Плодами «забороненого кохання» жінок із ворогом під час воєн нерідко були «діти окупації». У Західній Європі увагу на них уперше звернули після Першої світової війни, у нас же при них воліють не згадувати досі. «Діти окупації» зазвичай були приречені на стигматизацію суспільством винятково через чинник батьківства. Щодо них виявлялася і ненависть до батьків-загарбників, і комплекси вини та меншовартості (особливо, якщо діти народилися від представників різних рас). Одне слово, дітям, що, як прийнято вважати, не відповідають за батьків, довелося сповна натерпітися лишень тому, що їх батьком був солдат ворожої армії.
Австрієць Герберт Пілс народився 1946 року. Його батьком був солдат Червоної армії, який відбув до СРСР до його народження. Правду про своє походження Пілс дізнався 2001 року від вмирущої матері, а 2007 року йому вдалося знайти своїх сестер у Росії. Світлина – Barbara Stelzl-Marx. Sowjetische Besatzungskinder in Österreich Nachkriegsbiografien zwischen Stigmatisierung und Tabuisierung // Einsichten und Perspektiven 3/14.
Під час Другої світової війни долею дітей, народжених від солдатів Вермахту, певною мірою переймалося керівництво Райху. Своєю чергою радянська влада ніколи не підіймала питання про народження німкенями дітей від червоноармійців. Нацистський уряд ділив малюків на народжених від жінок, наближених до «арійської раси» (голландки, норвежки, данки, французки) і «унтерменшів». Першій категорії створили всі умови для виховання у межах реалізації проекту «Лебенсборн» (у перекладі з німецької – «Джерело життя»). Це були будинки материнства для незамужніх жінок. Ідея створення таких закладів належить Генріху Гіммлеру.
Офіційно «Лебенсборн» відкрили 12 грудня 1935 року. Спочатку як мережу притулків, куди німецькі дівчата могли здавати позашлюбних малюків. Від 1940 року функції організації розширилися – вона приступила до відкриття пунктів у захоплених країнах Європи. Однією з найважливіших функції «Лебенсборна» стало переправлення дітей із окупованих територій до Райху, для їх подальшого онімечення. Малюків зазвичай насильно забирали у батьків чи викрадали. У 1946 році історики підрахували, що в такий спосіб викрали та відправили до Німеччини понад 250 тисяч дітей.
Щодо дітей, народжених від німців на східних територіях, спершу була певна невизначеність. Утім, 1942 році, коли Вермахт зазнавав великих людських втрат на Східному фронті, виникає ідея спрямовувати цих дітей до «Лебенсборну», там «аріїзовувати» та згодом використовувати як солдатів. Від 1942 року малюків із СРСР привозили до Польщі в дитячий концтабір у Лодзі. Після чого цілий штат лікарів і експертів визначав «расову цінність» дитини – включно з психологічними тестами та медичним відбором. «Расовий іспит» обіймав 62 пункти: майбутній «арієць» мав відповідати «расі панів» за формою черепа, тіла, кольору очей і волосся. Особлива увага надавалася здоров’ю. Після «онімечення» дітей віддавали у німецькі родини на виховання.
У березні 1943 року нацистська влада ухвалила рішення, згідно з яким при народженні позашлюбної дитини від німецького солдата східні жінки мали право на аліменти. Але виплачувати їх мала держава, а не солдат. Жінкам, охочим отримати допомогу, потрібно було довести, що дитина від німецького солдата чи чиновника, після чого їм виплачували 200 крб. щомісячно на потреби дитини, інколи суму могли збільшити до 300 карбованців
«Діти окупації» за тодішнього суспільного устрою вважалися заплямованими двічі: були народженні поза шлюбом і від зв’язків із ворогом. Абсолютній більшості з них довелося рости в атмосфері, коли рідні приховували походження, а сусіди чи однолітки лаяли презирливими словами (залежно від країни): «німчик», «німецький виродок», «російська дитина», «сволота» (так називали дітей народжених німкенями від чорношкірих солдатів США), насміхалися, не дружили з ними.
Австрія, 1945.
Світлина: Barbara Stelzl-Marx. Sowjetische Besatzungskinder in Österreich Nachkriegsbiografien zwischen Stigmatisierung und Tabuisierung // Einsichten und Perspektiven 3/14.
Історики досі не можуть чітко визначити, скільки таких дітей було народжено в тій чи іншій країні. Переважно згадувані ними цифри не є усталеними – передусім через відсутність відповідної статистики. Наприклад, у Франції вважають, що французки народили від німців 200 тисяч малюків, у Норвегії – від 10 до 12 тис. В Австрії, згідно з офіційними джерелами, у 1946-1953 рр. народилися 8 тисяч «дітей окупації», батьками яких були іноземні солдати, але історики припускають, що до 1955 року їхня чисельність сягнула щонайменше 20 тисяч. Дослідники припускають, що у Німеччині відповідна цифра коливається в межах 94-100 тисяч. Лише в Західній Німеччині на 1955 рік нараховували 66 тисяч «дітей окупації». У половини з них батьками були американські солдати.
Скільки таких дітей народилося на території СРСР, наразі невідомо. Окремі дослідники вважають, що ця цифра дорівнює 100 тисячам. Зокрема, американський історик Курт Блаумайстер в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що, за його підрахунками, в Росії, Балтії, Білорусі й Україні в період німецької окупації народилося 50-100 тисяч дітей від німців.
Варто відзначити, що неприйняттю суспільством дітей від німців в окремих країнах сприяла влада. Найбільш жорстоко з ними обійшлися в Норвегії. Тут дітей, яких норвежці зневажливо називали «німецькими ублюдками» (tyskerunge) або «нацистською ікрою» (naziyingel) оголосили недоумками і 90% із них помістили в будинки для душевно хворих, де вони перебували до 1960-х років. Уже згодом «Союз дітей війни» (організація, створена на теренах Норвегії для захисту «дітей окупації» і пошуку їхнїх батьків). Має понад 150 членів.
2005 року здоровий глузд переміг, і парламент Норвегії на державному рівні приніс вибачення таким дітям, а парламентський комітет юстиції визначив розмір компенсації за всі поневіряння, що їм довелося пережити, – 3 тисяч євро. Сума може бути збільшена до 10 разів, якщо діти німецьких солдатів нададуть документальні підтвердження того, що вони зіштовхнулися з ненавистю, острахом і недовірою через своє походження.
Французька жінка, поголена за "сексуальну колаборацію" з німецьким солдатом, – з дитиною від німця на руках (Франція, 1944).
У Франції до «німецьких» дітей поставилися лояльніше, ніж у Норвегії. Все обмежилося забороною вивчати німецьку мову та носити німецькі імена. Звичайно, багатьом «дітям бошей» (так зневажливо їх називали французи) не вдалося уникнути принизливих прізвиськ і образ. Від багатьох відмовилися матері, і їх виховували у сиротинцях. В 2006 році «діти бошей» об’єдналися в асоціацію «Серця без кордонів». Створив її Жан-Жак Делорм, батьком якого був солдат Вермахту. Нині асоціація нараховує 300 членів. З 2009-го в Німеччині діє закон, згідно з яким діти, народженні у Франції від солдатів Вермахту, можуть отримати німецьке громадянство.
Практично нічого не відомо про долі дітей, народжених від німців у СРСР. На пострадянському просторі досі нема відповідних публікацій. Певною мірою розробку теми гальмує відсутність джерельної бази в доступних для істориків архівосховищах. Багато дітей, народжених від німців, уже померли, а ті, що ще живуть, не воліють про це говорити або досі не знають правди про своє походження. Із документів і свідчень очевидців, що вдалося розшукати, виходить, що в СРСР із такими дітьми обійшлися набагато гуманніше, ніж у решті Європи. Тут могло відіграти свою роль небажання афішувати проблему, щоби не піддати сумніву тезу про «всенародну боротьбу» населення окупованих теренів проти ворога.
Звичайно, у Радянському Союзі «діти окупації» теж піддавалися обструкції суспільства, але не так жорстко. Більшість із них прожили своє життя нормально, отримали освіту, мали роботу, власні родини. Земляки з часом забули про їхнє походження і ставилися без упереджень. Правда, напередодні завершення війни окремі урядовці намагалися «захистити» цих дітей від цькування. Вони пропонували, відібравши їх у матерів і змінивши прізвища, влаштовувати у дитячі будинки. Але в такому «захисті» було більше шкоди, ніж користі. Ініціатором виступив у квітні 1945 року відомий радянський історик, заступник наркома закордонних справ Іван Майський і група депутатів Верховної Ради СРСР.
Чиновники, по суті, пропонували зробити «німчиків» круглими сиротами, а матерям завдати психологічних травм. Якщо вже Майський насправді так опікувався долею цих нещасних, то мав би запропонувати Сталіну, щоб уряд розробив програму переселення жінок із дітьми (звичайно, за їх бажанням) на інші місця проживання, щоб уникнути осуду в суспільстві, або на законодавчому рівні заборонив психологічний тиск на них.
Доля «дітей окупації» хвилювала німецьке й австрійське післявоєнні суспільства. Особливо це стосувалося малюків, народжених від афроамериканців, кількість яких на 1955 рік у ФРН становила 4 тисячі. Проблему їх виживання й адаптації німецькі політики вирішували на державному рівні. І тут варто зазначити, що своїми ідеями вони не сильно відрізнялися від радянських колег. У 1952 році з ініціативи Соціал-демократичної партії Німеччини в Бундестазі створили комітет з вирішення правового стану «дітей окупації». Особливе місце члени комітету відводили «кольоровим» дітям: «Чорношкірі мулати складають особливу групу поміж окупаційних дітей, які становлять особливий вид людської та расової проблеми… Відповідальні особи … уже давно мали думки про долю цих мулатів, для яких нема відповідних кліматичних умов у нашій країні. Можливо, було би краще для них відправити їх на батьківщину батьків».
Тобто, німці хотіли вирішити проблему «негідних дітей» шляхом їх фізичного усунення з місць проживання у ФРН. Ось тільки – на відміну від радянських чиновників – пропонували відіслати не до сиротинців, а до іншої країни. Звичайно, йшлося про чорношкірих афронімців, яких не складно відрізнити у «білому» суспільстві. Цікавим також є формулювання «вид людської та расової проблеми», яке свідчить, що нацистська расова ідеологія і після «денаціфікації» міцно сиділа у свідомості її носіїв.
На практиці ідея відправлення афронімецьких дітей на батьківщину батьків у ФРН так і не реалізували, хоча її активно втілювали в Австрії. Це проявилося під час навчання цих дітей у школах, де акцент робили на іноземних мовах, розраховуючи на те, що вони врешті-решт переїдуть туди, де знайдуть відповідне для себе суспільство. Передусім йшлося про США й Африку.
Не кращою була ситуація з рештою «дітей окупації». Зневага до їхніх матерів переходила і на них. Дискримінація психологічно тиснула на дітей, вони почувалися ізгоями й аутсайдерами, постійними об’єктами глузувань, погорди й агресії. До 1960-х років наліпка «російська дитина» у НДР був синонімом чогось ганебного та меншовартого. З «дітьми окупації» «арійські» діти переважно не товаришували – це вважали «непристойним». Фердинанд Рідер, народжений у лютому 1947 року від радянського солдата, згадував, що завжди був небажаним гостем вдома у сусідів, а батьки однокласників, дізнавшись, хто його батько, забороняли своїм дітям товаришувати з ним.
Німець Рейнгард Ґенінґен зі своєю матір'ю, зведеною сестрою та вітчимом. Його батьком був радянський солдат.
Не кращою була ситуація і всередині родин. Дітям часто доводилося чути нарікання матерів, що через них вони не змогли влаштувати своє особисте життя. Окремі з них, намагаючись вийти заміж, віддавали дітей на виховання дідусів і бабусь. Відтак діти не розуміли, чому живуть окремо від мами, яка вже мала свою родину. Ті ж, що залишилися жити з матерями, заміжніми за німцями, інколи змушені були терпіти побої вітчимів або залишати родину. Вітчими не могли змиритися з походженням пасинків, особливо чорношкірих, тому вимагали, щоби дружини віддали їх до притулків або прийомним батькам.
«Моє дитинство і юність були більш, ніж складними, адже я був дитиною окупанта, тому у своєму містечку постійно зазнавав дискримінації… У 1952 році мати вийшла заміж за чоловіка з нашого містечка, і я не зміг залишитись у родині. Через моє походження я був об’єктом ненависті вітчима. З шести років мене виховували прийомні батьки… Мій шлях до школи завжди пролягав повз будинок матері, і я бачив її багато разів, але не міг заговорити. Згодом мати відмовилася від моїх непевних спроб контакту, адже я був причиною її конфліктів з вітчимом», – із сумом констатував син радянського солдата Ренат М.
«Діти окупації» у повоєнному світі – це покоління напівсиріт і вигнанців суспільства, якому часто доводилося боротися за «місце під сонцем». Вони стали заручниками політичних, расових, ідеологічних, соціальних обставин протиборчих сторін. Від абсолютної більшості цих дітей відмовлялися рідні батьки (або часто й не знали про їхнє існування, бо залишили окуповану територію до їх народження). Тож малюкам доводилося рости без уваги та матеріальної підтримки з боку біологічних батьків.
Див. продовження теми
20.11.2015