Чорні діяманти

"Чорні діяманти". Так називають камяне вугля. Трохи слушно, а трохи ні. Слушно, бо діямант є кристалічною відміною вугля, неслушно, бо діямант визначається, як каже наша енцикльопедія, прекрасною грою красок на світлі. "A вуголь, — що вуголь! Чорний, як ніч і — тільки.

Але за те, вуглем можеш напалити в печі і буде тобі тепло, а з діяманта тільки й користи, що блистить. Світить, а не гріє, — як казав циган про місяць.

Так міркував собі Петро Маслій, образотворчий мистець і іконописець. Він сидів перед доскою, дуже дбайливо заґрунтованою і силкувався вивести на ній контури якогось образу. На руках мав вовняні гpyбі рукавиці, на голові баранячу шапку, на раменах волохатий плащ. Ногами вистукував аж луск ішов по хаті.

— От дідьча зима! — нарікав. — Малювати чоловікові не дає. А малювати треба, бо що будеш їсти? Маю замовлений образ на неділю, нині вже второк, коли ж я його зроблю?

Встав, оббіг кругом хату, раз, другий, третій і не помагало. Ще чого доброго роздумається фундатор і тоді що? Скинув рукавиці і хухав на пальці — та куди, куди! Запари зайшли, розігріти не спосіб.

— Знаєш, жінко, що? — казав, стаючи на порозі кухні, де жінка на ґaзі обід варила. — Піду я по знайомих, може десь попрошу хоч трохи вугля, бо заковязнемо в тій ледівні.

— Та йди, — відповіла жінка, — і так обід не скоро буде. Газ слабо йде.

Причепурився трохи Маслій, сказав жінці: "До побачення", а вона йому побажала доброго успіху, — пішов. Не пішов, а краще сказати побіг, бо мороз підганяв його. Поступив до найближчих знайомих.

— Я до вас на хвилинку, — виправдувалася. — Пустився до міста купити дещо з фарб, так там, бачите, така лють, що скостеніти можна. Дайте загрітися трохи.

— Не маєте вугля? — питають господарі.

— Вже другий тиждень, як ми остаток спалили. Всі склади оббігав, просив, благав, казав, що заплачу вдвоє більше, ніж нормально коштує, — нема. Може завтра і та сама пісня. Нема, та й годі. І хто зна, коли буде.

Зітхнув, а господарі й собі зітхають. Маслій гадав, що їх так його біда зворушила і що вони порятують його, позичать хоч ведерце, два. Та куди там! Господар поправився на кріслі:

— Так воно, так, — тягнув спочутливо. — Бідує народ страх, як бідує. От у нас також вже вугля кінчиться. Ще на декілька днів стане, а що далі буде, то й погадати страшно.

Маслієві руки безрадно повисли. Посидів ще трохи й пішов. На перехрестю стрінув товариша.

— Куди?

— До міста. Дещо купити маю.

— Поступи до нас. Загрієшся трохи.

— Гарно. — І поступив.

Тут також було тепло, як у піхурі. Хата з морозу сміялася.

— А в мене, — почав Маслій, — не хата, а ледівня. Малювати не можу. Не знаю, що нам робити. Жінка вже ноги відморозила. По ночах пальці так печуть, що аж плаче.

— Нафтою треба мити, або, знаєш, ще краще накраяти диких каштанів, зварити і в тій гарячій варці тримати ноги, поки годен. Повторити кілька разів і побачиш, що покращає. Просто ніби рукою відняв.

— Так, але в мене зимно, відморозить наново.

— Не маєш чим палити?

— Вже й рами деякі попалив і стільницю також. Тепер хіба книжки прийдеться палити.

Товариш позіхнув. — Жаль мені тебе — промовив. — Позичив би я тобі вугля, коли б міг, вір мені, але і в мене вітер по пивниці гуляє. По ночах не сплю, так журюся, що ми будемо робити, коли вугля скінчиться. Слово даю.

Маслій голову на груди спустив. Пиши: пропало! — погадав собі. Так товариш його нараз на рівні ноги зірвався. — Знаєш, у мене є ідея. Піди до нашого спільного знайомого Пилипа Теплого, він тепер вуглем торгує.

— Вуглем? — здивувався Маслій. — Теплий вуглем торгує? Таж він різьбар.

— Кому тепер до різьби охота. Піди, попроси, не відмовить. Він же наш добрий знайомий.

Побіг Маслій до Теплого. Здивувався. У Теплих перше було от так собі: якийсь стіл, якесь крісло, два ліжка, — а тепер усе новіське, гарне, аж вилискується, і Теплий як не той став. Буржуйка, чи там бонжурка з верблюжого сукна, новіська, сапянові пантофлі, руки в кишенях. Видно, що лиш з ліжка підвівся, ще й не вспів одягнутися.

— А-а! Як маєшся! промовив, ніби врадуваний, простягаючи руку на привітання Маслієві. — Закуриш? — І подав свіжу, пачку "Нілів".

Маслій закурив.

— Що доброго скажеш? — питався Теплий.

— Доброго? Тепер щось доброго сказати?

— А чому б то ні? Невже ж тепер на світі погано? Я нарікати не можу.

— А я мушу.

— Що значить мушу? Ви малярі здебільшого не малярі, а мазґаї. Не хочете плисти зі струєю, а пізніше нарікаєте на всіх і вся.

Маслій не перечив. Спокійно вислухав цілої промови, а тоді:

— Я до тебе з проханням. Як чую, ти тепер торгуєш вуглем, а я мерзну без вугля. Буквально мерзнемо: я і жінка. Жінка відморозила руки й ноги, а по ночах так кашляємо обоє, що сусіди, і тії з долини, і ті згори, стукають до нас чим попало, щоб перестати, бo вони не можуть заснути. Так годі, чи не міг би я дістати в тебе вугля?

Маслій скінчив і відсапнув, ніби камінь з грудей скинув. — Тепер уже вугля певно буде, — погадав собі.

— Алеж розуміється — відізвався Теплий. — Вугля буде. Тільки ти мусиш купити в мене цілий ваґон, бо я торгую "ан ґро", а не в роздріб. Розумієш мене?

— Ро-ро-ро-зумію — притакнув Маслій, зриваючися з місця. Його навіть на тону не стати, а тут цілий ваґон! Збожеволів Теплий!... Забув віл, забув, як телятем був.

З розпукою в душі вертався Маслій до хати. Що тут жінці сказати? Певно бідна чекала, що він десь позичить санчат і хоч метер вугля привезе. А тут тобі "ваґон". Чуєте? Він, Маслій, мусів би купити цілий ваґон вугля, щоб розпалити в хаті! Добре, що не цілий поїзд!

Насилу скостенілими пальцями подзвонив і очам своїм не вірив. Відчинила йому жінка всміхнена і вдоволена.

— Чого тішишся? — спитав майже злісно.

— Ходи в хату, — відповіла, — шкода тепла. Як ти пішов, забігла до мене бабуся з третього поверха.

— Тая бідна?

— Так, тасама. Я сиділа і плакала зі зимна. — Чого плачете, — каже, — я дістала два метри, то один вам відступлю. Як дістанете, віддасьте...

— І що? — спитав трівожно Маслій.

— І, позичила...

[Краківські вісті]