Мультикультуралізм — це не наївне ліберальне прагнення, а реальність сучасного світу 

Відколи покійний Самюель Гантінґтон передбачив, що в міжнародній політиці домінуватиме «зіткнення цивілізацій», його теорія, вперше викладена у 1993, знайшла  палких прихильників серед войовничих ісламістів.  Терористи, які вчинили масове вбивство у Парижі, є частиною руху, що вважає ніби іслам і Захід зійшлися в неминучому смертельному двобої.

Натомість провідні західні політики майже завжди відкидають аналітичний виклад Гантінґтона. Навіть колишній президент США Джордж Буш-молодший казав: «Немає ніякого зіткнення цивілізацій». А щоденне життя в багатокультурних західних країнах, у більшості з яких проживають великі мусульманські меншини, щоденно спростовує ідею про те, що різні віросповідання і культури не можуть жити та працювати разом.

Після наслідків паризьких атак ця основоположна ідея потребує перепідтвердження. Проте необхідність переформулювання ліберальних цінностей не повинна завадити тверезому визнанню деяких згубних глобальних тенденцій. Фактом є те, що радикальний ісламізм знаходиться на підйомі — навіть у таких країнах, як Туреччина, Малайзія чи Банґладеш, які перед цим вважалися взірцями сучасного мусульманського суспільства.  Одночасно прояви анти-мусульманських упереджень входить в політичний мейнстрім у США, Європі та Індії.

Разом ці явища звужують простір для тих, хто протистоїть наративу про «зіткнення цивілізацій».

Такі терористичні атаки, як ті, що були вчинені в Парижі, створюють напругу між мусульманами та немусульманами — і власне це вони мали за мету. Але радикалізації сприяють також і довготермінові тенденції.  Одними з найбільш згубних є спосіб, в який держави Перської затоки, а особливо Саудівська Аравія, витрачають свої нафтові гроші на поширення нетолерантних форм ісламу на решту мусульманського світу.

Наслідки цього нині є помітними у південно-східній Азії, на Індійському субконтиненті, в Африці та в Європі. Малайзію віддавна вважали прикладом успішної та процвітаючої, багатокультурної країни з малайською мусульманською більшістю та великою етнічною китайською меншиною. Однак часи міняються. Колишній глава міністерства закордонних справ сусіднього Сінгапуру, Білагарі Каусікан,  відзначає «значне і тривале звуження політичного й соціального простору для немусульман» у Малайзії. Він додає: «Арабські впливи з Середнього Сходу протягом кількох десятиліть  послідовно підривають малайський варіант ісламу [. . .],  замінюючи його більш суворою і неінклюзивною інтерпретацією».  Корупційний скандал, що ослабив уряд прем’єр-міністра Наджиба Разака,  підсилив громадську напругу, оскільки малайський уряд почав вдаватися до політик мусульманської ідентичності, щоб завоювати підтримку суспільства.  Один юніор-міністр уряду навіть нещодавно звинуватив опозицію в тому, що вона причетна до всесвітньої єврейської змови проти Малайзії.

У Банґладеші, мусульманській країні з секулярною конституцією, радикальні ісламісти в минулому році вчинили вбивства інтелектуалів, блоґерів та видавців.  Збільшилася кількість нападів на християн, індуїстів та мусульман-шиїтів.  Більшість з цих насильницьких дій здійснювала ІДІЛ чи Аль-Каїда. Проте, як і в Малайзії, на підсилення радикального ісламу там значною мірою впливають країни Перської Затоки, які фінансують освіту та діють через трудових міґрантів.

Для багатьох на Заході Туреччина впродовж довгого часу була найкращим прикладом країни з мусульманською більшістю, де водночас успішно діє секулярна демократія.  Проте в період правління президента Реджепа Таїпа Ендорґана релігія стала відігравати більш важливу роль у політиці країни та її ідентичності. The Economist та інші видання означили Ендорґана як «м’який ісламіст». Однак у його заяві, зробленій у 2014 році, коли він сказав, що люди з Заходу «схожі на друзів, проте вони бажають нам смерті, їм подобається дивитися, як помирають наші діти», не було ніякої м’якості.   

Хоча індійський прем’єр-міністр, Нарендра Моді, не казав нічого такого, щоб підбурювало проти мусульман, однак його віддавна звинувачують у толерантності до анти-ісламських упереджень та насильства. Перебуваючи перші місяці на прем’єрському посту Моді заспокоїв деяких критиків, сконцентрувавшись на економічних реформах. Але в останні місяці члени його індуїстської націоналістської Бхаратія Джаната парті (Bharatiya Janata party) посилюють анти-секулярну та анти-мусульманську риторику — геть до лінчування мусульманина, звинувачуваного у вживанні яловичини, виносячи це в національні тор-новини.

У Європі міґраційна криза ще до паризьких терактів спричинила посилення анти-мусульманських партій та суспільних рухів. Коли Німеччина відчинила двері для біженців з Середнього Сходу, почастішали насильницькі напади на притулки для міґрантів. У Франції очікується, що право-радикальний Національний Фронт досягне значних успіхів на місцевих виборах, що відбудуться наступного місяця.

Анти-мусульманська риторика посилюється і в Сполучених Штатах, де вона стала звичним явищем для кандидатів на пост президента від республіканської партії. Бен Карсон,  який лідирує у соціологічних опитуваннях республіканців, сказав, що жодному мусульманину не можна дозволити стати американським президентом; а Дональд Трамп заявив, що депортує усіх сирійських біженців, які приїхали в США.

Злиття усіх цих подій у Північній Америці, Європі, Середньому Сході та Азії підживлює ідею зіткнення цивілізацій. Однак реальність полягає в тому, що мусульманський та немусульманський світи тісно переплелися на нашій планеті.  Мультикультуралізм — це не наївне ліберальне прагнення, а реальність сучасного світу, і її потрібно змусити працювати.  Єдиною альтернативою цьому є ще більше насилля, смертей та горя.

Gideon Rachman
Do Paris terror attacks highlight a clash of civilisations?
The Financial Times,  16.11.15
Зреферувала Леся Стахнів