Здається, що зло — це примітивна сторона нашої натури. А є, власне, чистою, раціональною людськістю. Такою, що до на неї не була би здатна жодна тварина.
Що схиляє людей до таких вчинків, що ми їх бачили останнім часом в Парижі, а в 90-х роках минулого століття — в Руанді чи Сребреніці? Ми хочемо думати, що бути жорстокими до інших здатні лиш тільки виродки, які страждають на якісь серйозні психічні розлади.
На жаль, психологічні дослідження не залишають ілюзій: зло —як, зрештою, і геройство — закорінене в кожному з нас. Щоб його вивільнити, треба тільки відповідні умови. Це тому, коли роки війни чи терору минають, звичайні люди вплутані в злочинні ідеології самі собі задають питання, що їх так засліпило, коли понеслися на хвилі ненависті. Науковці знають ті механізми.
Очевидно, деякі з нас є трохи більш схильні до того, щоб впасти на спокусу, але ніхто не повинен бути впевненим, коли поряд нього розповсюджується зона тіні.
Похмурий мозок
Наша податливість на зло — це побічний ефект еволюції, завдяки якій ми здобули раціональні, холодно обчислюючі префронтальні ділянки мозку, що пригашують наші первинні емоційні рефлекси. Це також спадщина нашого пристосовування, яке дозволило нам дружньо жити в суспільній групі.
Перед тим як шукати корені зла, ми, однак, повинні спочатку вияснити, чим є моральність — стоп-кран, що стримує нас від ницих вчинків.
І хоч як дуже ми б хотіли в нашому мозку відшукати якийсь модуль добра, виявляється, що про етичний вибір вирішується взаємодією декількох ділянок: мигдалеподібного тіла, в якому виникають емоції, в поєднанні нервовими сполученями, які з'єднують його з префронтальною корою, відповідальною за аналіз і свідомі рішення. Цікаве, що більше нервових зв'язків біжить "від емоції до розуму", а не навпаки, тому почуття (на щастя) часто беруть гору над логікою.
За співпереживання ж емоцій наших ближніх, називане звикло емпатією, відповідають скупчення так званих дзеркальних нейронів. Завдяки ним ми вміємо розпізнавати емоції на обличчях інших осіб, переживаємо ті ж почуття і маємо відрух нести поміч. Нейробіолог Таня Сінґер провела дослід, який виявив, що завдяки цим нейронам обсервація фізичного страждання близьких нам осіб збуджує ті самі ділянки мозку, які реагують у відповідь на наш власний біль.
Деякі дослідники — одним з них є Джон Мікайл з Массачусетського Технологічного Інституту (MIT) — вважають, що ми маємо неусвідомлювану і незалежну від виховання моральну граматику. Подібної думки є професор Марк Гаузер, психолог і еволюційний біолог з Гарвардського університету.
Ці фахівці стверджують, що батьки і вчителі не вчать дітей принципів властивої поведінки з нуля, а формують те, що є вроджене. І це тому, що моральність є спадщиною від звіриних предків. Моральна поведінка помагали стадним тваринам — а люди, без сумніву, зачислюються до таких — діяти більш лучно і ефективніше боротися за виживання.
Тоталітарне еґо
Ставити добро інших понад власне забезпечує виживання виду. Така моральність має зрештою еґоїстичне коріння: за самопожертву ми ж бо очікуємо взаємності і фруструємося, коли її ми не отримуємо. Ошукані —не поможемо ошустові. Тому людина, що веде себе всупереч засадам, якими керується група, карається.
Проблема з'являється тоді, коли засади групи дрейфують десь ген на моральні манівці. А групою є незвичайно легко маніпулювати — як показують великі ідеології, які спокушали натовпи. Вистачить наприклад виставити її щодо зовнішнього ворога.
То тому всі диктатори на світі створюють відчуття загрози і змушують людей до віддати частини своєї свободи в обмін на безпеку. Національна безпека — це найнебезпечніша ідеологія. Створення стосунку "ми contra інші" будить в людях найтемніші інстинкти, які крім того, нам найлегше раціоналізувати.
А до раціоналізації своїх дій, хоч би й цих якнайгірших, ми маємо спеціальний розумовий механізм, званий тоталітарним еґо. Яким ефективним він є, ми могли спостерігати, слухаючи, наприклад, генерала Войцеха Ярузельського, котрий стверджував, що введення воєнного стану врятувало Польщу перед радянською інтервенцією — хоч історики мають на цю тему іншу думку.
А пам'ятаєте процеси різних педофілів? Всі до одного заперечують, що домагалися дітей. Попри те, що суд доводить їх провину і засуджує на ув'язнення.
Чи ці люди є, не те що злочинцями, а ще й ошустами, що брешуть в живі очі? Але ж вони беззаперечно вірять в те, що кажуть! Виставлювані ними факти в їх головах, без сумніву, саме так і були записані.
Маєте бажання їх осуджувати? Наша власна пам'ять, хоч, очевидно, в значно благіших справах, подібним чином маніпулює нашими спогадами. Поводиться так, як історики в країні з тоталітарним устроєм, які маніпулюють минулим, щоб краще пасувало до теперішності. Фальшують історію, щоб виправдовувала реальність.
Чому? Бо наш власний образ є підставою нашої самооцінки. Тому весь час вимагає доказів, що ми добрі і вартісні. Коли щось цьому образу загрожувати, ми робим все, щоб не допустити загрози. Тоталітарне еґо не дозволить нам визнати, що ми вели себе як бидло. Виправдає нас перед собою самими щодо брехні, крадежі, зради. Знайде пом'якшуючі обставини. Вишукає аргументи, які нашу ницу поведінку нам дозволять побачити в кращому світлі. Притлумить докори совісті. Скоригує. Вибілить. Завдяки йому ми можемо з собою жити.
Таргани, щури, уніформи
А що помагає в раціоналізації заподіяної кривди іншим? Ну хоч би погляд на тих інших як на гірших, брудних, поганих. Тому, наприклад, під час конфлікту в Руанді бхутту казали на тутсі inyenzi — таргани. І це дозволяло їм без заперечень їх вбивати. Так само і нацисти порівнювали євреїв з тарганами і шурами.
Суспільні групи склеює між іншим почуття огиди щодо інших, чужих. Про тих, хто, на нашу думку, загрожує згуртованості нашої групи, ми говоримо з презирством і стараємося їх дегуманізувати, бо тоді нам легше їх ізолювати. А людина стає дегуманізованою, коли є брудна, нага, смердюча. Тоді легко нею бридитися, чути презирство до неї — так як відчували його американські вартові у в'язниці Абу Ґрейб, катуючи іракських в'язнів. Нагота чи тюремна уніформа обдирають з людини індивідуальні ознаки, проштамповують її.
Зло в нас приходить теж багато легше, коли нас схиляє до нього хтось, кого ми сприймаємо як авторитет. Найзнаменитіший дослід з висвітленням цього провів в половині 70-х років XX століття соціальний психолог Стенлі Мілґрам з Ютського університету (його повторено в 1999 році з подібними результатами).
Групі добровольців науковець — що відповідав всім умовам стереотипного фахівця психологічних досліджень — запропонував "дослідження над механізмами пам'яті". Учасники повинні були вчити списки слів певної анонімної людини, замкненої в лабораторії. За помилку сказано карати "учня" електричним розрядом. Щоб не було сумнівів, кожному "вчителеві" дозволено відчути на власній шкірі удар 45-вольтовим струмом.
За кожну наступну помилку "учня" мали карати щораз міцнішими розрядами. Кінець шкали пристрою, який застосовувати "вчитель", показував 450 В. Насправді, струм був дуже невеликий.
Що сталося, коли учень посередині експерименту почав скаржитися на біль і просити про припинення тортур? Коли керівник експерименту, той науковець з авторитетом, холодним голосом наказував продовжувати, більшість "вчителів" слухали. Аж 65% досліджуваних дійшло до 450 В, попри те, що "учень" давно вже замовк.
Знаєте такі ситуації? Люди, які чинять зло в таких обставинах, виправдовуються потім, що тільки ж виконували накази.
Просто бракує емпатії?
Тим часом є дослідники нашої психо, котрі не люблять слова "зло". Належить до них наприклад психолог Сімон Бейрон-Коген. Він вважає, що зло не є науковим поняттям, і про нашу тенденцію до жорстокості воліє думати як про брак емпатії. Бо це дозволяє звести роздуми до наукових фактів — легко вказати в мозку осередки, відповідальні за емпатію ділянки, перевірити, що в них зашпортується. А зло, на думку Когена, це радше етичне поняття, філософське.
Погляд на зло через призму емпатії дозволяє визначити фактори його ризику, а навіть пробувати терапевтично впливати на поведінку такої особи.
Відомо ж, що є фізіологічні підстави заниженої емпатії в значенні розуміти психічний стан інших людей і емоційна реакція на чийсь психічний стан.
Особи, діткнуті аутизмом, мають клопіт з цією сферою функціонування. Але їх проблеми мають інше підґрунтя, ніж наприклад, брак емпатії в психопатів чи в осіб з розладами індивідуальності межового типу.
Всі ці люди мають емпатію на нульовому рівні, але одні є радше "нуль негативні", інші ж —"нуль позитивні". На перших терапія не діє. Є корисливі і жорстокі, маніпулюють людьми. Ті ж другі — а до саме них власне і належать аутисти — не хочуть нікого скривдити. Неадекватно реагуючи на поведінку інших осіб, просто старатимуться змінити напруженість подразника, який спричиняє їм дискомфорт. Якщо ж такій особі ми пояснимо, що агресія не є вирішенням проблеми, то вона буде здатна навчитися іншої тактики. Психопат — хоч би її й знав — далі думатиме всього лише про свою користь.
У інтерв'ю для тижневика "New Scientist" Сімон Бейрон-Коген говорить також і про суспільну емпатію та про її ерозію, до якої доходить за певних умов. Наприклад, коли якусь суспільну групу ми почне сприйматися як загроза. Тоді наша згода на її негуманітарне трактування різко зросте.
Ідея спеціаліста про науковий підхід до зла — це перший крок до визнання зла як хворобу, з якої може навіть вдасться когось вилікувати.
Синдром E
Так хоче на це дивитися нейрохірург Іцхак Фрід з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Він вважає, що злом можна заразитися, але його симптоми можна зауважити на ранньому етапі і — ізолюючи його розносників — не допустити до його поширення. Акт зла так само як вірус чи бактерія вміє впливати на наш мозок на рівні фізіології, ведучи до синдрому E (від англ. evil — зло). Ефектом є, наприклад, габітуація (звикання), тобто поступове заникання реакції на повторюваний подразник. Коли ми перший раз зробимо щось погане, наприклад, вб'ємо людину, то це буде для нас емоційним шоком. Кожен черговий раз буде, однак, легше сприйматися, поки взагалі не припинить чинити на нас враження. Саме тому так шокуючі є нині для нас розповіді про вартових з концтаборів, які зовсім тут же поряд могли вести нормальне життя, їсти сімейний обід, насолоджуватися мистецтвом, в той час як годину перед тим чинили найстрашніші злочини щодо невинних людях. Рутина не будить емоції. Дії, що її супроводжують стають автоматичними, раціонально обґрунтованими.
Можливо, що й так, бо однією з ознак людей, заражених синдромом E, є вміння дистанціюватися до самого себе. Відбувається це головно тоді, коли ми вважаємо, що тільки виконуєм накази. На це вказують досліди, пов'язані із зображенням мозку, які провадив Патрік Гаґґард з Університетського коледжу Лондона, що його описано в тижневику "New Scientist".
Цікаво, що коли ми чинимо злі речі, спочатку дуже активними є еволюційно старші ділянки нашого мозку — ті, що завідують емоціями. Чим же далі ми поринаємо в зло, емоції притлумлюються відповідальною за обчислення і раціональне мислення префронтальною корою, тобто дуже людське і нове еволюційно придбання нашого мозку.
Наші утилітарні моральні обчислення можливі саме завдяки виникненню в передніх мозкових ділянках нових структур, які забезпечують здатність абстрактного мислення і високий рівень пізнавального контролю. Те, що ми маємо цей раціональний розум, спричиняє, що ми можемо приймати рішення всупереч першому рефлексу — наприклад, ми здатні на вбивство іншої людини в ім'я ідеології. В таких осіб більша активність спостерігається в тих ділянках мозку, які мусять загасити первинний звірину емоційний порив.
Це ніби суґерує до того, що саме нашу витончену людяність ми мпли б звинувачувати за наш потяг до зла. В певному сенсі, отже, моральність — це стадний еволюційний атавізм.
На щастя найнесподівано часто ми вміємо його використати.
Нуль емпатії. Звідки беруться психопати
Зле поводячись, вони як правило не мають відчуття провини, а тим, що може їх стримати, є всього лише прикрощі, на можуть нарватися вони самі.
Не криються. Як правило роблять приголомшливу кар'єру. Пнуться драбиною підвищень, лишаючи по собі знищення і жертви, які не будять у них почуття вини. Важко дивуватися — роздуми про моральністю не забирає в низ надто багато часу. Це психопати. В кожному суспільстві є їх біля відсотка. Це означає, що кожному сотому з нас чужі переживання до одного місця.
В мізках таких осіб відсутній software, який дозволив би аналізувати емоції інших.
— Якщо психопат може досягти того, що хоче, ранивши принагідно іншу особу, то зробить це — пояснює дослідник цього питання, професор психології і нейробіології Адріан Райн з Університету Південної Каліфорнії. — Для нього не існує дружби і кохання, а внутрішня холодність психопатів часто супроводжує імітацією тепла і зацікавленості іншими разом із обворожливим способом буття. Таким чином психопати маніпулюють людьми. І треба визнати, що є майстрами маніпуляції — додає науковець.
Оскільки ж вміють бути так ефективними, то не можуть бути сліпими до почуттів — більше того, мусять добре їх розуміти і вміло їх розігрувати. Що їм в цьому помагає?
Відповідь приносять дослідження данських науковців з Центру Медичного Університету в Ґронінґемі. Виявляється, що перевагою психопатів є вміння увімкнути емоційні модулі мозку за своїм бажання. Ручне керування емоціями.
В інших людей аналіз чужих емоцій відбувається автоматично. Це вроджена риса нашого розуму, яка неодноразово рятувала нам шкіру, тому важливо, щоб функціонувала швидко і без роздумів. За це відповідають дзеркальні нейрони. Це їм завдяки ми заражаємося чужим сміхом і позіханням, зростає в нас рівень гормонів стресу, коли бачимо чиєсь перекошене злістю обличчя, і вміємо мавпувати поведінку інших.
Дослідники хотіли перевірити, як ці нейрони діють в людей з психопатичними схильностями. Тільки де таких взяти?
Для потреб експерименту знайшли їх у виправних будинках і в'язницях. І у дослідженні зіставлено з їх емпатичними, милими людьми. Обом групам сказали оглянути фільми, в яких через жестикуляції емоції були виразними: кохання, біль, соціальне відторгнення. Їх просили, щоб пробували ототожнитися з емоціями акторів. Потім подібним чином торкалися їх власних рук, спостерігаючи за реакцією їх мізків у функціональному магніто-резонансному томографі.
У мізках осіб з контрольної групи дзеркальні нейрони збуджувались автоматично. В той же час психопати вживали їх певною мірою силою волі. Це в них була свідома і запланована дія. В їх мізках автоматичний спосіб був замінений мануальним. Думаючи логічно, раціонально і холодно, час від часу вони можуть перемкнутися на емоції. Тільки нащо — оскільки ті як правило затемнюють картину і перешкоджають холодній калькуляції...
Однак, у своїй суті данські дослідження несуть надію. Бо оскільки психопати можуть керувати своєю емпатією, може вдасться їх в тім витренувати? І вказати якусь особисту вигоду — щоб їм хотілося користуватися емоцією.
Як завчасно почати цей тренінг? Виглядає, що від колиски. Бо ж ми народжуємося вже з певним темпераментом і схильностями — те, чи проявляться вони, залежить від середовища, в якому виростаємо.
Психолог Ессі Відінґ з Інституту Психіатрії в Лондоні дослідила близько 400 семилітків. Перевіряла, наскільки виховання має вплив на розвиток психотерапевтичної індивідуальності. Її результати не є оптимістичними для батьків. На 70% за це відповідають гени. Інші 30% — вплив виховання: деякі батьки спеціально так керують своїми дітьми, щоб ті без зайвої рефлексії над моральністю досягали в майбутньому успіхів.
Можна виховати психопата, але можна й емпата. Все в наших руках.
Olga Woźniak
Zło. Dlaczego tak nas pociąga?
Gazeta Wyborcza, 01.12.2015
Переклад О.Д.
05.12.2015