Ірина Калинець – жінка, що була еталоном справедливості, рішучості та безкомпромісності, для багатьох – адвокатом сумління, для друзів і однодумців – ревним захисником, для опонентів – авторитетом. За фахом філолог-славіст, вона досліджувала непрості теми з української історії, філософії, духовності. Була неперевершеним промовцем, хоч інколи її темперамент промовляв більше, ніж слова. Ув’язнення та заслання не лише не зламали її, а ще більше загартували, попри біль за маленькою донькою, осиротілою на дев’ять років. Вона була серед перших українських політиків з початків незалежності, за громадську діяльність Ірину Калинець визнали «Героїнею світу».
Усе своє життя вона захищала когось чи щось, підставляла своє дружнє плече. Навіть приводом для арешту Ірини Калинець став її відкритий захист українських дисидентів – Валентина Мороза та Ніни Строкатої. Ще раніше її – природженого педагога – звільнили від викладів у Політехнічному. Під час обшуку в січні 1972-го в оселі Калинців знайшли твори Василя Стуса та видану в Бельгії збірку поезій Ігоря Калинця. В ув’язненні замість «каяття» Ірина присвячує В’ячеславу Чорноволу дисидентську збірку «Дорога вигнання» та вірш «Одіссей». «Найважливіше, що для мене було у характерах таких людей, як Калинці, Юрій Шухевич та інші, – це те, що вони ніколи не скаржилися на долю. Єдине, про що шкодувала Ірина, що її мала дочка мусіла жити без мами і тата. Про все інше вона з гумором розказувала: якось чи то в їхню, чи в сусідню камеру підселили російських старовірів. Такі, каже, добрі були ті «бабушки», пожаліли Ірину, що в неї ноги голі, і зв’язали їй шкарпетки. Вона ніколи не називала той період «неволею»: на засланні Ірина працювала, писала, спілкувалася з багатьма письменниками. Навіть свої студії «Слово о полку Ігоревім» вона опрацьовувала в Сибірі», – розповідає подруга Ірини, депутат Львівської міської ради 7 скликань Віра Лясковська.
Наприкінці 1980-х у Львові розгорнулася активна діяльність за відродження української мови, культури, традицій. За участі авторитетної Ірини Калинець зароджується Товариство української мови, правозахисна спілка «Меморіал», група «Євшан-зілля». На початку 1990-х її обрали народним депутатом України першого демократичного скликання. Найбільше, що тоді можна було зробити, пригадувала Ірина, це їздити до людей і просити, щоби виховали собі гідну владу. «Справжня влада від Бога, це влада любові. Якщо вам довірили владу, пам’ятайте – є Вищий закон», – вірила народний депутат.
«Початок 1990-х – це був дуже цікавий політичний період, був такий здвиг, хоча потім все змінилося. Ірина була депутатом Верховної Ради, але часто приїжджала додому. Думалося, що Львів має стати початком створення Української армії. Тоді Прикарпатським військовим округом командував генерал-полковник Скоков. Це був інтелігентний, грамотний чоловік. Я тоді була заступником облвиконкому, головою Львівської облради був Чорновіл. Ми всі щиро взялися за формування Української армії. Я вже неодноразово відвідувала Скокова, а тут приїхала Ірина і ми пішли разом. Сіли, разом закурили цигарку, і відбулася спокійна розмова: Ірина вела себе на найвищому рівні і виявляла глибокі знання як політик. Якось Скоков мені зателефонував і сказав: «Допоможіть мені повернутися в Москву!» Він зрозумів, що ми маємо право на свою армію», – розповідає Віра Лясковська.
У львівській в’язниці після арешту в січні 1972 року Ірина Калинець провела вісім місяців. Згадувати про той період не хотіла, але відкриття у 2009 році на місці «Тюрми на Лонцького» національного музею стало для неї справою життя. «Моє знайомство з Іриною Калинець спершу було заочне, – пригадує директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий. – У 1992 році я закінчував школу в Запорізькій області, і учителька літератури розповідала нам про поетів, імена яких повертаються. Тоді я вперше почув про Ірину Калинець, про те, що вона була в таборах. Наша співпраця почалася у 2005 році з музею, але в мене таке враження, що ми зналися все життя – настільки вона була щирою в цих дружніх робочих стосунках, була відвертою. Не можу сказати, що ми були друзі, бо це з мого боку некоректно. Я її вважаю своїм старшим товаришем, наставником, я багато в неї навчився, зокрема того, яким має бути патріот. В 2011 році стояло питання про передачу музею Інституту національної пам’яті. Ми дізналися, що після цього через два тижні має бути ліквідований сам Інститут… Збираємося з пані Іриною і їдемо в Київ... Мені потім переповідали, яка була реакція в чиновників: «Ну, якщо Забілий привіз зі Львова «важку артилерію», то нема чого протистояти» (сміється). Зараз дуже бракує таких людей, вона була авторитетом…», – провадить Руслан Забілий.
«Життя – це творчість, творчість безмежна, тому і розмаїта, творчість безкорисна, бо краса і саме життя завжди безкорисні», – вважала Ірина Калинець. «Вона була надзвичайно щира, аж до смішного, – згадує Віра Лясковська. – Мали вони авто, на якому ніхто не їздив. Якось ми хіба поїхали на ньому на Волинь. Потім Ірина подарувала те авто дитячому сиротинцю. Вона постійно піклувалася сиротинцем і ліцеєм імені Героїв Крут. Щодо останнього, то, коли вона в справах ліцею приїздила в Міноборони – генерали блідли! Якось я прийшла до неї, говорили про різні речі, аж раптом вона відкриває шафу, витягує свою вишиванку: «На, носи!». Знала, що я дуже люблю. Це було для неї типово: дарувати одяг, речі. Бувало й таке: їдемо в трамваї, розмовляємо і починаємо сперечатися. Через якийсь час відчуваємо, що вже говоримо на високій ноті. Я виходжу з трамвая і йду пішки. Тиждень ми не спілкуємося, раптом приходить смс: «Досить дутися, приходь!» Я звичайно лечу (сміється)».
Ірина Калинець завжди виглядала елегантно, трималася впевнено, ніколи не цуралася казати правду, навіть, коли це виглядало досить незручно.
Така ж, як і господиня – аристократично скромна – оселя подружжя Калинців запам’ятовується колекцією картин – єдиним багатством, яке надбали дисиденти. «Ми жили доволі скромно, - ділився Ігор Калинець. – Не їздили на якісь великі і дорогі курорти, обходилися малим, але любили збирати картини, зробили собі невелику колекцію. Ірина була присутня при кожній справі, при кожній ситуації в хаті. Я так звик до цього, нам тяжко було надовго розставатися. Але ми були розлучені на 8 років в різних таборах… Нас багато людей не розуміли, як ми могли уживатися: вона була гостра, темпераментна, спалахувала, а мене вважали дуже спокійним, таким, що може поступитися, якщо треба. То дійсно так було, але нас єднала одна мета в житті. Ми завжди могли порозумітися, наша любов переросла в таку велику дружбу, розуміння один одного в різних ситуаціях, я знав, як вона зреагує на той чи інший мій вчинок. Ми мали спільні погляди, спільних товаришів. Важко звикнути, що Ірини нема. Доводиться мені подумки радитися з нею, чую її часто. Те, що видаю її книжки, тримає мене при житті», – зізнається Ігор Калинець.
В останні роки життя Ірина Калинець працювала над неординарною книжкою «Коло над обличчям безодні». Цим вільним студіям над текстами Святого Письма вона присвятила десять років. Книгу упорядкували вже після її відходу. «Ірина могла вночі зателефонувати і поділитися своїми помислами. Ця книга є надзвичайно складна для сприйняття, вона глибоко працювала з Біблією. Вивчила єврейську мову для того, щоб робити переклад і подавати своє бачення біблійних подій. Вони дискутували з Ярославом Дашкевичем, він був її першим порадником у роботі над книгою. Коли вона натикалася на фізику, телефонувала пану Вакарчуку, щоб пояснив ті чи інші явища, які відбуваються в природі. З точки зору богослов’я Ірину консультував тепер уже Блаженніший Святослав Шевчук», – розповіла Віра Лясковська.
Попри свою невпинну громадську і літературну діяльність, Ірина Калинець любила активний відпочинок. Корінна львів’янка, вона була зачарована волинськими лісами. «Збирати гриби – то була для неї така азартна справа, вона завжди командувала: «Йди поруч, бо я гриби бачу, але лісу я не бачу, ще загубимося!» – згадує Віра Лясковська. – Одного разу вона таки загубилася. Ми шукаємо, Ігор переживає, бо то ще були часи, коли стежив КГБ. Я зупинила вантажівку і їдемо попри ліс, шукаємо, аж бачу – на галявині ходить Ірина, з корзиною, з грибами, моросить дощ, а вона цілком спокійна. Ми наздогнали, і я питаю: «Куди ти йшла?» А вона каже: «За електродротами! Думала, що конче зайду в якесь село». Ті години самотності в лісі потім вилилися в дивовижній праці «Вбивство минулого століття». Це її унікальна розвідка про часи Володимира Великого».
06.12.2015