XXVII.
Сидів пустинник біля свого скиту
Серед лісів безмірних та безлюдних
І слухав пташок голосів пречудних
І вітру в гилю пісню сумовиту.
Аж бач голубка, єго пташка біла,
Що вже два дні не знать де пропадала,
Ту ж понад ним крильцями стріпотала,
І тихо в него на колінах сіла.
Старий погладить хтів йійі руков
Тай обімлів: ті крильця сніжнобілі
Обризькала червона людска кров.
І зойкнув дід: "Прокляті, зсатанілі
Часи, коли з осель людских в сей ліс
На крилах голуб людску кров приніс".
XXVIII.
Россіє, краю туги і терпіня,
Чиж не такий ти час проходиш нині?
В трівоги й самолюбія пустині
Позабивались старші поколіня,
Тремтить вся сила краю як заклята,
А тимчасом на лютий бій за волю
Летять маліі діти голубята,
Кістьми лягають у сніжному полю.
Россіє, краю крайностів жорстоких!
Твій витяз Святогор дріма в печері,
Козацка воля спить в степах широких,
A дівчина голубка на бульварі
Платком, а не лицарскою трубою
Сігнал дає до кроволитя й бою.
13 вересня 1889.
[Народ]
ІІ.
Сижу в тюрмі, мов в засідці стрілець,
Усякий звір поперед мене мчиться,
Не криєся від мене, не боіться,
Показує, в чому хто є мистець.
Лис — злодій тут, не скромник, не святець,
І вовк не музикант, а просто вбійця,
Медвідь дерун і лютий кровопійця,
Забув про жарти, бубен і танець.
Ту всяку видно наголо особу,
Мов фрак роздівши й мундур урядовий,
Вони і людску скинули подобу.
Я в засідці дрібніі точу стріли
І напинаю лук свій все готовий —
Ну, бачність, звірі! не хиблю я ціли!
III.
Як я ненавиджу вас, ви машини,
Що трете кости, рвете серце в грудях,
Вбиваєте живую душу в людях
І потім кажете: Що-ж, ми невинни!
"Нас на такі заведено пружини,
"Ми мусимо! В самих нераз вся суть, ах,
"Бунтуєся... Та що робить! Не будь, ах,
"У нас тих пут, становища, родини..."
Як я ненавиджу вас, добрі, щирі,
Що служите неправді, підлоті, —
Чи служите у злій, чи в добрій вірі!...
Ні, ті, що в добрій вірі служать, ті
Ненависні мені, в найбільшій мірі,
Як на рабі тім пута золоті.
IV.
Що вовк вівцю йість — жалко, та не диво,
На те він вовк, розбійник, душогубець;
Но як би віл, спокійний травоскубець;
Принявся враз живеє рвать мясиво?...
Що ширить тьму у рясі темполюбець,
Що кат у фракту точить кров як пиво,
Що злодій-фарисей основи живо
Спаса — се зле, та злий в злім не проступець.
Но чесний чоловік, що злому служить;
Своєю честю покриває мідний
Лоб підлоти, а стиха плаче й тужить, —
Се вид найвисшоі погорди гідний,
Се вид Пилата, що Христа на муки
Віддав, а сам умив прилюдно руки.
V.
Пилат Христа віддав катам на муки
І мовив: Я невинен, вам бажалось!
Взяв воду і прилюдно вмивши руки
Пішов обідать, мов ніщо й не сталось.
Та сталось так; немов на вид гадюки,
На вид єго у ростіч все пускалось —
Раби, прислуга... навіть заметалось
Безстрашне серце в воіна-звірюки.
Пішов на кришу, де чекала жінка,
Так та з страху лиш скрикнула в нетямі,
В низ верглась і розбилася об камінь
Пішов в покій, де в пуху спить дитинка,
Так та лиш витріщила оченята
На него й вмерла диким жахом стята.
VІ.
І бог поклав клеймо на грудь Пилата,
Житє, смерть, тіло й дух єго прокляв
Гірш Каіна, бо Каін, вбивши брата,
Не мив рук з крови, винним чувсь, тікав.
А сей, що правду чисту в руки ката
Віддав, одвіт від себе відпихав;
То й правда вся була єму віднята,
Все, чим він жив, гордивсь і віддихав.
Сімя єго пропала наче тінь
І кесар з служби з ганьбою прогнав,
І рідний город випхнув з своіх стін.
Старий, слабий край шляху він стогнав,
Шматка просив, та до кінця ворожі
Камінєм в него кидали прохожі.
VІІ.
А як умер, хтось трупа взяв за ноги
І вкинув в яму й камінями прикидав, —
Та через ніч труп знов покрай дороги
Лежав — гріб тіло кляте з себе видав.
Тоді стягли тернів, бодячя купу
І трупа вергли й жар підвергли лютий;
Терни згоріли, та нічого трупу
В огни не сталось, він лежав неткнутий.
Тоді камінє жорнове на шию,
На руки й ноги начепивши, в море
Прокляте тіло вергли в чорторию.
Та повривались шнури копопляні,
А труп Пилата, всій землі на горе
Ще й доси плавле десь по океані.
9. жовтня 1889.
[Народ, 15.12.1890]
15.12.1890