Продовжуємо тему, розпочату в Міжнародний день дитини (20 листопада): «діти окупації» спокутували батьківські гріхи, діти «ворогів народу» – «гріхи» батьків.
У 1930-х роках «Країну Рад» захлиснула хвиля сталінських репресій. Мільйони людей, визнаних «ворогами народу», комуністичний режим або знищив, або примусово «працевлаштував» у глухих кутах СРСР. І хоч діти, як відомо, не відповідають за «гріхи» батьків, але радянська влада не лишала у спокої і їх, якщо їхні батьки були «ворогами». Суперефективні зазвичай радянські соціальні ліфти перед ними зачинялися автоматично.
Діти заарештованих подружжів відправляли до приймачів-розподільників, а звідти – до дитячих будинків і ясел Наркомату охорони здоров'я. Немовлята вирушали разом із матерями до таборів. Упродовж 1937-1938 років, як зазначено в записці начальника адміністративно-господарського управління НКВД СРСР на ім'я наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії від 29 січня 1939 року, на всій території Союзу вилучили 25 342 дітей, із них направлено до дитбудинків Наркоматів освіти та місцевих ясел 22 427 осіб, передано під опіку і повернено матерям 2 915 дітей.
Найстрашніше очікувало братів і сестер – їх розділяли за віком: малюків відправляли у дошкільні дитячі будинки, а старших дітей – у звичайні. Багато дітей втікали з розподільників, жили на вулицях, жебракували.
Купання вчорашнього безпритульного
Бувало, родичі або сусіди благали залишити дітей заарештованих у них. Зазвичай працівники НКВД відповідали:
– Дитина виховувалася в сім'ї «ворогів народу», і ми зобов'язані її перевиховати.
У серпні 1938-го вийшов наказ НКВД СРСР «Про порядок випуску та працевлаштування переростків, дітей репресованих батьків». Був адресований усім регіональним підрозділам внутрішніх справ і наркомам освіти. Дітей, які досягли 15-річного віку, наказували працевлаштовувати на підприємства місцевої промисловості, у радгоспи та МТС, а також до закладів системи фабрично-заводського навчання. Тим, хто навчався у 6-9 класах, дозволяли продовжити отримання освіти, залишившись у дитячих будинках. Як виняток – і старшим дітям, якщо вони навчалися «на відмінно».
Таким чином, пише українська дослідниця Тамара Вронська, дітям репресованих встановлювали найнижчу планку для реалізації своїх можливостей, марґіналізували їх. Держава давала їм зрозуміти: ви варті лише цього і не маєте права претендувати на щось краще.
Років п’ять тому я збирав спогади старожилів у моєму рідному селі Вишпіль Черняхівського району Житомирщини про часи німецької окупації. Багато хто радив звернутися до баби Віри – Віри Олександрівни Якимчук, у дівоцтві Вербівської. Родом вона зі сусіднього села Іванків.
– Ех, якби ж ти років п'ять тому прийшов, я багато чого пам'ятала, - зустріла біля хвіртки 85-річна Віра Олександрівна. – А тепер склероз клятий замучив, та й катаракта не дає спокійно життя дожити.
Тоді вона вперше прохопилася про репресованого батька і свої поневіряння після його арешту. Через рік я знову завітав до бабусі. Тепер уже детальніше розпитати, як їй, донці «ворога народу», жилося в тодішньому радянському суспільстві.
– Було це в 1937 році, взимку. Одного вечора прийшли до нас у хату два енкеведисти. Приїхали до села підводою. Підвода не наша, не зі сільсавєта, а з району. Батько мій Вербівський Олександр Яковлевич тоді працював в колгоспі бригадиром. Заходять у хату і говорять: “Собірайся, Вербівський”. Він говорить: “Куди ж мені збиратися? У мене сім'я, діти. Та й нічого протизаконного я не зробив і нікого вроді не обідив”. А вони йому: “Там усе взнаєш”.
Зробили в хаті обшук – шукали якусь літературу. Нічого не знайшли. Говорили, що поступив сигнал, що він займався антирадянською агітацією.
Ну і всьо. Батько вдів кожуха, обняв нас усіх, поцілував. Помню й досі його заплакане обличчя. Мабуть, розумів, що вже ніколи нас не побачить.
– Мама приготовила буханець хліба і сала, бо сказали: “Хай візьме їсти”, – ці енкеведисти чи енкегебісти – чорт його знає, як їх називали.
На другий день мама поїхала до Житомира. Зараз я не знаю, як зветься ця вулиця, а тоді вона звалася Миколаївська. Це туди, аж за обласну лікарню, там знаходилося обласне управління. Але їй там ніхто нічого не відповів. Сказали, не мають права щось говорити. А хто тоді якісь права мав?
Ми здогадувалися, що батька «заложив» хтось із сільських людей, а хто – вичислити не могли. В кожному селі були такі агенти. Жили собі серед людей, працювали разом, із усіма ходили на різні зібрання, гулянки і вислуховували хто що говорив, а потім все докладали, куди треба. Скажи два невірні слова – і вже тебе нема.
Може, батька забрали через те, що в колективізацію мав велике господарство: 7 гектарів землі, пасіку до 30 сімей бджіл, плантація хмелю. Він не хотів йти в колгосп. Не так він, як мама його настроювали не віддавати господарство. Але потім примусили. Забрали все.
У колгоспному дитячому садку
У нас в Іванкові приходили ще до одного дядька – Осадчука, більш нікого з села не брали. А із Зоркова (ще одне сусіднє село. – В.Г.) багато позабирали. Ніби вони були куркулі, виступали проти радянської влади – оце таке їм «шили». А учителів і священиків скільки!
У сусідньому селі репресували чоловіка, який вів велике господарство. Мав вітряк – молов людям зерно. Так його син, такий собі «Павлик Морозов», аби показати, що він проти куркулів і готовий служити радянській владі вірою і правдою, показово спалив вітряк батька і відмовився від нього. Вивчився на журналіста. А під час війни, коли німці відступали, в 1943-му, разом із сім'єю перебрався до Америки. Там нібито став лікарем.
Після арешту батька до мене в школі відносилися нормально. Усі вчителі мене знали, та й тата знали, тому співчували. Навчання мені давалося легко, з усіх предметів були добрі оцінки, крім алгебри. Але в піонери і комсомол не прийняли, бо була дочкою «ворога народу». Коли закінчила 7 класів, то поступити в жоден інститут також не могла. А мого брата Юзефа через це навіть не взяли в армію.
Після школи в колгоспі мене загнали на саму важку роботу – в свинарник. Я сама худенька була, дитина ще – ледь 14 років виповнилося. Страшенно важко було таскати величезні цебри і мішати в бадях свиням корм. Тоді був у нас Парамонов участковим. Визиває він мене в сєльсовєт, садовить навпроти і говорить:
– Чого ти не хочеш робити на свинарнику?
– Я не маю сили, це занадто важко для мене, – відповідаю.
– Оце приказуємо тобі йти туди на роботу. А якщо будеш противитись, то підеш за своїм батьком ліс валити. Ти що, забула, хто він у тебе?
Прийшлося йти працювати на клятий свинарник.
Як уже почалася війна, так вони другу пісню заспівали. Проходять із сєльсовєта і говорять матері, що маю гнати товар в тил під Курськ. Мама відразу в сльози, кричить, що не пустить. А у них розговор короткий:
– Не хочете відпускати дочку гнати худобу? Так прямо зараз збирайтеся, обидві поїдете до свого кормільця на Соловки.
В колгоспі сформували бригаду: чотири доярки і чотири хлопці-погоничі. Старшим над нами був один місцевий жидок, він уже помер. Завдання було загнати товар аж в Курську область, у Росію. В дорозі доїли корів, а молоко віддавали польовим кухням відступаючих радянських солдат, або лишали в колгоспах, які проходили. Спали на возах під відкритим небом, у нас їх було чотири. В кожному районному центрі нам видавали піщу пайком.
Декілька раз потрапляли під бомбардування, потім ледь всю худобу докупи збирали. Під час переправ через Дніпро і Десну корови з паромів стрибали в річку і плили. Одні допливали, інші – ні.
Загнали ми худобу до назначеного пункту, я вже і не помню куди. Там чоловіки скооперувалися з іншими і погнали скот дальше на Кавказ, а нас відпустили. Так із Курської області додому пішки подалися. Коли вернулися в село, там уже хазяйнували німці.
Хлопці, що з нами гнали худобу, повернулися додому пізніше. Після війни їм дали велику премію і по корові, а нам – «фіґо́с под нос».
У мого батька був брат Антон – грамотний дядько. Так він уже після війни говорить мені:
– Пиши в Житомирське КГБ, щоб дали відповідь, де батько і що з ним сталося.
Написав мені лист, але попросив, щоби я переписала його своїм почерком. Я зробила все, як сказав. За якийсь час приїздить у село два енкегебісти. Робила я тоді на хмелю. Прибігає на поле посильний і забирає в сєльсовєт. А там вони – одягнені в костюми, серйозні такі дядьки, запитують:
– Що ви хочете взнати про Вербівського Олександра Яковлевича, і хто ви йому приходитесь?
Налякалася їх, але розповіла, що він був моїм батьком і хочу взнати, де він і що з ним сталося після арешту. Вони показують документи, що він був засуджений довічно, а помер в 1948 році від туберкульозу льогких в Пермській області. Ще спитали:
– Ви самі це пісьмо писали?
– Да, сама, – кажу. – Я його п'ять днів писала, пока сообразила, що і як написати.
Нічого мені не зробили і на цьому все закінчилося. Ми з братом потім хотіли їхати в Пермську область. Мама нас відговорила. і ще люди розумні підказали, що можемо наштовхнутися на неприятності. Так ми перестали добиватися справедливості. Та й хіба її можна було тоді добитися?
21.11.2015