Два роки тому на майданах провідних міст України вже розгорталися велелюдні протести проти відмови офіційного Києва від євроінтеґрації. Днями про це йшлося у Львові на подіумній дискусії «730 днів – від Майдану до реформ». Про той час і про резонанс тих подій згадує Отар Довженко, журналіст, викладач УКУ, керівник прес-центру Львівського Євромайдану.
I
Мене на Майдан дружина вигнала.
Поясню, чому довелося виганяти. Я маю такe біду страшну – маю добру пам'ять. Я брав дуже активну участь – як на двадцяти-з-чомусь-річного пацана – у Помаранчевій революції 2004-го у Києві тоді. І я пам’ятав те страшне розчарування, я його переживав весь той час, тому я не був активним прибічником євроінтеґрації, і новина, що вони зупинили підготовку, мене абсолютно не зворушила, тому що я і так знав, що вони і так ніколи нічого не підпишуть.
Я ніколи не вірив, що Янукович може привести Україну в ЄС, тому я взагалі не звернув на це увагу. Але ввечері, поки я вкладав дитину, подзвонив мій студент Паша Островський і сказав: ми йдемо на Майдан. Вони жили в колегіумі біля Податкової і йшли пішки на Майдан. Я дуже роздратувався з того приводу і сказав, що вони збожеволіли, і це не має ніякого сенсу. Але моя дружина, яка була на кухні, сказала: «Ти дурний, ти мусиш бути з ними». Я сказав, що не знаю, чого я мушу бути з ними, я не вірю, що щось можна змінити. Вона сказала: «Ну, тоді я піду». Звичайно, дозволити, щоби моя дружина на ніч ішла кудись на Майдан, я не міг. Я вдягнувся і пішов. І лишився.
Знаєте, я заздрю насправді тим людям, які вірили. До останнього дня мені йшлося про одне (я ніколи нікому того не казав) – коли те все провалиться, щоби розчарування не було таким нищівним, як у 2005 році; коли Янукович переможе, щоби ті люди, які вийшли і стояли, яких я підтримував, яким я намагався допомагати, не «зібрали манатки» і не виїхали з України або не пішли в якесь глибоке підпілля. Я страшенно заздрив тим людям, які на самому початку, наприклад, зробили ті наліпки «Вимога №1 – відставка Януковича». Коли я дивився на них, я думав: «Ну, це вже вони знахабніли. Яка відставка Януковича? Янукович вічний». Я мушу зізнатись у своєму маловірстві.
Поза тим з того найпершого моменту, коли ми таки ввечері вийшли, і нас було там десь тридцять з чимось студентів УКУ і Львівського університету, і прийшов Сашко Галкін, який зараз служить в армії. Я мушу про нього згадати, бо це людина, яка пробула всі ті три місяці там, на Майдані, жила в наметі, а потім пішла захищати Україну, коли таким, як я, не вистачило для цього сміливості.
Коли ми там стояли, я мав таке відчуття, що я мушу там бути, тому що це мої люди, це моя спільнота, і якщо вона прийняла рішення стояти під дощем і вимагати відновлення євроінтеґраційного процесу, як би я скептично до того не ставився, я той скепсис маю вглибині себе поховати і зробити все, щоби вони досягли хоча би чогось.
Я не знаю, не впевнений і ніколи не зможу відповісти на питання, чи воно було того варте. Тобто, мені здається, на питання, чи варто було тих жертв, мають моральне право відповідати тільки ті люди, які особисто втратили своїх близьких. Але я точно скажу, що ми дуже багато здобули від того.
І ще одне маленьке зізнання: це було дуже цікаво. Я в той день, 21 листопада, мав таке відчуття, що все цікаве в моєму житті вже позаду. Насправді ті кілька місяців були страшенно цікавими.
II
Оскільки, як я вже казав, я до останнього моменту забагато від Майдану не сподівався, то, відповідно, результат у будь-якому разі перевершив всі мої сподівання. Я маю багато таких «точкових» претензій до влади, до себе і до суспільства, але, знаєте, я працюю в Українському Католицькому Університеті, і нашим гаслом було «Візьми і зроби!» ще до того, як його запозичила партія «Самопоміч». Тому я вважаю, що треба брати і робити, а якщо тобі щось не вдається або не вдається знайти людей, разом з якими можна зробити, то треба працювати над собою.
Я би хотів зазначити дві речі. Перша – що Майдан мав бути соціальним ліфтом, який мав підняти найкращих людей, і найкращі люди на ньому були. На жаль, це не спрацювало так, як ми сподівалися. З іншого боку, скажімо, пам’ятаю, як у наметі, коли збирався провід львівського Майдану, я дивився на цих молодих людей і думав: «Ну, вони 100% мають бути принаймні в наступній міській владі чи обласній владі. Це є справді молоді, енергійні, наполегливі люди».
В результаті вони всі спробували, але в міській владі тільки один опинився. Тобто, для суспільства їхні досягнення на Майдані виявилися недостатньо переконливими. Для мене це дивно насправді – чому директор ринку «Шувар» може бути депутатом, а Андрій Породко, який місяць координував блокування військової частини, жив у наметі – не може бути депутатом. Це плюс питання до цієї нової виборчої системи, у якій директор ринку «Шувар» має перевагу над іншими людьми. Але питання є і до нас: чому ці молоді люди не стали вже елітою, хоч вони мають великий потенціал.
Ще одна річ – це питання справедливості. Питання справедливості і покарання за злочини для мене дуже сильно пов’язане з питанням правди. Тому що я чітко усвідомлюю, що покарання немає через те, що на певному етапі ті люди, які прийшли до влади, досягли якихось тіньових домовленостей. Інакше якихось інших причин для того, щоби так наполегливо захищати вбивць і вигороджувати їх, давати їм утекти, я не бачу.
Але є ще небезпечніша річ. Це намагання подати Майдан як гекатомбу, як жертвопринесення, внаслідок якого Україна очистилася. Ось наші герої, «Небесна Сотня», які поклали свої життя… Закрили питання.
Не можна так з убивством сотні людей, які ні в чому не були винні. Коли ми їх називаємо героями, не забуваймо, що це були жертви, які насправді не прийшли туди вмирати. Їх убили. Їх убили люди, які порушили закон, які здійснили страшний злочин. Не треба подавати це як бій, в якому наша сторона перемогла, зазнавши великих втрат, – ну, так буває, це була війна. Це був не бій, це було вбивство. Тому, коли ми намагаємося створити цей кенотафчик, якийсь пам’ятничок «Небесній Сотні» і закрити цю тему, ми робимо зло. Насправді, поки ми не дізнаємося принаймні правди… Я, в принципі, розумію, що такі люди, як Аваков, Порошенко і т. д., які намагаються зліпити, те що не ліпиться, докупи, які намагаються якимось чином «примирити», – їхні аргументи: «нам потрібна міліція», «нам потрібна лояльність цих людей». Ті «беркутівці», які вбивали на Майдані, – вони вже «герої України», бо вони «воюють на Донбасі». Хтось вирішив, що вони «спокутували свою провину кров’ю» (хоча хто ту кров міряв?). Я перепрошую, якщо людина стріляла у беззбройних на Майдані, а потім пішла повоювала, то її злочин – уже всьо?
Тому, я вважаю, що це питання ні в якому разі не можна забалакати.
З іншого боку, коли ми говоримо про справедливість, є ще одне питання. На Майдані були жертви з обох боків. Якщо ми застосовуємо закон, то ми повинні розслідувати всі вбивства, в тому числі вбивства правоохоронців. Брехня, якою зразу намагалися все припорошити, що там був якийсь снайпер російський із ФСБ і т. д, – це очевидна брехня. Очевидно, що треба з’ясувати правду. Цієї правди всі бояться, тому що ця правда може виявитися не такою красивою, як нам було би зручно.
Тому зараз є небезпека, що Майдан буде швидко міфологізований. Замість результатів розслідування нам запропонують якісь міфи. У тому міфі буде що-небудь про снайпера, як ми вже знаємо. Про снайпера першою «ляпнула» Богословська в перші дні, і всі повторювали (я теж повторював): «Снайпер, снайпер, снайпер!». Не було там ніякого снайпера. Вбивали «беркутівці» з близької відстані з Калашникова. Це потім було встановлено. Просто набагато зручніше уявляти собі десь там на даху якогось чорного дядю, який стріляв і вбивав наших і їхніх.
Насправді дуже важливо дізнатися правду. І дуже важливо, щоби в результаті з’ясування правди до неї не інсталювали речей типу як – мушу звернутися до свіжої історії з паном Василем Пісним, який, виявляється, рятував Львів від «тітушок» і возив міліцію на Майдан. Коли ми з’ясовуємо, що в нас, виявляється, були тіньові герої, які врятували Майдан, носили «бревно» разом з Леніним і т. д., то ми повинні правду захищати від тих людей, які намагаються її переписати, перекроїти і т. д. І тут, звичайно, дуже важливою є усна історія Майдану.
Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
Світлини: веб-сайт Львівської облради, Громадське ТБ, ZIK
23.11.2015