Лем, LEMinarium та креативні дослідження

«Сором, сором. Який сором…». З такими думками мені вже часом доводилося ходити мистецькими виставками нашого міста. Але цього разу соромно було за себе. Виявила, що прочитаний років з десять тому Лемівський «Соляріс» залишився у пам’яті швидше сліпою плямою, аніж чимось визначеним – чи-то фантастичний роман, чи-то психоаналітичний (психоделічний?) есей… І тепер заново відкривати для себе письменника (та ще й якого!) випало не за прочитаними творами, а за рефлексією художників! Така нагода з’явилася у зв’язку з проведенням у Львові в рамках Тижня актуального мистецтва пілотного проекту LEMinarium. Його мультижанровий простір складався з чотирьох автономних проектів і включав у себе і звукові та відео-інсталяції, і фото, і скульптуру, і графічні плакати. Декларована організаторами мета – креативні дослідження літературно-філософського спадку Станіслава Лема.

 

В. Кауфман, С. Савченко «Соляріс»

 

Розмиті й неоформлені ремінісценції ожили під враженням від проекту В. Кауфмана та С. Савченка, точкою відліку для якого декларувався Лемівський «Соляріс». Проте у жодному разі не можу сказати, що інсталяція з графічними зображеннями-картосхемами-знаками та відео-інсталяціями якимось чином нагадала мені той мій «Соляріс» (та й зрештою не повинна була). Ці дивні зображення – химерні плани приміщень чи будівель (наперед задане й проміряне) у поєднанні зі захляпаними випадковими чорнильними ляпками поверхнями (непередбачуване й невизначене) швидше створюють відчуття дезорієнтації та розгубленості. Те, що таки асоціювалося зі «Солярісом» – це дивний алгоритм, режим сприйняття реальності, який виявляв проект. Вихоплюючи образи, що піддаються ідентифікації, одержуєш ілюзію, ніби ось зараз ти збагнеш логіку того, що відбувається. У романі. У мистецтві. У житті. У Всесвіті. Але врешті усвідомлюєш, що логіка й закономірність, як ми їх розуміємо, – зовсім не іманентна властивість Всесвіту. Це лише властивість людського розуму, яку ми відчайдушно прагнемо екстраполювати на всі прояви життя, щоб створити ілюзію впорядкованості, визначеності та безпеки. Мабуть, той мій «Соляріс» – саме про те. Про вічне прагнення людини пізнавати й усвідомлювати обмеженість пізнання. Проект Кауфмана/Савченка створює враження неможливості чітких визначень, значень, зображень та окреслень. Ставити під сумнів саму можливість категоричних й однозначних відповідей, – чи не є це однією з найважливіших місій мистецтва сьогодні?

 

Неперевершений талант С. Лема розмірковувати про сучасне та майбутнє людства через моделювання насущних проблем за посередництвом літературних образів та фантастичних ситуацій поставив його художні твори на рівень філософії. Тим то й універсальний створений ним світ, що це та актуальна сучасність, яка може бути контекстуалізована у мистецтві і тими, хто читав Лема, й тими, хто його не знає. Це про всіх нас. Про світ, у якому ми живемо чи житимемо у майбутньому. Про його виклики, які створюємо ми самі.

 

А тому – хто зна? Може, незнайомство з романом «Маска» цього філософа-літератора додало інтриги до мого сприйняття робіт однойменного проекту у рамках LEMinarium? Може, й не так важливо, що частина проектів «Маски» була створена в іншому контексті і без прямої референції до Лема, бо ж у найбезпосереднішому зв’язку з іншою сучасністю. Назва проекту, куратором-координатором якого є львівський медіа-художник та учасник мистецького об’єднання «Нурт» М. Барабаш, прямо вказує на повість письменника. Тим не менше ідея Лемівської «Маски» тут виступає швидше приводом вести розмову. Ця розмова, знову ж таки, – про наше «сьогодні» і наше «завтра». Про вплив технологій на людину, про взаємодію (взаємини?) людини й машини, про тіло й тілесність, про сутність свідомості, про з’ясування сенсу власного існування, про самопізнання та його межі…

 

В одному зі своїх інтерв’ю С. Лем поділився думкою про те, що сучасний світ і його майбутнє зовсім не дають підстав для радості чи оптимізму. Величезна кількість конфліктів, науково-технічний прогрес, який людина обертає на загрозу, криза цінностей – проблеми, які він осмислював як філософ і вписував у художньо-образний світ власних творів як літератор. Тож відео польського медіа-художника Я. Ясюкевича, що налаштовує на своєрідну «катастрофічність» образів проекту, цілком перегукується з проблематикою творів С. Лема. І справді, химерна історія про науковця-дослідника, який дізнається про неминучу катастрофу, зростаюча тривожна напруга, раптовий спалах і врешті чорний екран – такий собі медійний образ кінця світу, – задають певну тональність для сприйняття інших робіт.

 

Антон Лапов (UA) «Post_identity (Study of Identity #4)», відео інсталяція, 2016

 

Інтегративна відео-інсталяція «POST_IDENTITY» А. Лапова, художника, незалежного арт-куратора й дослідника медіа, також була створена поза контекстом проекту «Маска». Але тема ідентичності, яку він досліджує з 2013 року, вдало вписується в концепцію LEMinarium. Ідентичність у широкому розумінні – спосіб самовизначення. А в сучасному світі наше самовизначення так чи інакше відбувається через мережу, net. Коли ж мережа стає способом організації спільного буття людей, тоді маємо нетовість – новий режим співіснування людської спільноти, який характеризує нашу сучасність. Нетовість впливає й на нашу ідентичність – закинуті у мережу персональні дані, властиво, інформація про те, ким ми є, – деперсоналізуються. З характеристик унікальної особи вони трансформуються в гомогенну уніфіковану базу даних. В інсталяції А. Лапова програма рендерним способом обирає дані, трансформуючи їх у зображення, що постійно змінюються. Цей безперервний потік випадково схопленої візуалізованої інформації розчиняє персональну ідентичність, редукує її до кількісного виміру.

 

Михайло Барабаш (UA) «Гігроскопічність», відео інсталяція, 2016

Розвиток новітніх технологій змінює не лише нашу ідентичність, наш режим життя, але й нашу тілесність. (Пере)осмислення власного тіла, чи то пак просто Тіла, його властивостей та можливостей досліджує в інсталяції «Гігроскопічність» М. Барабаш. Екран нових медіа змінює фокус сприйняття тіла та тілесності. Інсталяція виявляє (не)спростовну протилежність тіла й техніки. Техніка – нейтральна, «мертва». Тіло – емоційно ангажоване, живе. Побачена через об’єктив тілесність з одного боку приваблює: приховані тканиною рухомі зображення на екрані хочеться роздивитися, навести різкість. Натомість зображення на неприкритому екрані на підлозі – чи-то химерній голові, а чи дивному об’єкті, у який хочеться зазирнути – навпаки відштовхує. Збільшене зображення губів, що з чваканням втягують повітря, набуває якогось перебільшено-вульгарного характеру. Технології репрезентують нам буквальність матерії та її властивостей, яку в буденному житті ми не виставляємо на показ. Екран виявляє той аспект тілесності, який часто разить нас у літніх людях: якийсь надмір матеріальності. От тільки тілесність старості сфокусована прожитими роками, а тут тілесність наближена й виставлена на всезагальний огляд волею художника.

 

Даніель Конюш (PL) «Данєль Конюш / Невідомий автор»

Саундтрек з фільму «The World as Holocaust». 1987/2016 

 

Про твори С. Лема інколи кажуть, що у них більше реальності, аніж фантастики. У роботі польського художника Д. Конюша «Невідомий автор» більше фантастики, ніж реальності, а точніше містифікації на тему Лема. Його інсталяція доповнена вигаданим контекстом. Це нібито презентація раніше не оприлюдненого саундтреку до фільму «Світ як Голокост», нібито з 1987 року, нібито знайденого в архівах неіснуючої кінокомпанії. Художник пропонує не тільки звуковий трек, але й шматочок реальності кінця ‘80-х. Типовий радянський меблевий гарнітур з потертою червоною оббивкою, архаїчний столик та колонки, навіть обшарпаний вазон з лимоном (у нас вдома теж такий був) – ностальгійно-нафталінова фантасмагорія, у яку вривається не тільки звук саундтреку та сусідніх об’єктів, але й забутий образ казенної дійсності початку Перебудови.

 

Цю ситуацію досить органічно продовжує фото-проект К. Смолянінова «With or without», що є одним з чотирьох проектів LEMinarium. Два практично однакові фото Львова нагадують дитячу гру на уважність – Львів з вежею на Високому Замку й телекомунікаціями та без них, як образ міста, у якому ріс С. Лем, та міста сучасного. Властиво, сам письменник визначив Високий Замок в однойменній автобіографічній книзі як образ, що позначає цілий етап у його житті – дитинство та юність.

 

Тереза Барабаш (UA) «Ретрансляція ІІ», аудіовізуальний об’єкт, 2016

 

Один з кращих, як на мене, об’єктів проекту «Маска» – «Ретрансляція ІІ» Терези Барабаш – надзвичайно лаконічна й стильна по засобах, глибока й виразна метафора комунікації. Загалом комунікація як взаєморозуміння – одна з головних умов – не те щоб вирішення глобальних проблем, але загалом виживання у сучасному світі. Тонесенькі нитки та навішаний на них «чутливий» дріб’язок, що урухомлюється звуками з архаїчних радіоприймачів, – дуже тонко організований образ. Людина тут – лише приглушений шум з динаміків. «Людське життя нині дуже дешеве – ось що найжахливіше», – зазначав в одному зі своїх інтерв’ю С. Лем. Як показати обмін інформацією? Як зробити видимою ситуацію встановлення порозуміння? Як виразити всю його крихкість і ефемерність?
 

Неможливість порозуміння через референцію до повісті С. Лема «Фіаско» досліджує в однойменній роботі польський художник С. Собчак. Поразка при контакті з іншим розкривається тут через образ жарівки – як відео і як інсталяції-об’єкта. Світло не може пробитися крізь стінки зафарбованої жарівки (те, що лампочка включена, глядач довідується, коли відчуває тепло, яке вона випромінює) – самодостатній і місткий образ. Відео зі світловими об’єктами, що при наближенні виявляються засвіченими жарівками й розбиваються об уявне скло екрану, – образ неминучої катастрофи. Він логічно підводить до останньої роботи проекту – «Нібіру Х» Я. Ясюкевича.
 

Якуб Ясюкєвіч (PL) «Нібіру Х», відео 12:30, (2012)


«Нібіру Х» є назвою візуалізованої автором вигаданої планети. Зіткнення з нею називають найпоширенішою причиною «кінця світу» у різноманітних спекулятивних пророцтвах. Автор дуже винахідливо й дотепно підійшов до репрезентації своєї концепції. З анотації дізнаємося ключову ідею відео – травестоване біблійне пророцтво «Слово стало Тілом»: поверхня планети, що повільно обертається довкола своєї осі, створена із макрофотографії людської шкіри. Перше враження від ефектного яскравого зображення викликає дитяче почуття захоплення, коли оглядаєш екзотичні фото далеких планет та галактик, зроблені надпотужною сучасною технікою (ух ти!). Але усвідомлення того, що ця яскрава рельєфна поверхня – людська шкіра, вносить цілком інші сенси у поверхневе милування красивою картинкою.
 

«Нібіру Х» була створена автором ще у 2012 році. Проте її фантастична тематика й справді органічно вписалася в LEMinarium. Але не тому, що це – про Космос і про фантастику. А тому, що це – про сучасну культуру та її стан. Сучасна культура характеризується зміною системотворчого центру як переходу від інтелектуальності й духовності до тілесності (читай «від Слова до Тіла»), від вербальності до візуальності. Культура перестала бути логоцентричною, натомість вона – тілоцентрична. І справді, у центрі сучасного дискурсу опиняється тіло, плоть. Згадаймо загальну тілесно-візуалістську орієнтацію культури, що виражається у споживацтві, культі здоров’я, акцентуації сексуальності, просуванні привабливих іміджів у рекламі, політиці, мистецтві, у ролі нової образності віртуальної реальності інформаційних технологій. Тож іронія роботи Я. Ясюкевича критична і самокритична водночас.

 

Важко сказати, чи задоволений був би Станіслав Лем із цих креативних досліджень. Тим не менше, як зазначав сам літератор, «…якщо люди не тлумачать твій твір по-різному, – це погано». Загалом С. Лем скептично ставився до сучасного мистецтва, стверджуючи, що воно в усьому світі переживає занепад. Та все ж LEMinarium зайвий раз продемонстрував його креативний потенціал. Сучасне мистецтво – таки справді ефективний спосіб проблематизувати, осмислювати, розмірковувати й говорити про сучасність у найрізноманітніших її проявах – чи то наука, чи релігія, чи політика, чи філософія, а чи література.

 

На завершення – трохи не про Лема. Простір Палацу мистецтв аж ніяк не розрахований на експонування медіа-мистецтва. Властиво, він і для традиційного мистецтва не надто зручний. Інколи ловиш себе на думці, що на такі виставки варто приходити хоча б для того, щоб подивитися як організатори «викручувалися», яку винахідливість проявляли, щоб зорганізувати простір цієї погано пристосованої до виставок виставкової (!) споруди. Зрозуміло, що організатори, окрім вирішення власне кураторських завдань, зіштовхнулися (як і щоразу) зі значними «передбачувано-непередбачуваними» труднощами, які тією чи іншою мірою вплинули на якість проектів. Це – і вирішення технічних проблем, як-от відсутність належного технічного забезпечення, звукоНЕізольованість об’єктів один від одного, і вже зовсім банально – розбитий леп-топ чи перегоріла лампочка. Це – і розмежування просторів різних проектів, і забезпечення відповідного для кожного об’єкта освітлення. І не завжди уважно редаговані чи перекладені, часом надто надумані й перевантажені квазіфілософськими розмірковуваннями тексти анотацій. І ще багато-багато різних нюансів, які залишаються «за кадром». Тим не менше, кожна така виставка – це здобуток (даруйте пафос). Мова сучасного мистецтва – не лише набір засобів. Це інший режим мислення, що його ми ну дуууже потребуємо. Це і є передумова тих змін, яких ми сьогодні так прагнемо. Не лише у сфері мистецтва.

16.09.2016