На відміну від каталонського повстання 1934 р., нинішнє, як виглядає, розігрується в межах мирних дій. Спільним між ними є розрив із законністю з боку інституції, яка постала, власне, з конституційної законності
Як усім відомо, в Каталонії є все. Навіть бунтарський міф, вигаданий на підставі одного трагічного і виняткового моменту в історії, коли озброєне військо під орудою каталонського уряду зійшлося в короткій, але кривавій сутичці з військами під орудою уряду Іспанської республіки. Було це 6 жовтня 1934 р., коли президент Люїс Кумпаньш з балкона Женералітету на площі Сан-Жауме проголосив Каталонську державу в складі Іспанської федеративної республіки.
Той замах тривав заледве десять годин і мав жахливий підсумок, який меркне лише в порівнянні з масштабами різні, що наближалася з громадянською війною, до якої залишалося якихось два роки. 74 убитих і 252 поранених, від чотирьох до семи тисяч затриманих і серед них каталонський уряд у повному складі на чолі з його президентом, а також мер Барселони, численні чиновники, депутати, державні службовці, профспілкові та політичні керівники. Автономію скасували, повноваження парламенту призупинили, заборонили головні часописи, які обстоювали незалежність Каталонії, щодо інших було відновлено цензуру, і двоє військовиків взяли на себе обов'язки тимчасових керівників Женералітету і комісаріату з охорони громадського порядку.
Каталонське повстання було ще одним і не найтяжчим епізодом революційного замаху більшого масштабу проти уряду правих, що постав після виборів 1933 р., найбільш кривавим розділом якого були події в Астурії. Він мав на меті спинити фашизм, але натомість дав привід для жорстокого наступу на демократію і каталонське самоврядування, від якого Каталонія ледь оговтається протягом кількох місяців, перш ніж поринути в хаос й анархію громадянської війни.
Щодо причин та уроків Шостого жовтня відтоді написано немало, найважливіше – якраз в останні роки з огляду на рух за незалежність і страхи та сподівання, які він породив. «Ми не хочемо ще одного Шостого жовтня», – лунає з табору націоналістів вже кілька років. Для одних це помилка, якої треба уникати, натомість для інших це досвід, який варто виправити і поліпшити, щоб тепер все вийшло добре.
Про відмінності в ситуації 1934 р. і нинішній розводитися не потрібно, тому що відмінним є майже все: епоха і суспільства. Цього разу це не президентський балкон, а парламент, де існує відозва або зачин дій. Сьогодні нема одностороннього проголошення незалежності з претензіями на негайні результати, а є декларація, яка сповіщає про відтермінований розрив чи від'єднання від конституційної законності і відмежування від повноважень конституційного суду. На відміну від шалених 30-х років все, здається, розігрується в межах мирних і демократичних дій: на маніфестаціях громадян, в засобах масової комунікації, в діяльності урядів і парламентів або в судах. Хоч і ті, і ті промовляють серйозні й жорсткі, більш-менш евфемістичні слова, як-от від'єднання, розрив, повстання чи заколот, проте наразі ніщо не ставить конфронтацію в площину використання сили. І найменше це дозволяє саме європейський контекст: зникнення кордонів та об'єднання суверенітетів – послаблення саме ідеї національної незалежності, – який цілком відмінний від контексту епохи аґресивних націоналізмів, гонки озброєнь і тоталітаризмів.
Але маємо й аналогії. Найпідступнішою, ймовірно, для демократії і найбільш акцентованою є та, що в обох випадках йдеться про розрив із законністю з боку інституції, яка постала з самої конституційної законності. У двох випадках розраховуть на односторонню дію, щоб змінити стосунки з рештою Іспанії, без попередніх переговорів чи домовленості. Як зазначали деякі історики, Люїс Кумпаньш не ставив за мету відокремлення, він прагнув повторити хід Франсеска Масії, зроблений 14 квітня 1931 р., коли той проголосив Каталонську республіку в складі Федерації Іберійський республік, у такий спосіб прискорюючи проголошення республіки в Мадриді Нісето Алькаля Саморою, щоб цим добитися подальших переговорів, які вилилися в Закон про автономію 1932 р.; це не надто відрізняється від того, чого прагне зараз Артур Мас, який хоче форсувати переговори, долаючи милі на шляху односторонньої незалежності.
Деякі аналогії наводять на думку про рецидивну поведінку. І тодішній, і нинішній президент спочатку не були сепаратистами; в обох випадках не можна нічого зрозуміти без радикалізації лівих і відмови від поміркованості. Як тоді, так і тепер врешті-решт все вирішує співвідношення сил і здатність добре розрахувати свої та чужі. У 1934 р. повстання не дістало підтримки вулиці та робітників, тож озброєні ополченці, які мали підтримати переворот, лишилися ні з чим. У нинішньому процесі Артур Мас не здобув надійної парламентської більшості, якої добивався вже на виборах 2012 р., як не дістав її і тепер, коли добивався плебісцитного результату, в якому виборці йому відмовили, хоч він і переміг на виборах, здобувши більшість, якої не досить для того, щоб керувати без підтримки партії CUP. Його міжнародна ізоляція є страшною, до того ж він не має союзників в Іспанії; і вже відштовхнув від себе половину каталонського населення.
І гра у порівняння ще не закінчилася. Також є сенс зосередитися на реакції іспанського уряду. Тоді військовій силі відповіла військова сила. Нині зброя є юридичною і ґрадуалістською; виправданим наріканням є відсутність політичної відповіді. На схвалення резолюції про незалежність на засіданні парламенту Рахой тепер відповідає повідомленням про звернення до Конституційного суду, наслідком якого є негайне призупинення декларації та її наслідків.
З Артуром Масом як чинним президентом і в ситуації чекання на малоймовірну інвеституру роль Кумпаньша нині припала Карме Форкадель, спікеру каталонського парламенту, на яку лягає тягар відповідальності за однаковою мірою неналежний і нерозважливий крок щодо схвалення декларації. Але відповідатиме вона не за цю інтерпретацію парламентського реґламенту на користь своєї партії, а за ініціативи, які вона може висувати в майбутньому для виконання декларації, яку Конституційний суд призупинить найближчими годинами. Якщо Форкадель є першою, хто діє проти законності, з якої випливає її головування, то саме вона, а не Мас, завоює пальму першості патріотичного мучеництва, подібну до тієї, що її дістав Кумпаньш Шостого жовтня 1934 р. Безумовно, це буде для неї честю, але Мас на те не зважатиме, якщо це допоможе йому й далі керувати процесом аж до його завершення.
Lluís Bassets
Del 6 de octubre al 9 de noviembre
El País, 10.11.2015
Зреферувала Галина Грабовська