Завдяки тов. Петровському й висшим стала за селом Викторовом могила, де спочивають Українські Сїчові Стрільцї, вістун Данилюк й инші. Вони положили там у боротьбі свої буйні голови за волю України. До них вирушила нинї з Боднарова почесна чета Українських Сїчових Стрільцїв з музикою й малиновим прапором. Чету провадив підхорунжий М. Венгжин. Всї вони йдуть, аби віддати честь борцям-товаришам, що лягли на полї слави.
День був погідний, навіть гарячий. Чета перейшла через село Майдан. Сїчова музика грала "Марш соколів". Перейшли село. До села Викторова ще 14 км. дороги, та на нїкім не видно змучення. Повним кроком посуваєть ся чета все вперед і вперед. Входимо в село Викторів. Музика Укр. Сїч. Стрільцїв грає сокільський марш. Виходить народ із хат, молоді й старі та дїти. Всї вони, святочно прибрані, доповняють похід. Коли переходили повз церкву, почулась команда: "позір", "вправо глянь!" Стрільцї гострим темпом бють ногами та глядить направо. Малиновий прапор похилив ся в сторону церкви. Він клонить ся тим, що полягли в боротьбі за нього. Коло церкви стоїть гарно висипана могила з величавим дубовим хрестом, прибрана зеленю та квітами. Тут лежать борець-товариш Евген Кухарський, родом із Чернихова, тернопільського повіту: впав у червні 1915 р. в викторівськім лїсї.
Коло церкви ждав уже священик із процесією. Разом із процесією рушив похід на могилу Данилюка й товаришів. Коло могили застали ми людей з сусїднього села Сїльця з сїчовим прапором.
Ся могила висипана на широкім майданї при гостинцї, що веде до Станисланова. Висипала її громада села Викторова. Декілька ступнів від могили тягнеть ся далеко-далеко широким полем ряд глибоких стрілецьких окопів, в котрих недавно лежали Укр. Сїч. Стрільцї.
Вони пішли далї, пішли відімстити смерть товариша та кінчити те дїло, за яке погиб Данилюк.
Могила має вигляд трапеції, є три метри довга й поверх два метри висока. Над могилою здіймаєть ся величезний, 4 метри високий дубовий (з корою) хрест з випаленою написю:
"Тут спочивають Українські Сїчові Стрільцї — вістун Данилюк і инші, упавші в бою за українську волю 17. VI, 1915".
Напись прибрана зеленю й квітами. На боках хреста мають синьо-жовті хоруговки, а на його вершку повіває синьо-жовтий прапор. З тим прапором ішли вони в бій і боронили його доти, доки не впали поцїлені ворожою кулею. На збочу могили висить вінець з квітів, переплітаний сосниною, — роботи дївчат села Викторова.
Напроти могили стала почесна чета Укр. Сїч. Стрільцїв. По лївім боцї могили вмістила ся стрілецька оркестра, довкола могили селяне, дївчата й діти.
Вирушило тут цїле село. Й сивоволосі дїди й молоді та дїтвора. Дївчата убрані по народньому, в вишиваних сорочках, запасках і сердачках, селяне рівнож у вишивках, оперізані червоними крайками, з сїчовими топірцями в руках. На столику, покритім гарно вишитим рушником, лежали три великі червоні яблока, з котрих виставала запалена свічка.
Сонце почало вже ховати ся за горби, як розпочалась сумна відправа — панахида.
Тихо-тихісько стало довкола, лиш чути було, як грали старі ялицї дивним своїм шумом, і легке шльоханнє жінок-бабусь, які мимо глибокої своєї старости прийшли також поклонити ся могилї борцїв. Усї люде з сумним виразом лиця. Товариші "позір" стоять сумні. З очей читаєш їхнї думки. Вони бачуть перед собою могилу, де сплять вічним сном погибші товариші, й образ боротьби, яка тут недавно відбула ся. Нинї прийшли вони віддати поклін їхнїм тїлам.
Вже чути останнї слова священика "Сотвори їм Господи вічную памяті..." Музика Укр. Сїч. Стрільцїв грає "Вічную память", а рівночасно співає сїчове товариство. Жінки та дївчата заводять, плачучи, та зрошують слїзми свіжу могилу борцїв. Лише мужики, старі господарі, стояли понуро та сумно покивували сивими головами й шептали тихі молитви за погибших. Не було в них слїз на верху, вони плакали серцями. Цїлий народ заплакав над свіжою могилою та за вірними синами України.
Сумні тони музики устали... Скінчилась панахида...
До народу звернув ся місцевий парох о. Д. Салевич і почав промову. Піднїс, що по 260-лїтнїй московській неволї здобуваємо свободу для цїлої України. Правда, в лютих боях паде квіт — надїя нашого народу, його молодїж, та ті жертви, хоч як великі, не даремні, бо усміхаєть ся нам самостійна Україна. Свою ведмежу лапу простягла Росія й на український Піємонт у Галичинї, та розчарувала сл. Хоробрі союзні армії не тільки загородили їй дорогу, але й знищили її силу. Вгадавши за релїґійні цїли, які мали на оцї Москалї, вказав промовець на ті противенства, які символїзують Росія й Україна. "Україна се символ волї, свободи, просвіти й вольного життя, — Росія се символ самоволї, кріпацтва, безправства, темноти, поневолення." Нїколи не може забути український нарід, скільки козаків замучено копаннєм каналів, як на козацьких кістках виросла нова столиця Петра Великого, якою мученицькою смертю гинули гетьмани. Й ся частина українських земель, якій судила ся краща доля, пізнала тепер російську брутальність у часї інвазії. Треба сподївати ся, що побідний похід союзників, котрий увільнив австрійську Україну від опіки "визвольників", принесе нам вільну самостійну Україну, збудовану на руїнах нашого споконвічного ворога.
Потім промовив підхорунжий М. Венгжин від українського стрілецтва. Свою промову наказав до свіжо висипаної могили. Рабами стали ми й не перечислити тих, що пішли працювати на чужу ниву й могилу копати свойому народови. Та скрізь по широких просторах України заховали ся давні козацькі могили. Й вони викрешували народню свідомість, бо-ж сї козаки полягли за кращу долю рідної країни, за її волю. Що більше, сї могили зродили в мужицькій, кріпацькій сїмї Ґенїя, що запалив своїм огненним словом цїлу Україну, цїлу Росію задивував своїм талантом. Й цїлому світу стала відома дитина козацьких могил. А нинїшнє славне запорозьке товариство сповняє заповіт Тараса, рве кайдани, в які заковано український народ, а разом із тим сипле свіжі могили своїм славним упавшим товаришам. І сї свіжі могили зродять кінцеву цїль Шевченкового заповіту — вільну Україну. Сї могили — се правда, вони додають нам завзяття та вливають у нас непохитну віру, що стоїмо на порозї кращої будуччини, коли самі станемо панами в своїй хатї. Вкінцї зложив бесїдник іменем нового запорозького товариства поклін свіжій могилї й подякував зібраній громадї за гарний обяв симпатії й любови до Укр. Сїч. Стрільцїв.
По промовах відіграла оркестра Укр. Сїч. Стрільцїв "Со святими упокой..." і народнїй гимн "Ще не вмерла Україна", котрий стрільцї вислухали, стоячи "позір". Опісля відбула ся дефіляда перед могилою та стрілецькими ровами, в котрих лежали наші стрільцї. При звуках музики рушив похід на могилу борця товариша Евгена Кухарського, де о. Д. Салевич відправив панахиду. Віддавши честь своїм товаришам, вернули стрільцї пізно в ночі до Боднарова та Майдану, лишаючи товаришів самих-самітних у чистім полї, в темних-вогких величнїх хатах-могилах...
[Вістник Союза визволення України]
07.11.1915