Чорногорію охопила хвиля мітинґів. Від кінця вересня в Подгориці тривають акції протесту з вимогою відставки прем'єр-міністра Міло Джукановича. Сам голова уряду (й не лише він) певен, що тут не минулося без «руки Кремля». Москва, звісно, свою причетність заперечує.
Щоб добрати глузду в цьому питанні, спершу пригадаймо, хто ж такий Міло Джуканович, чого він прагне і яку має підтримку. Попри те, що Чорногорію вважають за демократичну, прозахідну балканську країну, яка домоглася найбільших успіхів у справі євроінтеґрації (після Словенії та Хорватії, що вже стали повноправними членами Європейської Унії), її чинний прем'єр є державним керманичем з найдовшим стежем. Він давно обігнав Путіна, впритул наблизившись до рекордів Лукашенка і центральноазійських пашів.
Джуканович очолює уряд Чорногорії ще з 1991 року. Щоправда, від 1998 до 2002 року він обіймав президентську посаду, а чотири роки перебував без портфеля (2006–2008; 2010–2012).
Міло Джуканович народився 15 лютого 1962 року в чорногорському місті Никшичі в сім'ї судді Радована Джукановіча та медсестри Стани Джуканович. Варто зазначити, що рід Джукановичів — один з найстаріших в Чорногорії. І вже одне це давало йому непоганий трамплін для кар'єрного злету.
Ще однією передумовою для лідерства Джукановича були його фізичні дані. Маючи 190 сантиметрів зросту, він став дуже вправним баскетболістом в Університеті Тітограда — так за комуністичних часів називалася столиця Чорногорії Подгориця. Диплом він здобув як фахівець у галузі економіки туризму.
Ще 1976-го, у віці чотирнадцяти років, Міло Джуканович вступив до Союзу комуністів Югославії. Батько ж бо хлопця був впливовим членом партії. Це стало третім й, очевидно, найвагомішим чинником швидкого кар'єрного зростання. У 1986 році він вже був членом президії Союзу соціалістичної молоді Югославії, а також головою чорногорського філії цієї організації.
Разом зі своїми молодими соратниками Джуканович на зламі 80–90-х відтіснив від влади в Чорногорії так звану «стару ґвардію», розгорнувши кампанію, яку назвали «антибюрократичною революцією». Підтримав ініціативу молоді сам Слободан Мілошевич.
Двадцятишестирічний Міло Джуканович фактично став одним з керівників Чорногорії, хоча формально жодних важливих посад і не займав. У 1990 році, після скасування однопартійної системи в Югославії, Союз комуністів Чорногорії здобув переконливу перемогу на парламентських виборах у республіці. В 1991 році для багатьох стало сюрпризом призначення маловідомого на той час політика на посаду прем'єр-міністра. Так у свої 29 років Міло став наймолодшим прем'єр-міністром в Європі.
Джуканович мав доволі тісні взаємини з тодішнім президентом Югославії Слободаном Мілошевичем. Він вважався людиною останнього югославського диктатора. Тому й не дивно, що, обіймаючи посаду прем'єр-міністра, Міло Джуканович твердо виступав проти розвалу федеративної країни і навіть скеровував війська в Хорватію, коли та спробувала вийти зі складу Югославії.
Тоді ще справедливою була приказка: немає відданішого серба, ніж чорногорець. Адже в минулому не один чорногорський князь називав себе палким сербом. Але істинність цієї приказки згодом піддав під сумнів той-таки Джуканович.
1997 року він вирішив висунути свою кандидатуру на посаду президента Чорногорії. І хоча в першому турі виборів поступився чинному тоді президенту Момірові Булатовичу приблизно двома тисячами голосів, все ж у другому турі зміг випередити свого конкурента. Багато в чому перемогу визначило те, що Булатович так і залишився вірним союзником Мілошевича. А Джуканович зміг вчасно змінити свої політичні пріоритети. Він не лише почав різко критикувати Мілошевича, а й виступив за більшу незалежність Подгориці від Белграда.
У січні 1998 року Джуканович склав президентську присягу. Він не поспішав з абсолютною сецесією. На початку 1999 року Джуканович ще заявляв: «Чорногорія — не Словенія, вона є складовою частиною Югославії, і ми хочемо нею залишатися й надалі».
Далі були бомбардування Югославії авіацією НАТО, відставка Мілошевича, його арешт і вивезення до Гааґи. Незалежницька риторика Джукановича що день, то загострювалася. У 2000 році він вже чітко наполягав на повній незалежності Чорногорії.
Під час його президентства, 2003 року, Союзна Республіка Югославія перетворилася на Державний Союз Сербії та Чорногорії. А під час його четвертого прем'єрського терміну, 2006 року, Чорногорія проголосила свою незалежність, підтверджену згодом на референдумі. Тож Джуканович фактично став творцем нової держави на мапі Європи.
Також Джуканович є багаторічним головою Демократичної партії соціалістів Чорногорії (ДПСЧ). Таку назву в 1992 році прибрав Союз комуністів Чорногорії. ДПСЧ незмінно утримує більшість в чорногорському парламенті від часу свого заснування.
Попри лівацьку назву, партія визнає чорногорський націоналізм, поєднуючи його з прозахідною позицією. Незмінним залишається курс ПДСЧ на членство в Європейській Унії та НАТО.
«Світлу постать» Джукановича час від часу затьмарювали різні корупційні скандали. Справа навіть доходила до втручання іноземної юстиції. Так, італійські правоохоронці звинуватили чорногорського прем'єра в причетності до контрабанди цигарок. Це було ще в «шаленних 90-х» роках. А хто тоді не вдавався до чогось такого. Зрештою італійські прокурори зняли звинувачення, напевно, зваживши на «складні обставини» посткомуністичної екзистенції. А Джуканович відтоді помудрішав і більше на таких дешевих справах не попадався.
Тепер погляньмо на актуальну ситуацію в країні. Як розповів сербський політолог, кореспондент ВВС Борис Варґа, протестні акції в Чорногорії почалися ще наприкінці вересня і тривають донині. Неподалік від будівлі парламенту, Скупщини Чорногорії, протестувальники спорудили наметове містечко — подібно до того, як це робила опозиція в Македонії у червні цього року.
«Чорногорська опозиція ще від 2012 року об'єднана в широку та гетерогенну коаліцію — Демократичний фронт. Їхня спільна мета — відставка прем'єра Міло Джукановича, який править країною понад 20 років, і створення тимчасового технічного уряду, який підготує прозорі та чесні парламентські вибори. Також на протестах опозиції можна було побачити прапори Сербії, Сербської радикальної партії (яка налаштована проти вступу Сербії та Чорногорії до ЄУ) та Російської Федерації», — розповів Варґа.
Звідки в таборі протестувальників з'явилися російські прапори й навіть портрети Володимира Путіна? Тут треба згадати про давню русофільську традицію, з якої не вийшла Чорногорія, навіть покинувши Сербію.
У столиці Чорногорії Подгориці стоїть пам'ятник Олександру Пушкіну. На Адріатичному узбережжі відпочиває багато заможних росіян. Багато з них мають там свою нерухомість, навіть цілі замки. Відколи Джуканович став прем'єром, багаті росіяни купили багато землі на березі моря, деякі місцеві радіостанції запустили передачі російською мовою.
«І в цієї русофілії є багатовікова передісторія. Вона тягнеться корінням ще в часи протистояння Сербії та Османської імперії», — розповів сербський політолог, який мешкає у Німеччині, Драгослав Дедович. Саме в Чорногорії дислокувався свого часу головний осередок опору туркам, і він діставав підтримку від царської Росії, що мала свої інтереси на Балканах. Так мешканці Чорногорії потрапили в ментальну залежність від Росії.
Чорногорія у ставленні до НАТО в демоскопічному аспекті нині дуже нагадує Україну. Кількість прихильників і противників там фактично однакова. Й оскільки Джуканович і його партія чітко дотримуються євроатлантичної орієнтації, то опозиція в піку йому висловлює антинатівські гасла. Хоча відразу варто зауважити, що далеко не всі організації, які входять до строкатого Демократичного фронту, є противниками Північноатлантичного Альянсу. Інколи саме через це питання всередині опозиції й виникають суперечки. Те саме можна сказати і про ставлення до путінської Росії.
Але в будь-якому разі, якщо наприкінці 2015 року Альянс таки запропонує Чорногорії увійти до НАТО, то це може стати додатковим чинником для активізації певних опозиційних кіл. В аналогічний спосіб до гострих дискусій спричиняються і європейські санкції проти Росії. А треба зазначити, що, на відміну від Белграда, Подгоріца підтримує західні санкції.
До речі, існує ще одна спорідненість з українською ситуацією. Протести проти уряду, НАТО і членства в Європейській Унії підтримала і митрополія Сербської Православної Церкви в Чорногорії, яка є найбільшою конфесією в державі. Функціонує там і Помісна Чорногорська Православна Церква, яка, своєю чергою, благословляє європейський вектор розвитку Чорногорії.
З описаного стає зрозумілим, що чинників, які Кремль може використати для збурення ситуації в країні, аж задосить. Зрештою Москва сама зрадила себе заявою російського МЗС, де, зокрема, наголошується: «Включення Чорногорії у процес євроатлантичних інтеґрацій не веде до консолідації та процвітання, всупереч запевненням, які чорногорське керівництво отримує від західних держав. Швидше навпаки — наявна політична та ідеологічна поляризація суспільства, а також загострення соціально-економічних проблем». Якщо це не втручання у внутрішні справи суверенної країни, то що це таке?
Не дивно, що Джуканович назвав речі своїми іменами. Чорногорський прем'єр в інтерв'ю хорватському телебаченню HRT, звинувативши націоналістичні кола сусідньої Сербії у відкритій підтримці протестів, які він назвав спробою державного перевороту, додав: «Немає сумніву, що Росія відігравала і відіграє активну роль в організації протестів».
Але російське зовнішньополітичне відомство на цьому не зупинилося, не отямилося. У момент ескалації протистояння на вулицях Подгориці російське МЗС видає наступну заяву, ще нахабнішу. Висловивши стурбованість «надмірним застосуванням сили владою Подгоріци проти мирних демонстрантів», МЗС заявило про «здивування заявою прем'єра Міло Джукановича, який звинуватив Росію у провокуванні протестних виступів».
Зрозуміло, що Кремль категорично заперечує свою причетність до протестів у Подгориці. «Жодного конкретного факту нібито російської причетності до роздмухування соціальної напруженості в Чорногорії Міло Джуканович не подав та й подати не міг, тому що таких фактів не існує», — заявив речник російського президента Дмітрій Пєсков. Але хто б то йому вже вірив після подій у Грузії, Криму та на Донбасі. Зрештою, реальних фактів співпраці Кремля з проросійським крилом чорногорської опозиції виявляється чимраз більше, і невдовзі ми про них дізнаємося.
05.11.2015