Люди женяться ріжно. Одні подибались у знайомих. Ці пізнались на вечорницях. Ще інші — на якомусь святі чи спортовому майдані. Буває — і через оголошення в часописі якраз трапиш на добру жінку чи чоловіка. Ходить, скажім, людська доля крутими й невгадними шляхами й де зустріне тебе — невідомо.
А проте чи не найориґінальніше буде під цим оглядом подружжя мого приятеля Юрка: За чотири тижні буде еміґрантське весілля, зі спогадами при чарці. Юрко — лепський хлопчина, Славця — нічого дівчина. Одне від одного багато сподіються і дай їм Боже, якщо Ти вже звів їх на чужині, як то кажуть, до купи.
Цікавими стежками ходить, кажу, людська доля. Втік Юрко, як багато з нас, в одній сорочці й одних штанах. Валізу тільки згодом приспособив, а тепер уже має їx три і плащ з відзнакою "Вінтергільфи" на кляпі й капелюх за 19.50 райхсмарок. Утік Юрко. Сидів у якомусь прикордонному городі в Ґубернаторстві, але не мав "жилки" до торговлі (читай: пачкарства й паскарства). Посидів три місяці в "колєґи", зїв гору яєць і випив якусь кількість бочок молока (ми це знаємо, правда?) — і надоїло все, навіть молоко й яйця. Замельдувався Юрко в Арбайтсамті: я, мовляв, елєктрик, хочу в Німеччину. Посадили добрі люди раба Божого в поїзд. 2 райхсмарки на дорогу дали — їдь, брате, до Галлє. Їхати — нічого. Крізь вікно дивитись цікаво. А тільки біс його знає, де Галлє, а в Німеччині шляхів, а в Німеччині пересідай і пересідай. А Юрко, хай йому вік довгий буде, нівзуб по-німецьки. Кілька слів вміє, але й з цими годі дати раду. Щастя, що білєту не згубив і кондуктори показували — як, що й куди.
Та у Дрездені прикрутило таки Юрка. Підвечірнє сонце небо багрить, але не до краси природи Юркові. Вже він знає, що є "фердунклюнґ", а по дорозі висідати треба. Журиться Юрко, світом занудив. Аж посоловів, неборака. А ті, що їдуть — кому яке діло до Юрка? Та й зачепити годі, бо по німецьки — ні чичирк.
Нудьгує та бідькається Юрко. З нудьги по вагоні пішов. Одне купе, друге, третє. Коли зирк — мамуню рідна! — аж серце Юркові заскакало: сидить при вікні дівчина, по німецьки з якимсь паном говорить, а на колінах у неї лежить — вгадайте! Юркові аж очі вилізти хотіли: часопис. Так і читає Юрко: "Краківські Вісті". Великими черенками в наголовку стоїть.
— Га, напевне німка, що десь по українськи кілька слів уміє — думає Юрко, а відомо, що всяке в таких випадках лізе в голову, тільки не найпростіше. — А може й читати не вміє, а так таки купила. А може хто забув...
Стоїть Юрко коло вікна, на красу світа Божого нібито дивиться крізь шибку, а очима зиркає в той бік. Може десять, може більш разів зиркнув, коли це — бере дівчина "Краківські Вісті" — читає. Читає, перекинула сторінку, читає. А поїзд летить.
Зібрався Юрко на відвагу, позирнув, чи тризубець на кляпі є, тай капелюха зняв:
— Вибачте, пані, — каже. — Ви по українськи розумієте?
Ну, й очі ж у дівчини! Як поглянула — заморозило, як всміхнулася — сонце сходить.
— Ну, як же не вміти, — каже. — Я українка. А ви, земляче, куди?
Тут уже Юрко став розказувати. Представився, ясна річ, хто він по роду і чого і як. Про біду свою розповів, що і як і найбільш, що по німецьки не вміє. А дівчина надзвичайна.
— Приносьте — каже — свої валізи сюди! Поїдемо разом, якщо ви до Галлє, я вже вас висаджу.
Приніс Юрко. Не багато, бо одну тільки мав, але добру. Двадцять злотих дав у Люблині. Сів Юрко. Показала дівчина на мапі на стіні ваґону, куди їдуть, але на мапу Юрко не дуже дивився. Дивився на профіль панни Славці (уже встиг довідатися), на малі уста, на кучерик, що спадав на шийку...
— А я з братом працюю вже чотири місяці в Ерфурті — каже Славця. — Це яких 250 км. за Галлє. Приїдете колинебудь, правда?
Долі дякував Юрко, що Галлє від Ерфурту всього 250 км. І говорив і дивився і дивувався.
Дай Вам Боже, Читачу, їхати в затемненому поїзді в Німеччині, з гарною землячкою проти себе в купе! Напевне так зобачите, як Юрко скінчить за чотири тижні. Бо насправді у тому затемненому поїзді пережив він найясніші хвилини...
Йому сумно. І їй сумно. Йому скучно за домом, за рідною стороною. І їй скучно. Він не знає, що буде, і вона не знає. Він вірить. І вона вірить. І т. д., і т. д.
Згоджувалися в усьому. А якщо є згода, то самі руки стиснулися з собою і на 20-тім кільометрі перед Галлє здобувся Юрко вдруге на відвагу: поцілував навіть дівчину, що нібито ненароком нагнулася до нього. А в Галлє (як він жалів, що так близько це місто!) сказав:
— Славцю, дай мені ці "Краківські Вісті", що нас запізнали...
Бачив я це число в нього. Тримає його серед листів з хати й від Славці. Каже, що справить собі по шлюбі. Гроші є, а щоб не бути гіршим від Славці, вчився так по німецьки, що вже навіть знає, як рамка по німецьки. "Ді Рамс" — каже. — Легко затямити.
Так от їду на те весілля. Перше весілля, що його побачу й переживу на еміґрації. Цікаве й ориґінальне.
А "Краківські Вісті" — бачиш, Читачу, — не тільки національну велику роботу роблять. Збудували й маленьке, тихе щастя мого приятеля, що напевне досі був би ходив пустопаш, якби не одне їх число в поїзді Дрезден-Ерфурт...
Дивні шляхи має, кажу, людська доля. Та ще й еміґрантська доля.
[Краківські вісті]
26.11.1940