Під час минулої кризи у Верховній Раді в соцмережах поширили кумедне відео. Колишній віце-прем`єр, а нині народний депутат Борис Колесников піднявся на парламентський балкон, де розташовуються гості та журналісти, і погрожував помічнику іншого депутата від опозиційної партії. Він обізвав його «чучелом огородным» і навіть намагався схопити за барки. Хтось із оточення Колесникова став перед ним і не допустив цього.
Його колега по партії Тетяна Бахтєєва пояснила вояж Колесникова на третій поверх тим, що помічники нардепів з іншої партії корчили їй непристойні гримаси. Насправді ж з того відео дуже добре видно, що «права рука Ахметова» запитує, чого це вони тут їх знімають зверху. Отож, справжня причина роздратування політка в тому, що хлопці знімають голосування і виявляють тих, хто голосує за інших. І це не просто собі конфлікт через привередливість народного депутата. За цим приховується ціла філософія.
Політична сила, до якої належить Колесников, прийшовши до влади, звикла до того, що їй усе можна. Вона не дуже задумувалася над тим, чи відповідають їхні дії законодавству. Просто робили і все. Закон застосовували винятково до «ворогів» з опозиції.
Вони не тільки в політиці так поводяться, але і в побуті – їздять на машинах, не дотримуючись правил. Можуть знищити невинну людину, і їм за це нічого не буде. «Загримілий» депутат Лозинський виняток, який підтверджує правило.
Само собою, вони як хочуть, то ходять до парламенту, а не хочуть – не ходять. А голосують за них інші. І Колесников, обираючись до Верховної Ради, певне, збирався, як і його друг Ахметов, не ходити до парламенту, бо в нього інших справ повно. А тут раптом опозиція взяла і змусила Партію регіонів голосувати особисто. І «Боря-Хюндай» замість вирішувати проблеми в Донецьку, мусить сидіти в залі засідань парламенту й особисто тиснути свою кнопку. Ну хіба це не принизливо для справжнього пацана? Ось і вихлюпнув своє роздратування.
Я зустрів у живому журналі допис, автор якого буває у тому ж фітнес-центрі, що й люди, близькі до нинішньої влади. Буває, обідає в тих же місяцях. І мимоволі чує їхні розмови. Він стверджує, що їхні балачки зводяться до того, що треба «питання порішати», когось «нагнути», когось «опустити". Одне слово, «розібратися» з тим, хто заважає робити їм бізнес. Жодного разу він не чув, щоби йшлося про те, аби, заробляючи своїм бізнесом, зробити комусь добре. Не пригадує розмов про якість бізнесу, про пошук ідей.
Колись до мене звернулися бізнесмени з відомого регіону з проханням провести міні-кампанію в ЗМІ. Я їм це зробив, і їм навіть не довелося платити гроші, бо я придумав переконливий інформаційний привід. Але все одно вони почали наполягати, щоб я приганяв журналістів, пропонуючи їм бабло. Мої пояснення про те, що, заплативши один раз, вони потім муситимуть платити щоразу, що значно ефективніше буває зацікавити журналістів ідеєю – на них не впливали.
Власне, ця філософія зараз на державному рівні знаходить своє втілення. Ні ідеї не працюють, ні закони. Лише тупа сила і відбирання бабла. Перефразовуючи відому фразу: проти «дона» нема прийома. Чи це правда?
26.03.2013