За польським істориком Каролем Шайнохою подаємо отсе в скороченню один з найцїкавійших прикладів, як ширили ся латинство, польщина й польські звичаї на Українї в XVI стол.
До найзаможнїйших тодї земель західньої України належала стародавня холмська земля над Бугом. Коли ще сxідньо-полудневі сторони нинїшньої галицької України лежали майже пусто наслїдком татарського лихолїття й тільки західньо-північне пограниче близше Польщі мали щораз густїйше населеннє та цвіло буйнїйшими господарствами, тодї українська надбужанська холмська країна належала до найгарнїйших околиць сього погранича, була густо заселена, відзначала ся безприкладною врожайністю ріллї та знаменитим рільничим господарством.
Отже ся передня з тодїшнїх земель західньої України понесла в перших роках XVI стол. тяжкий ущербок у стародавнїй вірі й прадїдних звичаях. Велика частина населення перейшла на латинський обряд, українська церква зазнала великого зменшення не тільки в числї своїх віроісповідників, але й в дотеперішнїх земельних достатках.
Дня 20 жовтня 1533 р. вийшов королївський розпорядок, на основі котрого три давнї села українського владництва або епископства в Холмі відібрано холмському владицї Івашкови, а надано латинським холмським епископам. "На прошення деяких дорадників наших підданих", — читаємо в згаданім декретї короля Жигмонта, — "заразом зважаючи на те, що майже всї піддані в холмськім повітї, зокрема знатнїйші з лицарського стану, навернули ся вже за божою ласкою з грецького або українського обряду до єдности з римським костелом..., постановили ми з тої причини, як і з багато инших причин, відобрати названому владицтву села Чесин і Сирижевичі з фільварком Скурдеївцем й відбираємо їх дійсне тому-ж владицтву, надаючи їх холмському костелови й епископови", — розумієть ся, латинського обряду.
Так дізнали ся ми, що стало ся в холмській землї коло 1533 р. Довідаймо ся тепер, як се стало ся. Почули ми вимовний акт одної части України в тім часї, пригляньмо ся тепер одній з близше відомих подробиць сього акту, яким робом польщила ся Україна.
Наведена вище королівська постанова з дня 20 жовтня 1533 р. говорить, що коло того масу дуже багато шляхти прийняло латинський обряд. Щасливий випадок доховав памяткові записки про одну з тих "новонавернених" шляхетських родин. Найблизший свояк оповідав в них цікаву історію "навернення" сеї родини, а тим самим один із листків з історії спольщення України. Сї записки подають таку вістку про спольщеннє одної тодїшньої української родини.
Був у холмській землї стародавній шляхетський дім гербу Корчак, чисто української крови, хоч перед віками прийняв польське шляхетство, цїлою душею відданий українській вірі, українським звичаям, українським посвояченням. Від дїдичного села Верещин в околицї Грубешова називано потомків сього дому Верещинськими, а в перших роках XVI стол. сидїв на Верещинї невідродний наслїдник предків пан Хведір Верещинський, кров з крови та кість з кости найбільше завальних старовірів українщини.
Відповідно до таких поглядів узяв він собі також жінку з дому панів Сосновських з Соснович гербу Паленч. Бо був се дім не тільки так само український з походження та звичаїв, але й в далеко більшій ще пошанї серед побожних Українцїв, нїж самі панове Верещинські. Додавав йому сього блиску рідний брат панї Хведорової з Верещина Іван Сосновський, начальник усеї української церкви холмської землї та сусїднїх сторін, той саме православний епископ Івашко, за управи котрого позбавлено холмське владицтво трьох дохідних сїл. А що князь владика часто пересиджував у гостинї в своєї сестри й багатьома иншими знаками виявляв прихильність її домови, немала тому честь спливала звідти на подружжє Верещинських.
Але як нїяка світова слава не обійдеть ся без деякої плямини упокорення, так і знаменитість верещинського дому в очах старовірного холмського населення понесла немалий ущербок в останніх часах. Бо другий рідний брат нянї Хведорової з Верещина, колись Григор, а тепер Ґжеґож Сосновський, перейшов уже в пізнїйшім віцї на латинський обряд, став взірцевим священиком сього віроісповідання, а навіть, як се в "новонавернених" звичайно буває, запальним ширителем римської віри на Українї.
Сама родина не знала докладно, що було причиною такої важної зміни в життю Григора. В згаданих родинних записках подано тільки, що його батьки відраджували йому настирливо перейти на римську віру, одначе Григop упер ся в своїй постанові та відтодї вело ся йому щасливо в світї. Бо скоро дозрілий уже молодець зазнайомив ся з латинським письмом, узяв його під свою опіку латинський холмський епископ Яків Бучацький, також "новонавернений" римський віроісповідник, допоміг йому осягти священство, надав священикови найперше канонїю при холмській латинській катедрі, а потім офіціяльську прелятуру того самого костела. Не хибувало притім ласки та фаворів з боку польських сусїдів, споміж котрих заприязнили ся з ксьондзом Григором передусїм панове Гнївоші з радомського повіту та на знак своєї прихильности дали йому невбогу парохію в дїдичнім селї Олексові над Вислою з позволеннєм, що може його виручити заступник низшого ряду.
Отже резидував ксьондз офіціял Сосновський при своїм костелї й епископстві, себто не в самім Холмі, де латинська капітула не могла мати догідного приміщення, але в новійшім, одначе вже дуже заможнім містечку Красноставі. Цїнений там своїми товаришами та латинськими віроісповідниками, не стратив ксьондз офіціял дальшої прихильности родини, заїзджав деколи до князя владики в Холмі, а зокрема любив відвідувати сестру в Верещинї. А що жив далеко близше від Верещина, нїж князь владика в своїй значно більше віддаленій холмській столицї, міг латинський брат далеко частішає від грецького відвідувати сестру та з якоюсь особлившою дбалістю заглядав раз-у-раз у пороги її дому.
Пан Хведор Верещинський з привязання до жінки не спротивляв ся відкрито тим відвідинам, але в глибинї душі викликували вони в нїм усе несмак. Овшім кожда нова присутність ксьондза офіціяла в Верещинї подражнювала його давню неохоту до віроісповідників римської віри, робила його щораз твердшим Українцем.
З сеї причини зірвав він навіть усякі звязки з сусїдньою польською шляхтою, погордив усякими земськими урядами та, зайнятий тільки управою господарства, оточив ся понурою самітністю в своїм Верещинї. Кождого Поляка не називав инакше, як "пекольником", "бісовим Ляхом".
Зате прилягав пан Хведор тим прихильнїйше до українського шурина з Холму. Князь владика брав щораз поважнїйшу участь у всїх справах верещинської родини. Він також мав провадити долею її будучого потомка, якого якось довго відмовляло небо панству Верещинським. Одначе скоро будуть вислухані молитви батьків і прийде на світ витужений дїдич Верещина, приобіцяв князь владика охрестити його власною рукою в стародавнїм українськім обрядї, дати йому в дозрілїйших лїтах старанне вихованнє при своїм боцї, зайняти ся цїлком його фортуною та будучністю.
Не уйшло се уваги ксьондза офіціяла з Красноставу та в найвищім ступнї спротивило ся його замірам. Бо він сам задумав охрестити латинським хрестом сподївану дитину та виховати її на втїху римському костелови, щоб тільки небо поблагословило нею як найшвидше сестру.
А що батько дитини не позволив би на те добровільно, тому ксьондз офіціял мусїв ховати ся старанно з своїм пляном, але не зумів затаїти його зовсїм. Пізнало ся на нїм уважне око князя владики та, слїдячи від тодї як найпильнїйше заходи брата, виглядало з подвійною нетерпеливістю бажаної новини про сина в Верещинї.
Ще не знали там про нїякого потомка, а вже так якось зложили ся обставини, що два найблизші й найприхильнїйші йому свояки, два ріжні вірою рідні брати, два апостоли противних обрядів бороли ся межи собою як найбільше запально за будуччину, за віру сього потомка.
Аж тут уродив ся дїйсно син у Верещинї. Ущасливлений батько вислав мерщій вістку про се до Холму. За декілька днїв мав зїхати звідти майбутній опікун і добродїй дитини та православним хрестом розпочати дїло опіки. Та борше, нїж можна було сподївати ся, почув ся туркіт коляси, що заїзджала перед верещинський двір, і висїв з неї дїйсно вуйко дитини, але не князь владика з Холму, тільки ксьондз офіціял з Красноставу. Близша з сього місця дорога до Верещина позволила йому випередити владику в домі панства Верещинських і доконати там дїла, дуже важливого своїми наслїдками, про яке найкраще буде довідати ся з уст самої верещинської родини. Отже оповідають памяткові записки, оповідає син про випадки при народженню свого батька з великою щирістю ось що:
"Скоро ксьондз офіціял довідав ся, що його сестра повила сина, заким йм. отець владика вибрав ся з дому, ксьондз офіціял, приїхавши скоком буцїм-то, щоб відвідати свою сестру в полозї, а дїйсно, вбачивши час, узяв потай немовля з колиски з тими, з котрими вже був наставив ся на те, зараз охрестив його та дав йому імя Андрій.
"Відбувши сю спасенну роботу, виїхав як найшвидше, оминаючи гнїву від батьків сеї дитини, а таки найбільше оминаючи гнїву його милости холмського князя владики, свого рідного брата, що вже теж виїхав був у сїм намірі, щоб самому охрестити сю дитину в православній вірі.
"Коли отець владика приїхав і дізнав ся про хрестини дитини, зробив у домі великий крик. А й батьки були дуже противні сьому дїлу ксьондза офіціяла, одначе бачили, що того, що вже стало ся, не можна відвернути й дали спокій. Через те вже менше ваги прикладали батьки до сеї дитини, а найбільше холмський отець владика, що й не хотїв навіть уже знати нїчого про неї. Вкінцї й батьків спонукував, аби бодай не мали з неї користи. А й батька довів до того, що бодай не любив дитини, ляментуючи часто-густо на ксьондза офіціяла, що сю дитину, мовляв, зробив бісовим Ляхом.
"Але мила мати накінець не дбала про те все, але все то поручала милому Господу Богу, вважаючи, що се більше з волї милого Господа Бoгa та його святого провидїння. Тому все думала над тим, якби виповнити материнські обовязки, пестила дитину, колисала й годувала. А коли синови було вже вісїм лїт, про дяка для нього старала ся, щоб навчив його української грамоти. Тож холмський владика взяв його на бажаннє своєї сестри до себе, де він вчив ся грамоти два лїта.
"Ксьондз офіціял на диво бояв ся за то, щоб отець владика не переманив його на православну віру. Став роздумувати, що й хрест міг мало помогти йому, як що хиткий був би в вірі, а що, мовляв, в дорослих людей хрест без віри й віра без хресту не мають нїякої ваги нї сили в собі, тому застановляв ся над тим, якби могти виманити його від отця владики. Й доказав того. Бо як тільки приїхав до отця владики, закликавши до себе Андрія в окреме місце, вдячними намовами скоро вцяцькав його, що на другий день за ксьондзом офіціялом прибіг піхотою з гінцем з Холму до Красноставу.
"Відтодї вже не тільки в свого батька, але й в отця владики багато втратив на вартости так, що вже нї батько, нї отець владика не припускали його більше на свої очі. Одначе ксьондз офіціял тому, що він був причиною неохоти батьків й инших його приятелїв, що випав не тільки з їх ласки, але й з їх гадки, через те пильно старав ся про те, щоб дати йому чемне вихованнє, яке стало-б йому в своїм часї доброю нагородою за ті шкоди, котрі мав наслїдком неприязни своїх батьків.
"А щоб міг легко осягти се, дав йому в Красноставі вчителя по своїй гадцї. Тільки, що був тупий до науки, дуже журив ся тим ксьондз офіціял. А він, бачучи заміри свого вуя, нездатність свого тупого розуму накладав пильністю, кермуючи несильну натуру витривалістю. Через те йшов так наперед, що й виобразував свій талант і спонукав свого вуя більше полюбити себе.
"Побачивши немалий успіх у науках, бажав ксьондз офіціял, аби він стан священиком. А робив се тим способом, аби, відступивши йому всї свої доходи, сам міг вступити до монастиря в Сицихові. Тому, коли було йому 19 лїт, пильно намовляв його, щоб прийняв перше свяченнє".
На сїм не вриваєть ся родинний памятник, оповідає ще на декількох сторінках дальшу долю родини, але вриваєть ся пасмо тих замислів ксьондза офіціяла, котрі досї здїйснювали ся так щасливо. Сестрінець не чув у собі покликання до духовного стану й тільки з послуху стосував ся до бажань вуя. А скоро ксьондз Григор саме в тім часї зійшов зі світа, поспішив 19-лїтнїй питомець зняти духовний одяг й осїв тимчасом на господарстві в олексівськім приходстві. Зоставили йому його з приязни панове Гнївоші зза Висли, а завдяки ввічливости инших польських приятелїв відкрили ся Андрієви в несподївано короткім часї зовсїм ширші виднокруги в світї.
Близько Олексова лежало сїльце Ярошин, власність старопольського дому панства Яровських гербу Равич, батьків декількох привабливих дїтей. Тодї саме вернула до дому з виховання в любельськім монастирі 13-лїтня донечка Анна, котру хотїла побожна родина як найшвидшим виданнєм замуж устерегти від покус світа. Польські приятелї Андрія дораджували йому впасти до ніг батькам по руку панни Анни та гарний посаг за нею; а коли молодець радо згодив ся на те, його богобійне вихованнє зєднало йому успішне прийняттє в Ярошинї. Ще того самого року став несповна двадцятилїтнїй новоженець з тринадцятилїтньою судженою у стіп вівтаря.
Був се рік славної битви під Обертином. Неспокійний волоський господар Петрило опанував перед декількома місяцями Покуттє та ставав щораз небезпечнїйшим. Уся шляхта українських земель стала до оборони на клич Івана з Тарнова. Кому ходило про добре імя або хто мав ще молоде рамя, брав панцер на оборону краю та йшов з декількома чи кільканадцятьма кіньми до польського табору.
Тодї й у молодім Верещинськім пробудила ся іскра амбіції. Відбивши ся своїм польським вихованнєм і женячкою від цїлої решти родини, виступивши тим робом з давньої провінціяльної покутности на арену ширших горожанських зносин, повинен був якоюсь більшою заслугою почати свій завід. Похід проти Петрила давав добру нагоду до того. А хоч Андрій не виявив нїколи пізнїйше марсових здібностей, треба було зараз по женячцї з оружем в руцї дати пізнати ся вітчинї.
Нї тринадцятилїтня жінка, нї батьки жінки не мали нїчого проти того. Що більше, приспішили вирахованнє посагу, щоб тим швидше та світлїйше виправити зятя до табору. Й виступив Андрій як на себе з незвичайною виставністю, бо з почетом дванадцятьох добре уоружених вояків і відповідною скількістю чурів і возів. Немов мала сенаторська коруговця йшов віддїлець дванадцятьох Андрієвих лицарів, він сам тринадцятий на чолї, з утіхою й подивом людей до табору гетьмана під Обертином.
Уже декілька місяцїв по весїлю стояв Андрій на полю бою, а зараз, як увійшов до окопів, випала рішаюча битва. На щастє Андрія була се виграна в памятнім днї 22 серпня 1531. Андрієви, як і більшій части коронного лицарства, не спав анї волос з голови, а дуже малу втрату в поляглих винагородило собі військо багатою добичею в скарбах розбитого волоського табору, в відступлених лицарству гетьманом Тарновским дарунках короля Жигмонта, в численних дарунках і ласках короля для самого війська.
Дістало ся сих плодів побіди й молодому Верещинському. Вернув з недовгої війни багатшим, нїж був виїхав. Не тільки відбив собі всї видатки виправи, але прибув ще великий засіб грошей, коштовностей, придбаних для загосподаровання нового дому. Завитав у нїм достаток, усміхала ся йому прихильність і честь у людей; одного тільки не доставало щасливому Ляхови українського походження з Верещина, — благославенства батька й матери. Ледви Андрій устелив собі тепер родинне гнїздо, затужило його серце за сею потіхою, перед усїми иншими скараннями про дальший дорібок у світї постановив відвідати з жінкою родинні пороги, котрих давно не бачив.
Щоб ясно показати, що ніщо инше не є заміром його відвідини, як тільки прошеннє благославенства, вибрав ся Андрій до Верещина стрійно, гучно, багато. Весь верещинський двір задивував ся приходом гостей, що так величньо вїзджали в ворота. Батькам схлїбляла заможність сина й не було також причини відмовляти йому прихильного прийняття. Отже з очевидним задоволеннєм обох сторін наступило повитаннє спольщених дїтей з українськими батьками. Старий батько забуркотів ще раз і другий з давньою відразою проти "бісових Ляхів", але доброта матери та покірна ввічливість синової лагодили шорсткість його упереджень, а декілька днїв дальшої гостини переконали вкінцї про користь присутности сина в родиннім домі.
Ся обставина, що пан Хведір з Верещина відвернув ся від звичайних зносин з сусїдами, принесла немалу шкоду домовим справам. Пішли в забуттє давнї звязки приязни, а нові приятелї не прибували. Навпаки зачали наставати противники, з котрими прийшло незабаром до незгоди, до сварок за межу, до процесів за більшу часть посїлостей. Пан Хведір не мав охоти та здібности ходити по трибуналах, а разом з недостачею приятелїв для поради й підмоги став відчувати також недостачу засобів поносити щораз прикрійші судові кошти. В хвилї приходу сина грозила пану Хведорови руїна цїлого маєтку.
Спостеріг се незабаром син і втягнув батька непомітно в розмову про інтереси. Легко було з неї пізнати, що тільки непорадність старого донатора привела справи в таке тяжке замотаннє.
Отже відважив ся Андрій указати нетрудний спосіб направити багато минулих і майбутніх шкід. А коли видало ся батькови, що піддану сином раду надто трудно виконати, підійняв ся Андрій виповнити її в імени батька та зараз як найщасливійше полагодив сю й иншу справу. Се не тільки продовжило відвідини сина, але, що більше, викликало бажаннє в батька, щоб звинний молодець покінчив так само й решту інтересів. Син з радістю прийняв волю батька й ось замісць прощання з батьками наступило незабаром уведеннє Андрія в завідуваннє цїлим родинним маєтком.
Під кермою молодого господаря все змінило ся в Верещинї. Закінчили ся процесові спори, посмирнїйшали неспокійнїйші противники, вернули знов приязні відносини до сусїдів. Наперід відчинено ворота членам родини, а що тепер верещинську родину становили так само українські свояки Андрія, як і польські свояки його жінки, то зачали гостити в Верещинї польські й українські доми, освоювали ся з собою Ляхи й Українцї. З кождим днем лагіднїв пан Хведір для своїх колись "бісових Ляхів", щораз частїйшими були їх відвідини в дом Андрія. Вкінцї при дальшім освоєнню старого з ляцькими звичаями став ся Верещин зовсїм польським домом, в котрім обоє Андрієві батьки довго ще жили в згодї та любови з Ляхами. Загально люблений Ляхами й Українцями Андрій мав згодом знамениті земські уряди, був наперід нотарем, потім холмським підсудком, а один з його синів Осип став навіть духовним сенатором у Польщі. Сей само київський біскуп Верещинський на Україні, один з найважливійших писарів свого часу, описав згаданий памятник про спольщеннє свого роду й додав його до проповіди на похоронї батька.
Рівночасно з такою переміною родини Верещинських у 1532 р. спольщило ся також багато инших українських родин у сих сторонах. "Всї наші піддані в холмськім повітї, — говорить король Жигмопт І 1533 р. в згаданім декретї зменшення українського епископства в Холмі, — а саме знатнїйші з лицарського стану, навернули ся вже за божою ласкою від грецької або української віри до єдности з римським костелом". Зменшало ся число віроісповідників української церкви, збільшало ся число віроісповідників латинського костела. Батьки вивіновували заложені колись для себе українські церкви, сини вважали себе в праві зміняти розпорядки батьків відповідно до своїх хвилевих потреб і нерозуміння своїх національних обовязків. Українець Українця, брат брата позбував землї, бо за єзуїтськими хитрощами завмерла національна совість у перекинчиків.
Й багато, багато українських домів переходило на латинський обряд і польщило ся. І найславнїйші імена й доми в Польщі в XVI і XVII віках, Замойські, Жовківські й Собіські — все те колишнї українські роди.
[Вістник Союза визволення України]
21.11.1915