкова

Джамала представила у Львові новий альбом «Подих» – неймовірної краси згусток смутку, під звуки якого, однак, хочеться танцювати.

На сцені львівської опери Джамала у компанії своїх музикантів, троє хлопців і троє дівчат. Одну за одною вони грають пісні зі свіжого студійного запису співачки «Подих». Сидіння глядацької зали вкриті білими чохлами. Це саундчек, втім якість виконання вже мало чим відрізняється від концертної. За дві години тут розпочнеться шоу – перша велика презентація нового альбому, який вийшов в середині жовтня. У коротких розмовах між композиціями одне слово із уст музикантів лунає частіше за інші – «качати».

Має качати – вимагає співачка інтенсивнішої гри від барабанщика та гітариста. Має качати – просять бек-вокалістки звукорежисера додати гучності в монітори. Музика, яку створює разом із командою Джамала, й справді качає. Виконавиця, не стримуючи себе, танцює під ритмічні, хоча й сумні пісні. Грув вмонтовано у ДНК цієї музики. Тим дивнішим видається вибір на користь сидячої зали оперного театру.

– Мою музику потрібно слухати і чути, – пояснює Джамала, відпочиваючи в гримерці перед виступом.

На столі перед нею тарілки із горіхами та сухофруктами. Вдягнена у чорні джинси із дірками на колінах і червоно-білу сукню, вона розмірковує над тим, що поки не може знайти для своїх концертів ідеального майданчика. Пригадує, яким затишним видався їй виступ цього літа в київському клубі «Атлас». Саме тоді вона вперше представила публіці кілька нових пісень із тоді ще майбутнього альбому «Подих».

– З одного боку ця музика ніби має танцювальний характер, з іншого – вона не клубна. Я дуже люблю, коли перша фан-зона стоїть, тому що можу бачити реакцію прихильників. Водночас мені складно співати, наприклад, пісню «Шлях додому», де є дуже тихі місця, і чути при цьому звук кавової машини або ж те, як збивають лід.

За спиною в Джамали чималий досвід не лише виконання, а й відвідування концертів. Знана меломанка, вона завжди знаходить час на виступи улюблених виконавців. Клуби та фестивалі, де публіка слухає музику стоячи, любить найбільше. Особливо вона захоплюється фестивальною культурою Нідерландів. Втім, розповідає, через незнання місцевих порядків їй довелось зіштовхнутись із виявом неприязні, коли спробувала стати перед одним із слухачів на концерті улюбленого джазмена Джимі Каллума. Тоді зрозуміла – довга традиція фестивального життя сприяє формуванню кодексу неписаних правил, про який знають всі тамтешні меломани. Прийшов пізно – стій на одній нозі, відійшов за їжею – задовольняйся незручним місцем.

Український слухач інший. Він високо цінує комфорт, а відсутність в залі крісел досі може сприйняти ледь не як вияв неповаги. Тому великий тур на підтримку «Подиху» довелось перенести на весну. Пояснює, що планує віднайти оптимальні зали, де їй та її слухачами було б однаково зручно.

Джамала виходить на сцену із елегантним 15-хвилинним запізненням. Цього часу вистачило також і публіці, щоби розсістись по місцях. Концерт починає із заголовної пісні альбому. Легка й сповнена надії, композиція «Подих» відкриває платівку, лишаючись ледь не найбільш оптимістичною з-поміж інших. Вітаючись із слухачами, Джамала усміхається і пропонує протягом найближчих двох годин не думати про погане.

Нова концертна програма на 90% складається із пісень, написаних протягом минулих року-півтора. І хоча співачка наголошує на тому, що всі вони переважно про любов, смуток у них значно переважає над радістю.

– Писати допомагають самотність і розчарування, – зізнається Джамала. Пригадує, як після виходу «Подиху» розмовляла зі своєю консерваторською викладачкою вокалу. «Послухала альбом – щось коїться з твоїм сердечком, я все відчуваю, хвилююсь», – переказує слова вчительки.

Про особисте Джамала воліє не розповідати. Мовляв, в музику вкладає все, що з нею відбувається. Тож той, хто вміє слухати, почує й зрозуміє без зайвих пояснень. Деякі причини для смутку справді очевидні без зайвих слів. Події, що відбуваються в країні протягом останніх двох місяців, дуже вплинули на співачку. Ніколи до того не торкавшись у творчості суспільних тем напряму, тепер вона випустила дві потужні пісні, які за своїм змістом надзвичайно далекі від звичних для неї тем людських стосунків. Це композиції «Иные» і «Неандертальці», які звучать на концерті одна за одною. Перша – пронизлива в своєму смутку розмова з однодумцями, пошук виходу із глухого кута, ритуальний танок надії. Друга – покладений на імпровізаційну джазову музику вірш Ліни Костенко про кричущу дикість багатьох сучасників.

Остання, до речі, завдала співачці зайвого клопоту і причин для розчарування. Розповідає, що через велику кількість інструментальних соло таку пісню відмовляються брати на радіо. Втім, додає, її музику взагалі вкрай рідко можна почути в ефірах, адже вона не пише шаблонних трихвилинних пісень із простою структурою та змістом.

– Я не боюсь переходити від американського саунду до британського, фольклорного, мінімалістичного. Це заважає кар’єрі, тому що багато-хто не розуміє до кінця, як звучить Джамала. З іншого боку я прагну не бути одноманітною, бо це мені видається чимось доволі нудним.

Джамала завжди співала про почуття. При цьому чутно, як з кожним новим альбомом вони стають все глибшими і болючішими. Здається, подорож вглиб власної душі є для співачки й авторки щораз складнішою. Про це свідчить не лише музика, а й обкладинки її альбомів. Від життєрадісної любительки ретро, яка дивиться на прихильників з першої платівки For Every Heart 2011-го року, залишився тепер хіба що голос. На зміну відкритій усмішці та теплим кольорам тієї обкладинки прийшли опущений погляд і холодне повітря, в якому застиг хмариною подих виконавиці. Вона частіше співає про розлуку, забування і в текстах нібито щоразу переконує себе – не люблю. Рідше радіє. Менше співає англійською, натомість частіше складає пісні українською та російською.

– Пісня Smile зараз не про мене, тому й звучала б неприродньо. Я можу її заспівати, люди цього б хотіли, але це ніби сукня, з якої я виросла. Ця пісня була такою наївною, бо я так відчувала. Але все це було чотири роки тому. Я в жодному разі не відмовляюсь від цього минулого. Просто це були етапи, без жодного з них не було б того, що є нині.

Те, як Джамала змінилась, бачиш також по її рухах. Не втрачаючи контакту з публікою, вона стала більш інтровертною. Співає всім тілом. Доки голос створює музику, руки диригують невидимими оку потоками енергії. Виконавиця любить свою публіку так само сильно, як колись, але помітно рідше піднімає до слухачів очі. Очевидно, що виступ для неї є діалогом не стільки з аудиторією, скільки із собою. Занурень – чи то уявних, чи то реальних – Джамала свідомо вчиться не боятись. Сидячи в гримерці перед концертом, із запалом розповідає, як за тиждень перед тим вперше в житті пірнула на 11-метрову глибину. Екстремального досвіду прагнула, аби переключитись від щоденних проблем і вийти із зони комфорту. В результаті, пережите поблизу єгипетської Хургади на вкритому коралами морському дні кардинально змінило світовідчуття співачки.

– На самому дні відчуваєш, наскільки ти маленький на цій землі, наскільки уразливий. Ніколи раніше не почувалася гостею на цій планеті. Там відчуваєш ціну кожної миті, адже розумієш, що зробивши найменшу помилку, можеш попрощатись із цим світом. Те, що відчула там, неймовірно зачепило мене і надихнуло.

З-поміж десятків причин для смутку, незмінним і надійним прихистком лишаються для Джамали рідні та друзі. Проникливу пісню «Шлях додому» співає на концерті третьою. Перед тим розповідає, що надихнув на її створення батько, сказавши фразу «Не забувай повертатись». Ці слова звучать у пісні кримськотатарською і нагадують про місце, де на неї завжди чекають. Іншим острівцем затишку стала пісня «Sister’s» – ніжна присвята старшій сестрі.

Той шлях, який Джамала пройшла всього лише за чотири роки від моменту виходу першої платівки інакше як вражаючим не назвеш. Вона завжди віртуозно володіла голосом – не дарма має консерваторську освіту. Не менш сталою лишається любов виконавиці до джазу й соулу. Однак чим далі, тим більше вона зростається з тією реальністю, в якій живе, тим болісніше реагує, і тим дорослішою та всеосяжнішою стає її музика. Якщо на перших альбомах вона віддавала перевагу англійській, то тепер її пісні українською та російською вражають точністю формулювань і глибиною думки. При цьому мовна поліфонія є для неї комфортною. Авторка переконана, що пісні неможливо перекладати – співати їх варто лише тією мовою, якою вони народжуються. Тому мовні трансформації – не навмисний крок, а індикатор відчуттів.

Мовне розмаїття доповнюється стилістичним. Виконавиця добре знає, що відбувається в світовій музиці. Коли розповідає про улюбленців із власного плейліста, відзначає, хто з них на неї вплинув і в яких піснях це чутно. Якщо додати до цього рідну для неї кримськотатарську мелодику, то вийде потужний плавильний котел, де розмаїття впливів лише підсилює власну ідентичність.