Мені випало спостерігати за одним священиком. Я багато про нього чула: про його проповіді, на які люди чекали впродовж цілого тижня, як на продовження захопливого серіалу, над якими вони міркували, переказували одне одному, а якщо траплялося пропустити службу Божу — по-справжньому шкодували, немов загубили якусь важливу в побуті річ (ніж, гаманець або ключ).
Казали, в церкві у неділю ніде яблуку впасти, бо приходять люди з усіх усюд, приїздять іздалеку, щоб послухати і подивитись на отця. І він щоразу говорить щось нове — дуже просто, розумно і цікаво. Але найважливіше: після того, як вдавалося священика побачити чи почути, стає так спокійно, як на порожній, розігрітій сонцем дорозі, коли влягаються останні порошинки і тільки коники цвіркочуть у ріпаковому полі.
Я все це бачила на власні очі. І ріпак, і порошинки, і людей, які зацікавлено слухали проповідь — подекуди дотепну, подекуди сумну, часом зовсім незрозумілу, і раптом — пронизливу й несподівану аж до внутрішнього тремтіння. В цьому не було навіть натяку на засліплений культ, на бездумну пристрасть. Люди слухали чоловіка не тому, що так було треба, не тому, що він годував їх ілюзіями, а тому, що казав притомні й цікаві речі, над якими можна було цілий тиждень із користю думати.
Після служби до нього підходили по черзі з різними потребами. Якомусь хлопцеві священик виніс об'ємний фоліант і облаштував йому місце для читання. Вислухав від чоловіка, який приїхав із іншого міста, східну леґенду про чорного і білого птаха (якщо тягнутись тільки за білим — втратиш рівновагу і впадеш), і порадив триматись за обох птахів, щоб зберегти баланс. Гладив дітей по голівках, усіх називаючи на імена. А жінок одну по одній пригортав до грудей і довго тримав в обіймах. Котрась раптом розридалась, ніби скинула з себе важкий тягар, інша, здавалось, задрімала на кілька хвилин, третя — розпливлась у блаженній усмішці. Відходили вони від нього якісь урочисті, посвіжілі. Ніби він поділився з кожною хорошою звісткою, яка принесла невимовне полегшення. Раптом до мене дійшло, що, відпускаючи від себе, священик цілує жінок у губи. Одні цього не зауважували, інші приймали, як ритуал, котрісь — відвертали голови.
Це було складно зрозуміти. Людина для власної зручності і безпеки воліє максимально чітко і зрозуміло пояснювати навколишні явища: це — добро, а це — зло, це — чорний птах, а це — білий (і триматися слід за білого, а чорного — вбити). Священнослужитель, який одним поглядом вміє дарувати заспокоєність, не може цілувати жінок у губи.
Потім я чула про нього різне: начебто він цінує віскі (особливо канадське, на кленовому сиропі), любить полювати, читає вголос дитячі книжки в сирітському притулку, а в його дружини сумні очі.
То якщо він п'є віскі і цілує в губи жінок, користуючись становищем — це негідник, якого слід покарати? Але хто тоді даруватиме одним поглядом заспокоєність сотням людей і промовлятиме щонеділі слова, які вплітають у хаос життя візерунок сенсу? І якщо він, як ніхто, вміє таке робити — тоді він святий праведник? Але чому в його жінки сумні очі?
І чому наш мозок відчуває загрозу в суперечностях, із яких зітканий світ? Зазвичай людина до останнього пручається, щоб тільки не дозволити собі осягнути одночасно всі нерівності цієї реальності. Вдає, ніби бачить над собою лише білого птаха, не помічаючи його чорної тіні біля власних ніг. І боїться власної тіні.
Тим часом тінь — це надійна ознака чогось, що існує насправді. Вже навіть із тіней, які танцюють на стіні печери, можна отримати бодай якесь уявлення про дійсність. Те, від чого втікаєш і що боїшся визнавати в собі, — набагато певніше підґрунтя для розуміння суті, ніж виплеканий зовнішній образ. Бо образ створений для інших, підлаштований під обставини, пригладжений, відполірований. Складно сказати, які чесноти в ньому природні, а які вияви, схожі на чесноти, — це наслідки неврозу.
Із тінню інакше. Те, що в собі не визнаєш і пристрасно заперечуєш, промовляє про тебе найбільше. Це те, що ховається в глибині, подалі від поглядів, те, що сприймається як потворне, відразливе, неправильне. Те, до чого ми гидуємо навіть торкнутись, а отже, те, що отримало найбільше шансів залишитись справжнім. Тінь дає можливість зануритись на глибину.
Вона є не тільки в людини. Ці болісні згустки характерні для людських спільнот, більших чи менших, і якщо озброїтись достатньою сміливістю і зазирнути в провалля, багато що може проясніти. Бо загублене чи невидиме ховається в темряві, а не на світлі.
Пригладжений зовнішній образ, як правило, надто плаский і штивний. Він навіює знудженість, від нього хочеться позіхати. Він прагне замкнути себе в обмеженій кількості конкретних рис, він боїться спонтанності, боїться нового, нове означає загрозу, оскільки змушує реагувати імпульсивно, а отже — проявляти себе не в найкращому світлі, виставляти власну слабкість, викликати насмішки, виявляти свою справжність.
Скажімо, людина виступає публічно, з усіх сил дбаючи, щоб її виступ зачаровував досконалістю, але раптом трапляється збій, її голос тремтить, на очах виступають сльози. Незручна ситуація. Але суть всієї історії — саме в ній.
Скільки болісного і важливого можна витягнути, звернувши увагу на стереотипи чи гасла, забарвлені особливою емоційністю та афектом. Пробившись туди, за цю зашкарублу кору з ідей про вічну зрадженість, вічну загроженість з боку Іншого, крізь пафос і криваві сльози, в саме м'ясо страху.
Що розповідає про людську спільноту нав'язлива фобія зради? Зради, яка чигає за кожним кущем, чаїться, можливо, навіть у власному помешканні. Зрозуміло, що зрад протягом історії цієї конкретної спільноти на всіх рівнях було достатньо, цей страх увійшов у плоть і кров, його не витравиш так просто, як і страх перед голодом. Він увійшов так глибоко, що навіть самому собі неможливо довіритись. Може, насамперед самому собі? Може, якраз звідти він і проріс?
Про що говорить відхрещування від «провінційності»? Чи взагалі намагання на все навісити ярлики, спростити, класифікувати — замість того, щоб прагнути сприймати речі і явища у всій складності, у їхній унікальності, через їхню власну історію?
Або цей спазматичний рефлекс заховатись за тісними, невигадливими рамками власної спримітизованої ідентичності, аґресивний відрух заперечити, знищити кожного, хто не вкладається у зрозумілі, затверджені межі, хто за будь-якими ознаками — за мовою, походженням, способом життя — відрізняється від шаблону. Яка нестерпна непевність у власній ідентичності за цим криється, яка невизначеність, який страх не зуміти себе окреслити, не усвідомлювати, ким ти є? Страх перед Іншим настільки могутній, що глушить потяг до розвитку й росту, до гнучкості, до розширення власних меж, до спонтанності й інтеґрування нового або витісненого, до цілісності. Глушить сам потяг до життя.
Знимка Олександра Чекменьова