Український пресовий та видавничий рух на Буковині.   (фрагмент; подано повністю вступну частину, резюме та розділи, присвячені тижневику «Самостійність»,  місячнику «Самостійна думка» та їх додаткам)    

Репортаж зі сходин "Січі" у Відні.   (Від власного кореспондента).   Відень, лютий 1941.   — Hинi пятниця? Так, пане докторе. Обовязково йдемо на "Січ"! — І ми з приятелем замикаємо швидко рахункові книги, перевірюємо ще раз готові посилки, замикаємо магазин і на вулицю. Вже по шестій увечорі й нам залишається всього півтора години на те, щоб піти до хати, обмитись та переодягнутись. Може, зрештою, пошта щось принесла й зїсти треба. Бо в "Січі" треба бути в 8-ій, а коли вийдеш — невідомо.

Як вони виглядають і як на них реаґує німецька публика.   (Від власного кореспондента).   Відень, лютий 1941.  

Люди женяться ріжно. Одні подибались у знайомих. Ці пізнались на вечорницях. Ще інші — на якомусь святі чи спортовому майдані. Буває — і через оголошення в часописі якраз трапиш на добру жінку чи чоловіка. Ходить, скажім, людська доля крутими й невгадними шляхами й де зустріне тебе — невідомо.  

Синдикат Львівських Журналістів уладив у стрільниці на майдані Східних торгів змагання у стрілянні для членів Редакцій усіх львівських щоденників.   Коли я прийшов, картина була така: на одному сіннику лежав редактор Л. ("Ґонєц"), на трьох інших редактори Н., П. і Р. ("Хвіля"). Цілість виглядала куди менше боєво, як уявляють собі читачі.  

Пів години на Янівському цвинтарі напередодні Зелених Свят.   Культурній людині не важко зрозуміти обурення, яке викликує профанація могили, всеодно — нашого вояка чи нікому невідомої людини. Ключ розуміння цього дає вже той настрій, з яким входите на кожний цвинтар і де холод та тиша, дихнувши на вас чимсь з вічности, ніби кажуть:  

Портрети з нашої дійсности.   З першим з них зустрінувся я вранці. Сніданок кипів на машинці, коли ввійшов брат, а за ним 13-літній хлопчина.   — Не гнівайся! Йду до праці тай зачіпив по дорозі. Сидів на сході під брамою. Може в тебе є що попити гарячого? Уявляєш: йде пішки зза Тернополя до Самбора...  

Звідомлення з одної подорожі.   ...Коли сьогодні обмірковую той один день зі села, я не всилі спрецизувати точно: добре це, чи зле? Зріст це, чи занепад? І тільки знаю, що цього не бувало досі ніколи, а якщо це не приповідковий наш соломяний вогонь — над ним слід поважно і глибоко задуматись.   Мої "сільські" вражіння почав поліціянт. Була 9-та година ввечері, коли на цій стації, на якій тільки всього й поїздів, що один туди й один назад, я виліз з вагону. Я був одинокий пасажир, може тому і впав в око.