«Миллион алых роз»

 

Це дуже приємний молодий чоловік. Його звуть Хамід, він народився у Тегерані, але виріс і живе в Канаді. Хамід працює лікарем швидкої допомоги і вважає Торонто найкращим містом на світі. «Я приходжу на берег Онтаріо і кажу йому, чого мені найбільше хочеться. У нас із озером угода: воно завжди виконує мої бажання».

 

Хамід багато подорожує. Він об’їздив усю Європу і був лікарем під час експедиції на Північний Полюс. Він спостерігав зблизька за китами, білими ведмедями і моржами. В аеропорту він допоміг літній жінці з валізою і запропонував підвезти її додому. З його наплічника стирчав томик Беньяміна.

 

Ми виявились із ним сусідами в літаку. Приязно усміхаючись, він сказав мені: «Серед моїх друзів багато українців. Вони навіть звертаються до мене на український лад – „Хамідушка“. І вчать мене українських слів – наприклад, „колиска“…».

 

«Колиска?» – перепитала я.

 

«Так, „колиска“. Такий візок, у якому перевозять людей після операцій або тих, чиї фізичні можливості обмежені… А ще, – продовжував він, – я дуже люблю пісню цієї вашої знаменитої співачки. Мені переповіли її зміст, це так романтично: про художника, який продав усі свої картини, щоб купити для коханої жінки сто троянд. Це як оповідання О’Генрі».

 

Що далі віддаляєшся від дому, то більше довідуєшся про себе. Зазвичай це речі суперечливі, неоднозначні, абсурдні, смішні чи обурливі, щось таке, що цілком деформує або й заперечує твої уявлення. Знову і знову чуєш ті самі стереотипи і розумієш: все, що ти можеш зробити – це терпляче пояснювати й розповідати, не розраховуючи, однак, на те, що слухачі приймуть твою точку зору, що вони тобі повірять.

 

Добре вже навіть те, що твою версію беруть до уваги. Добре, коли твій голос враховують. Коли тебе слухають і на тебе зважають – бо одним із найкращих виявів людей із західної півкулі є їхнє вміння визнавати право на найразючіші відмінності, на дивацьку поведінку, незвичні акценти й діалекти, мовні помилки, на власну точку зору.

 

Інший пан прийшов на відкриту лекцію в університеті Торонто, сів у першому ряду, розклав навколо об’ємні торби, видзвонюючи мідними браслетами на обох руках. Час від часу він бабрався в торбах і на його пальцях виблискували перстені, прикрашені мерехтливими мінералами – чоловік виймав металеві банки з томатним соком, гучно їх відчиняв і сьорбав.

 

Згодом він представився: «Я – Джо Джозефсон, але можна називати мене Райчо Шопов. Я дуже відомий професор. Мої предки походять із Галичини, вони були багатими аристократами, знаменитими князями. Я прямий нащадок графа Петра Олександровича Валуєва. У мене є до вас низка запитань. Ви розповідаєте про якісь історичні обставини, з огляду на які українська культура не мала можливості природним чином розвиватись? Що це за обставини? Чи не перебільшуєте ви негативного впливу Сталіна? І ще хочу додати: я – поліглот. Я самотужки вивчив вісім мов. Ви розповідали про російськомовних українських письменників. Я не вірю, що ваші російськомовні українські письменники можуть навчитись писати українською. Неможливо навчитись творити літературу чужою мовою. Але чи можливо навчитись творити своєю мовою чужу літературу? Я, наприклад, намагався писати свій роман англійською і французькою, але у мене нічого не вийшло. Я надішлю вам уривки. Частиною якої культури ці письменники себе вважають – російської чи української? А частиною якої культури вони є насправді? І яка відмінність між мультикультурністю Галичини Габсбургів і мультикультурністю сучасної України? Чому ви кажете, що однозначної відповіді на ці запитання немає? Те, що стосується ідентичності і нації, повинно бути максимально чітким і окресленим. Чи не вважаєте ви, що Сталін мав рацію?»

 

Бажання все точно визначити – річ доволі цікава. Емпатія – себто властивість людської істоти виходити за власні межі, щоб відчути і зрозуміти іншого, не надто римується з однозначністю. Кожен із нас має власну історію, на кожного впливає дещо інша сукупність ознак, тому кожен має власні виправдані і закономірні підстави бути тим, ким він є. Емпатія – вміння це визнавати.

 

Але щоб залишатись собою, щоб знати себе, щоб не розчинитись у навколишньому середовищі і зберегти власну цілість, окрема людина чи група людей повинна цю цілість якось окреслити, назвати і визначити свою суть, головні риси, які цю суть формують.

 

Агресивне навколишнє середовище змушує ревно оберігати кордони, вимагає вищого рівня свідомості, викликає напругу і готовність захищатися, перестраховуватись чи навіть нападати першим. І навпаки: коли навколо не виникає загрози або коли ця загроза надходить поволі, без поспіху, дрібними кроками, просочуючись на твою приватну територію лагідно, майже невідчутно – виникає ризик розмитися, непомітно для себе втратити ідентичність.

 

Ці явища можна відстежити на прикладі різних діаспор: як вони часто заморожують себе в тому моменті, коли покинули дім, як перетворюються на хранителів цінностей, про яких у самому домі ніхто вже давно й не пам’ятає. Іноді рівень «заморозки» настільки високий, що знерухомлює повністю. Декому ж вдається розвинути достатню гнучкість для того, щоб адекватно вписатись у нове життя і не втратити себе. Часто, щоб вижити, доводиться себе позбутись, спробувавши набути себе нового.

 

В Торонто я пережила потужний «флешбек», потрапивши до ресторану, власники якого переїхали з України на початку 90-х. Шматочки оселедців серед олії в кришталевих салатницях, гучна жива музика («На краю села хатина, загляда в вікно смерека…»), крізь яку неможливо розчути навіть власних слів, а тому не залишається нічого іншого, як тільки танцювати смішні танці 90-х років і заїдати їх оселедцями.

 

Дві 80-літні пані з попередньої хвилі переселенців, сестри з вражаючими аквамариновими поглядами і доглянутими нігтями, довідавшись, що я теж із Івано-Франківська, зацікавлено наблизились до мене, дбайливо підтримуючи одна одну під лікті:

 

«Ви з Франківська? То ви знаєте Фільковича! То був наш викладач фехтування у “Соколі”».

 

У Вінніпезі мені показували тільки місця, пов’язані з українцями. Кажуть, там більше немає нічого цікавого. Багато мозаїк і вітражів у церквах створив Роман Коваль, який покинув Україну після війни. Його модерні витвори відлякували парафіян, що звикли до конкретних форм, кольорів, до типових зображень. «Зробімо так», – казав їм художник. – «Почекаймо три місяці. Тоді я прийду – і якщо ці зображення і надалі не будуть вам подобатись, я заберу їх звідси. А якщо подобатимуться – ми їх залишимо».

 

За три місяці парафіяни просили: «Не треба нічого у нас забирати. Оздоба чудова».

 

Як розумно: дати собі трохи часу, відійти на певну відстань, набути дистанцію, щоб побачити ціліснішу картину.

 

Хоча навіть такий поміркований спосіб діє на людей по різному. Росіяни, яких я зустріла у Вашингтоні, набувши дистанцію, барвисто розписували розвиток української культури за Австро-Угорської Імперії, побивались, що Україна не вибрала для себе шляху «Литовської Русі» (що б це не означало) і наголошували на відокремленості галичан. «Вони що, стають тут більшими галичанами від самих галичан?» – здивувався мій приятель.

 

Інший приятель у Канзас-Сіті небагато знає про українців. Розповідаючи про особливості американської психології, він сказав: «Це насправді 11 країн, всюди якісь свої тонкощі. Стільки відмінностей, стільки дивацтв, стільки акцентів і діалектів!»

 

Яка міра стійкості, який рівень гнучкості, яка кількість емпатії потрібні, щоб усі ці відмінності, дивацтва, акценти і діалекти почали діяти, як один механізм?

 

 

07.12.2015