Тамар Рабан – відома перформерка зі світовим іменем. Вона є центральною фігурою «другої хвилі» перформенсу в Ізраїлі, бажаним гостем та учасником багатьох фестивалів сучасного мистецтва у світі. Протягом вже семи останніх років вона бере участь та виступає співкуратором «Днів мистецтва перформенсу» у Львові. Її акції часто викликали не тільки реакцію серед мистецького середовища, але провокували широкий суспільний розголос. Ми знайомі з Тамар з часу її першого приїзду до Львова. І щоразу я не перестаю дивуватися – після розмови з нею залишається враження, що про що би вона не говорила, завжди говорить про перформенс і навпаки – коли говорить про перформенс, завжди говорить не тільки і зовсім не про нього.
– Переконаний, що з вами траплялася ситуація, коли ви говорили про те, чим займаєтеся і казали «я перформер», у вас питали «а що ви виконуєте?» (англ. performance – виконання, представлення, гра, вистава, дієслово perform означає виконувати, грати, показувати). Як ви відповідаєте на це питання?
– Я розумію (сміється). Насправді, немає загального визначення що таке перформенс, з яким більшість би погодилося. Але є одне, яке я використовую, і яке на загал породжує ще більше питань. Це жива дія митця, тут і зараз.
– Чому така важливо бути тут і зараз? Що це значить для вас як для людини і для митця?
– Момент і динаміка – це сама суть перформенсу, який постійно реагує на цей єдиний момент, у якому ми перебуваємо і про який через це не можна говорити загальниками. Тому я не зможу відповісти взагалі. Для мене взагалі не існує. Коли я перебуваю в моменті, всередині, коли я знаходжуся в цей момент, коли я потраплю в той момент, де я була – тоді я зможу сказати. Суть життя – це зміни. І мушу сказати, що для мене ці зміни – дуже важливі. Змінюватися, могти не стільки пристосовуватися і відповідати викликам, скільки слідувати лінії, ніби паралельній до комфорту, відкривати нові речі і зв’язки між ними. Тому у відповідь на запитання я не можу сказати щось одне.
Скажімо тепер я співпрацюю з іншим митцем, що для мене в новинку, я завжди працювала індивідуально. Зараз разом зі мною виступає навіть не перформер. Він архітектор і художник, але також митець і людина, і саме так він реагує – і для мене це найважливіше. Так що ми виступаємо удвох і, розумієте, це виглядає так, ніби ми безперервно прочитуємо текст Бубера «Я і Ти». Ми намагаємося дослідити важливість і стійкість такого зв’язку. Звичайно, я не говорю буквально і не хочу зводити свою відповідь до розгляду власне самого тексту Бубера, від достатньо складний і ємкий, щоб про нього говорити цілком окремо, ну і це буде досить довго. Тут я хочу сказати, що він вражаючий і надихаючий. Для мене цей текст, поза іншим також, передовсім, практика. Якщо зовсім спрощувати – для мене це урок, що в мистецтві необхідно зважати не тільки на те, що ти хочеш сказати, що робиш, тоді є ще аудиторія, глядачі, до яких ти звертаєшся, хочеш бути почутою, є ще ситуація, в якій перебуваєш. Але, виявляється, в самому акті часто є ще хтось. Ви звертаєтеся один до одного, звертаєтеся один до одного в самому процесі перформенсу, як Я-Ти і з цього створюєте мистецький акт. Це для мене новий досвід і розвиток. Як митця і як людини.
Перформанс Тамар Рабан у Львівському Палаці мистецтв, 2015
– Можна трохи більше поговорити про важливість комунікації у мистецтві, або комунікації як самого мистецького акту?
Комунікація для мене – базова річ у мистецтві. Коли я говорю «комунікація», можливо не йдеться про пряму комунікацію або звичайне спілкування між людьми. Мистецтво – саме по собі комунікація на дуже глибокому рівні. Може воно не завжди промовляє, може не завжди так, як хотілося б митцеві. Але без неї – що таке мистецтво? Вона становить суть мистецтва, в іншому випадку – що таке мистецтво? Натхнення – це комунікація.
– Пауль Целан колись казав, що вірш – це простягнута долоня.
– Мистецтво – це простягнута долоня. Важливо, щоб вона була для привітання, а не перетворювалася в стиснутий кулак.
– Після стількох років мистецької праці, що є для вас мистецтво? І чи це взагалі ви ще задаєтеся таким питанням?
– Є різниця між тим, щоб знати і щоб визначити. Є різниця між розуміти і пояснити. Я не можу визначити, що таке мистецтво. Але знати у неінтелектуальний спосіб, розуміти іншими неінтелектуальними частинами мого єства – якщо так, тоді, але тільки можливо, я й знаю, що таке мистецтво.
– Чи можете ви це пояснити?
– Це якраз те, чого я не зможу зробити. Але я можу поділитися своїми відчуттями. А може своїм людським і мистецьким досвідом. Найважливіше – це натхнення, яке мені продовжує давати мистецтво. Глибоке натхнення, воно є формою духовного досвіду. Інтелектуального , звісно, також, і емоційного, але всі вони поєднуються в чомусь глибоко під ними. Це натхнення – ти можеш його описати, але не можеш пояснити. Можливо, це ближче до релігійного досвіду, але не досвіду релігії, а досвіду релігійності. Давайте зупинимося на тому, що це духовний досвід. Він є своєрідними воротами до чогось іншого. Це прохід, який провадить тебе кудись де-інде. Розумієте. Але так є для мене. Бо зараз такі речі, як мистецтво, усе більше намагаються вас вразити, я не можу заперечити, що ці прояви і явища є мистецтвом, яке зараз намагається вражати, або шокувати, або бути дуже красивим. Але є також інше, яке відносить тебе деінде, потім ти навіть не можеш пригадати, що це було, але воно переносить тебе в інший вимір, задає зовсім інші координати. Це скоріше якась форма енергії. Хоча я не люблю вживати слово енергія, його сучасне значення значно звужує те, що я хочу висловити.
– Наскільки важлива інша комунікація – комунікація між митцями в сучасному світі?
– Я можу дати дуже актуальний приклад. Просто перед нашим перформенсом, недалеко від місця його проведення, виявилося, проводила репетицію одна рок-група. Дуже голосна рок-група. Ми знали, що тиша під час нашого перформенсу є важлива і не знали, що буде так шумно. З іншого боку, місце, де відбувався перформенс, – це велике приміщення, організатори могли чогось не врахувати. Так що ми попросили одну з них: «Ліда, можна попросити у них 15 хвилин тиші?» Вона передала наше прохання, не знаю, що вони їй відповіли, але вона підходила до них декілька разів і вони щоразу знову починали грати. Врешті, вони так і не зупинилися. А ми просили тільки 15 хвилин. І для мене в цьому полягає велике питання. Розумієте – вони митці і їх просили піти назустріч таких самих інших митців, 15 хвилин тихої поваги від митця митцеві, і вони відмовилися. Це також спосіб комунікації, гра силою, комунікація ігнорування, сказати «ми не зважаємо на тебе». Для мене ця ситуацію поставила питання. Можливо, вони не є митцями, можливо ми не є митцями, можливо, кожен за себе, може, кожен зважає тільки на себе, можливо, ніщо не є поєднане невидимими зв’язками, можливо, все відокремлено, ніщо не пов’язано? Але я в це не вірю. Ми не можемо відокремлювати речі одні від одних. Отже, справа не в чемності, не в тому, щоб бути ввічливими. Справа зовсім в іншому. Мені немає більше що сказати. Я просто знаю, що все пов’язано. Не знаю, як я велася б в цій ситуації. Я не осуджую їх, лиш думаю, що це цікавий приклад у відповідь на запитання. Справа навіть не в комунікації, а у зв’язку, в усвідомленні, у визнанні, прийнятті одним митцем іншого. Тільки тоді може відбутися комунікація або ні.
Крім того є різні шляхи комунікації. Часом доводиться виступати на симпозіумах. Так от, є комунікація теоретиків. Вони дуже багато говорять, наводяться одні аргументи, їм протиставляються інші. Ідеї та слова є їхніми знаряддями в комунікації. Але, можливо, у мистецтві ми комунікуємо, зовсім не обов’язково говорячи. Зовсім не кожен художник-пластик зможе пояснити свою думку словами. Важливо цікавитись іншим. Але тоді ти можеш подумати «ну так, але є так багато цих інших митців», так що тобі не вдасться взяти до уваги і гідно оцінити все, багато чи навіть дещо з того, що відбувається. Тобі потрібно зберігати енергію, щоб зосередитися і розважувати над тим, що ти сам хочеш створити. І що ти врешті говориш іншим? Переважно нічого. Але для перформера комунікація дається легше, аніж якщо ти займаєшся значно індивідуалістичнішим мистецтвом, як поезія, чи малярство. Тоді твій шлях дуже самотній. Перформенс – це завжди зустрічі, буквальні зустрічі, нас оточують люди в момент творіння. Наше мистецтво – це часто буквальні контакти, інтеракція з іншими, нерідко випадковими, людьми, які часто бувають буквально втягнутими в перебіг перформенсу, і змушені тим чи іншим чином реагувати на дії митця. Це не тільки і не стільки опосередкована комунікація за допомогою об’єкта – витвору, поезії абощо. Тобто, нічого не стоїть поміж нами, ми витворюємо мистецтво найбезпосереднішим чином. Думаю, я через те давним-давно і вибрала саме цю форму мистецтва – через таку виняткову форму комунікації. Хоча, правда те, що вона залишається переважно ідеєю, так зовсім не завжди і далеко не у всіх трапляється.
Тамар Рабан на Школі перформансу у Львові
– Чи ви вважаєте, що мистецтво і мистецтво перформенсу можуть щось змінити у цьому варварському світі, в якому живемо?
– Я справді думаю, що може. Ми можемо. Хоча це вже багато століть триває. Але мистецтво може так само, як і будь-що інше може. Не тільки мистецтво і не тільки митець, але й будь-хто інший може приносити зміни. Усі ми змінюємо світ. Просто це не відбувається миттєво. Чи робимо кращим? Навіть не впевнена, чи не позбавлене це питання сенсу. Насправді, легко сказати краще-гірше. Але присутнє також щось поза цим. Тобто, те, що ти вважаєш є злом, напевне містить у собі щось від добра. Я маю на увазі – ніколи не має чогось одного. Я розумію, що світ зараз проходить через страхіття, він став дуже жорстоким. Але хто знає? Може це необхідно для наступного підйому? Я не знаю, просто думаю, що все значно і значно складніше, аніж ми тепер можемо побачити. І може це добре, що ми бачимо його саме таким – сповненим зла, бо тепер можемо докласти більше зусиль і напруги, щоб принести зміни навколо себе. Будь-які звершення ніколи не можливі у «звичайний» час. Ми боремося з кризами, які самі часто викликаємо. Це нас підштовхує. Мушу визнати, що володію тільки дуже обмеженим сприйняттям і дуже вузькою точкою зору, чим є цей всесвіт, цей світ. Мудрість є завжди більшою, аніж ми можемо розгледіти.
– Тепер в час, коли на сході України відбувається збройний конфлікт, від українських політиків і громадських діячів часто доводиться чути як вони ставлять Ізраїль прикладом процвітаючої держави, яка в оточенні ворогів постійно перебуває у стані війни. Більшу частину часу ви продовжуєте жити в Ізраїлі. Як почувається митець, живучи в країні, яка постійно воює?
– Моїм колегам, людям, з якими я приятелюю і яких знаю, ізраїльським митцям, з якими контактую, дуже не сподобалася би ідея бути моделлю для світу. З будь-якого огляду те, що відбувається в Ізраїлі – це жахливо. Що вони мають на увазі під «процвітанням»? Справді, є речі, якими можна гордитися – наприклад, наукові здобутки. Бізнес почуває себе не так погано. Але ми живемо на фоні жаху, який на іншому боці медалі. Це погана модель принаймні тому, що так не може тривати довго. Я думаю, що справжнє процвітання в історії починається в часи толерантності і миру. Люди думають про економіку – але війна коштує дуже дорого для всіх і тільки дехто збагачується.
Війна є жахливою для справ духу. Як митець мушу сказати, що ситуація в Ізраїлі погіршується і ми тільки думаємо, чи може стати ще гірше? Зараз ми маємо, для прикладу, легальну цензуру. Люди постійно бояться. Вони залякані зі всіх сторін, люди зі всіх боків.
Дивно, що ідея мілітарного конфлікту така популярна тут. Ми маємо багато громадян Ізраїлю, які приїхали з колишнього Радянського Союзу. Серед них дуже багато людей різко правих політичних поглядів. Дуже націоналістичних. Це цікаво.
Ця ситуація в Ізраїлі загальновідома. Вона обговорюється в суспільстві. Хоча я не беру участь в політичному дискурсі. Я навіть не активістка. Колись брала участь у кількох правозахисних акціях, була волонтером в організаціях, але я зовсім не політик. Це не мій шлях змінювати світ. Мій шлях інший. Тому я не можу говорити про причини цього явища. Але так – серед російськомовних сильний націоналізм, їм може подобатися ідея «килимових бомбардувань». Це факт. Може це частина їхньої російської ДНК або історії, чи вирощеної часом колективної психології – я не знаю. Але так – це правда, з російськомовних виходять сильні націоналісти. Я маю на увазі не російські, ізраїльські націоналісти та ультраправі. Взагалі то вони були спусковим гачком, коли уряди з роками ставали все більш і більш правими і непримиренними. Вони займають все більшу частину електорату. Вони голосують за націоналістів і відрізають шлях до компромісу. Абсолютно. В Україні не так само?
– Чи з самого початку ви починали свою мистецьку активність власне як перформер?
– Насправді, майже одразу. Я вивчала візуальні мистецтва і починала, як художник. Але вже на другому курсі я почала робити перформенси, здається, ще в класі рисунку. Так що я починала одразу як перформер. Але робила також інші речі, окрім перформенсу. А тоді поступово, все більше перформенсів і все менше всього іншого.
Перформанс Тамар Рабан, Львівський Палац Мистецтв, 2011 р.
– Вас часто запрошують для виступів на фестивалях сучасного мистецтва по всьому світу. Яка ситуація з цим жанром зараз і як він змінюється протягом останніх років?
– Передовсім, за останні десятиліття його стає все більше, зараз він перетворюється на тренд і мейнстрім. Виникає все більше фестивалів, винятково присвячених перформенсу, все більше митців займаються перформенсом. Але що цікаво особисто для мене – це те, що відбувається в південно-східній Азії. Бо для них це надзвичайно радикальна форма мистецтва. Вона поза традицією. І вона може заглибитися в саму сутність їхнього життя. Вони живуть в дуже проблематичному світі, при дуже проблематичних режимах і саме таким хочуть бачити мистецтво. Для них часто це єдина можливість для реакції або для протесту, щоб зробити себе присутніми в мистецтві майже негайно, не працюючи довго над твором чи об’єктом, як це необхідно робити у традиційних «повільних» жанрах. Достатньо просто вийти, винести з собою мистецтво на вулиці і діяти. Це дуже людяне мистецтво. Перформенс – це найбільш людяна форма мистецтва, заснована на самій людині форма, тому що людське тіло і людське єство є предметом і об’єктом цієї форми. У цьому сенсі воно виходить з нужди, а не привілею, не так як на Заході, коли митець, будь-який митець в якийсь момент собі каже «перформенс – це чудова нова форма мистецтва, варто спробувати робити перформенси», або «тепер я робитиму перформенси». Для них перформенс – це не те, що на Заході шукають музеї, що замовляють, що купують, не те, про що знімають фільми, що робить митця заможним і успішним. У них це щось інше. Це і не добре і не погано, і так само не робить перформенс чи мистецтво кращим чи цікавішим або, навпаки, гіршим. Просто виходить з іншої мотивації і робить його іншим. А для мене завжди важлива мотивація мистецтва.
З іншого боку, у них багато копіювання з західних зразків і я свідома цього. Але воно ніколи не відкривається мені цілком. Коли я приїжджаю до Китаю, я знаю, що ніколи вповні не зрозумію те, що бачу. Ніколи не зможу дивитися на перформенс так, як дивлюся його на Заході. Цінності інші, ментальність інша. Думаю, що майбутнє мистецтва саме десь там, бо Захід великою мірою… Захід занепадає, він зіпсований, декадентський. Чому? Я не знаю, не можу пояснити, просто відчуваю, інтуїтивно. Він заможний, але позбавлений життя. Не знаю, можливо з цим потоком біженців на Захід з ним відбудеться врешті щось добре, він оживе (сміється). Бо зараз він занадто перейнятий комфортом. Вже Південна Америка і Східна Європа – вони інші.
– Яка ваша думка про мистецтво перформенсу в Україні?
– Я бачу в ньому багато символізму. Молодих митців меншість, що дивує. Мало де така ситуація. Мистецтво перевантажене традицією самопокарання, страждання і подібних речей. Але зовсім інакше, аніж було в ‘60-их або ‘70-их на Заході, коли перформенс працював з темою меж людського тіла, бо робота ця велася, виходячи, переважно, з концептуального мистецтва, не з символізму. В Україні, я відчуваю, митці працюють з ситуацією, з релігією, з психологією в контексті зміни історії і переоцінки цінностей, традицій – і все це замішується на символізмі, на культурних уявленнях і культурних типах. Цього не побачиш так багато на Заході. Дехто досліджує межі сприйняття, межі болю і так далі, але це просувається переважно в бік духовного піднесення. А тут все завжди щось відображає чи представляє, воно ніколи не є самим собою, але представляє щось. Це як використовувати тіло для відображення реальності, не заради живого людського тіла. Так я це собі бачу. Чи я думаю, що це проблема? Ні. Проблема є проблема, а не її вирішення, одною з форм якого є мистецтво. Просто, напевне, мій шлях є іншим. Якщо є страждання – давайте зробимо щось, аби його полегшити. Отже, зробімо зцілююче мистецтво. Чи перформенс. Але мистецтво – це завжди дуже індивідуальний шлях.
Перформанс Тамар Рабан, Львівський Палац Мистецтв, 2015
фото: Степан Кучерявий та архів ТАМ
04.11.2015