Галина Пагутяк. Новий рік у Стамбулі. Львів: ЛА «Піраміда», 2015. 84 с.
Нова невеличка книжечка Галини Пагутяк «Новий рік у Стамбулі». Авторка побоюється, чи можна її назвати принаймні повістю. Приєднаюся до тієї невпевненості. Письменниця не може вирішити також, чи варто так сильно довіряти тут оповіді від першої особи. Нічого не залишається, як розділити з нею і цей сумнів. Формально-то здавалося б все очевидно: автобіографія, магістральна тема, хронологічна лінійна оповідь. А за цим всім: нашарування проговорених і непроговорених внутрішніх і зовнішніх конфліктів, густий насичений текст, есеїстичні роздуми, помітно сповідальний пафос, хворобливо месіанське світовідчуття, кілька сформованих і «латентних» сюжетних ліній. Такий собі конспект роману: прочитається він швидко, думати над ним доведеться значно довше.
Та нам до такого українського замість роману хіба звикати? Уже за сформованою роками звичкою «розшматовуймо» твір на значущі жанрові складники – і збираємо відтак «пазли» у процентному співвідношенні відповідно до власних смаків і уподобань.
Йдеться про подорож до Туреччини, це очевидно. Розповідачка разом із дочкою та її чоловіком рушають до Стамбула, де вони планують зустріти Новий 2015-й рік. Із того тижня – з 28 грудня до 4 січня, – допоки триває їхня мандрівка, складається і розповідь про неї.
«Новий рік…» як ходіння
Нічим, зрештою, не примітний туристичний маршрут: літак, орендована квартира – Айя-Софія – Топкапи – Археологічний музей – тур по мечетях – паромом до Галати – Султанахмет – Босфор – додому. Та й той набір, за яким нам пропонують впізнати Стамбул, досить невиразний. Від Памука, в Музей невинності якого авторка – ні ногою (а його мали б облюбувати сучукрлітівці, каже), – до зачитаної колись «Чалікушу» Гюнтеркінда; коти, рахат-лукум, міцна кава (а уже потім запропонувати якийсь чай – дуже по-львівські, відзначає героїня) і турецькі хустки, що про них мріяла кожна порядна галицька бабуня. Це, здається, і все. Такий Стамбул пригнічує, не може не. І з кожним днем перебування все більше. Маленькій музей дервішів, подорож на паромі і споглядання зачиненої мечеті – тільки ці моменти подані більш-менш у сірих тонах (вважайте, що у присмерковому «Новому році…» Пагутяк сірій править за райдугу).
Звичні речі стають сакральними, сакральні натомість зберігають свій статус, коли є буквально закритими, нездатним до споживання. Дурничка-пташка, забавка-котик, придбана у подарунок дівчинці-переселенці, якою у Львові опікується розповідачка – це те, що знаходиться в одній площині з танцями дервішів і покинутою мечеттю у нетуристичному районі; більше того – стає еквівалентом сакрального, яке можна присвоїти. Навіть негаразди, які героїню спіткали – холод, голод, біль – зчитуються відповідно до контексту як випробування прочанина. Її пташки-котики, її зболіла голова і крижані ноги – то як черепашки на капелюхах паломників: і «знаки розрізнення», і однозначні символи, і просто черепашки.
Тут би звернути на подекуди кумедну компенсаторну роль вставних епізодів міфічно-легендарного походження (це одна зі структур ходження, бо мандрівник – він тут просвітитель і філософ по дефолту). Один із них. В Археологічному музеї героїня потрапляє до «троянської зали». Привід детально згадати Генріха Шлімана. Вона припускає, що Шліман відкопав не Трою, ба більше: думка про те, що Троя може бути містифікацією гріє розповідачку. Для неї Троя – така собі уявна країна, з якою пов’язані дитячі спогади, але так само уявною вона є і для Шлімана (навіть у тому сенсі, в якому ми нині говоримо про «уявні спільноти»). Саме сила уяви – не так продуктивної, як послідовної, – здатної перетворити річ на культ, є предметом міркування у цій біографічній вставці. Провидіння як воно є.
Константинополь усвідомлюється як мета паломництва; не випадково тут виникають раз-по-раз асоціативні спогади про мандрівку до Єрусалиму. Згадуваний Ізраїль в цьому двобої святинь перемагає. Але і те, і те Схід. Саме так, із великої літери. Дрібничка: живе героїня в азійській частині Стамбула. Не-дрібниця: до Європи вона потрапляє, перейшовши міст. Про символічне навантаження переходу-через-міст і говорити не буду. Сам той перехід розповідачці дається неймовірно важко, в тому числі фізично. Він є (по/з)верненням до реальності. Точніше до Реального; того самого, яке озвучити не можна, бо говорити про нього – значить, знищити його. Про Схід можна ж натомість і поговорити, безпечно.
Магія Сходу. Що воно тут таке? – «Твоє життя розчиняється, наче сіль у воді, стає несуттєвим, але натомість ти отримуєш щось інше». Власне, щоб отримати «щось інше» героїня «Нового року…» здійснює і занотовує це ходіння. Не досвід тут є метою подорожі, не фіксація досвіду є метою розповіді про подорож. Беріть вище: йдеться про метафізику переживання над-особистісного досвіду.
«Новий рік…» як проповідь
Дедукція – не найтиповіший підхід в автобіографічному тексті. Зазвичай буває так: Я як приватний випадок Великої історії. У Пагутяк процес зворотний: Велика історія як відособлений і відчужений (більш-менш вдало) випадок Я.
Скажімо, є візантійській і римський обряд, і є місто Стамбул, з котрим пов’язане становлення православ’я (об’єктивно-історичне твердження). Є країна Україна, яка воює з Росією (те саме). І є маленька жінка, яка ховається від цієї війни в тому місті та фіксує чіткий прямий безкомпромісний зв’язок: розкол церкви на католиків і православних ergo падіння Візантії ergo «війна між Росією, що привласнила собі візантійську пиху, і Україною, яка вирвалася з її орбіти, бо ніколи не була православною по-візантійські». Ефект метелика: незначні впливи на хаотичні системи мають значні наслідки. Розповідачка потрапила до Стамбула не тому, що її запросила до подорожі дочка, і навіть не тому, що в Україні йде війна, від якої хочеться втекти, а тому, що був зруйнований Другий Рим і виник відтермінований конфлікт імперій. Все начебто ясно… Саме так працює робота аргументації (не те щоб хибна, але примарна), яка дозволяє відбутися «Новому року…» як тексту-посланню з презумпцією істинності розділених із авторкою поглядів.
Нам – читачам, тут, тим не менш, не особливо довіряють: «Усвідомлення ірраціональності буття породжує ірраціональні емоції. Коли ти виплескуєш їх перед чужими людьми, будь готова, що тобі сміятимуться в обличчя». Та, зрештою, чом би з розповідачкою і не погодитися – на її боці ж бо затишніше, ніж у стані її опонентів: «Я помру багатою людиною, а вони прийдуть на той світ із порожніми руками, ошукані релігією, що називається Стандарти життя, або Все як у людей». Між протистоянням католицької і православної церков, обирати «релігію» споживання було б несерйозно якось.
Споживання заслуговує на прицільну критику авторки. Річ як така дратує її своєю одночасною необов’язковістю і всеусюдністю. Інакше – артефакт. Сцени у музеях не випадково такі піднесені і натхнені, міркування про «стандарти життя» – передбачувано ядучі. (Було б нагадати, що подорожі є таким самим стандартом, як нестерпні для Пагутяк модний одяг і доглянутий дім). Артефакт у «Новому році…» здатний утворитися через неконтрольоване і випадкове втручання людини. А отже і відтворити цей ефект неможливо (нагадаю про Трою і знову про ефект метелика). Спробувати ж можна, звичайно: «В уяві я зажди можу туди потрапити», тільки різниця між річчю і артефактом сягатиме профанації. Наявні і спожиті речі перестають бути способом комунікації. Артефакт натомість – це місце, де може відбутися порозуміння. Але навіть «справжні речі» – тут лише речі.
Продираєшся через повідані безапеляційним тоном нісенітниці: як-то вплив 25 кадру на терористів-смертників; практику робочої неділі, пов’язаної з нашестям росіян, які божого дня не шанують; змову «першого світу» щодо виробництва неякісних речей… Коли до такого звикаєш, розумієш: «Вони не зацікавлені в тому, щоб речі служили довго, щоб їх ремонтували, доглядали, передавали у спадок. Так люди втрачають незалежність». Спадок. Річ у світі Пагутяк відповідає за традицію і зв'язок – найголовніший із зв’язків: міжгенераційний. І те, що річ тут не здатна стати до кінця «справжньою», навіть будучи артефактом, розказує, зокрема, історію непорозуміння жінок її родини. Найтихішу з історій «Нового року…».
«Новий рік…» як сповідь і екзистенційна проза
На переддень Нового року в родині припадають роковини по матері-бабусі – вона померла 29 грудня. Мати розповідачки помирала повільно і важко: глибока депресія змусила її відгородитися від світу і близьких, інсульт став буквальною втечею від життя, яке жінку обтяжувало. Коли помирає бабуся, онука про це не знає – вона летить тоді в Україну, не уявляючи навіть, до чого повертається. Так «розривається» тріада мати-дочка-онука, відновити яку можна тільки зараз, п’ять років по смерті бабусі. Розповідачка, котра більше за все боїться повторити долю своєї матері, звертає (не вголос, поки що ні) до Лади ті самі слова, які їй колись адресувала стара: «Ти мене не розумієш». Так відроджуються їхні – на трьох – взаємини, але нині виключно як невротичні. Навіть коли розповідачка «Нового року…» говорить про свою дочку і до своєї дочки, ми чуємо цієї миті тільки голос дочки-померлої-матері.
Відчуження – необхідне і закономірне – від матері постає в повісті Пагутяк як свідома відмова від того, що героїні належить, і водночас від того, чим вона є насправді. Це майже помста. У жінки, яка була колись і по праву беззахисною дитиною, відібрали щось, чого нині вона потребує – і намагається знайти це «щось інше» (знову воно!) тепер уже у своїй дитині. Материнський досвід, який впливав на героїню і який нині вона скеровує на Ладу, тривожний гранично. Щоб його пережити і усвідомити, потрібен посередник. Смерть у такій ролі завжди на часі. В один із днів у дощовому Стамбулі розповідачка отримує справжнісінький досвід білясмертя – опирається болісно нав’язливому бажанню покінчити з собою; вона зве цей стан «репетицією смерті». Жінка «оточена непроникненим муром, наодинці зі своїм страхом, в обложеній фортеці», будучи там, де «багато людей і мало життя», і тоді, коли «вперше за цілий рік далеко від війни». Мати і дочка – вони тут Інші, з котрими співвіднести себе не сила, але й не-ідентифікуватися з ними не можна. Інші – зло, але без страху перед ними не-жити. Де багато людей і мало життя? Там, де смерть.
Наголошу тривіальну думку: виробництво і споживання речей – це один із відгуків на виклик смерті. Все, що ми творимо, засноване на нашому знанні про смерть. Повість-сповідь, повість-ходіння, повість-проповідь – ці три-в-одній говорять саме про це: так твориться не такий собі біографічний документ часу, а спосіб стабілізувати приватний, внутрішній простір людини-у-відчаї. «Новий рік…» – то не «Смерть у Венеції», попри невільну асоціацію (стиль таки схожий), це ясно. Зрештою, перед нами твір автобіографічний. Але очікування от-от грядущої смерті мусять в чомусь розрішитися. Як не в смерті, то в чому? Альтернатива: в осяянні без одкровення.
«Новий рік…» як життєствердне читання
За жодних умов, у жодному випадку, взагалі ніколи!
23.11.2015