І.
Віденська стрілецька касарня має тепер незвичайного гостя. Отсе 18 с. м. зголосивсь до неї стрілець Василь Байдак, який саме рік тому діставсь до російської неволї. Як полоненого придїлено його спершу до Ташкенту, опісля до Асхабаду в середнїй Азії. По піврічній неволї втїк із неї, — подорож то пішки, то караванами, то залїзницями тривала знов до пів року, аж вкінцї добив ся щасливо до Відня. Та незадовго впять вибираєть ся до своїх товаришів у поле, щоб далї служити великому дїлу, до якого добровільно зголосив ся в самих початках нашої сїчової орґанізації.
Молодий, несповна вісїмнадцятилїтнїй хлопець, нїжної будови, марний. Тяжко собі представити, щоб сей на око слабосильний хлопчина, без жадної помочи й матеріяльних засобів (з десятьма копійками в кишенї!) зважив ся на такий ризиковний крок, як утеча з неволї, й що важнїійше, перебув щасливо сї тисячі миль, які дїлили його від своїх, — та не зломаний нї на тїлї, нї на духу, рвавсь упять до дїла, яке рік тому по неволї покинув!
Із його оповідання про пережиті днї — подаю отсе що наінтереснїйше.
Молодий наш герой родом із Кривецького, гусятинського повіту. В другім роцї життя стратив батька. Матїр-селянка віддала ся вдруге, — мала й инші дїти. Про Василя, що хотїв би був учитись, дїйти до чогось наукою, — не було кому подбати. Вкінцї по скінченню сїльської школи за порадою сиротинського суддї в Копичинцях віддано хлопчину до української ремісничої бурси у Львові. Василь вибрав собі на свій фах слюсарство. По роцї побуту в бурсї пішов на практику й жив приватно у Львові ще через два роки. Вже заробляв й за кождий крейцар, котрий міг заощадити, купував книжки та мав тепер у Львові власну бібліотеку вартости до 500 корон.
Коли перед роком почало збирати ся стрілецтво на бій за волю України, він, тодї несповна 17-лїтнїй хлопчина, зголосив ся в їх ряди; його прийнято та придїлено до сотнї Чмоли.
Першу стрічу з неприятелем мав як учасник стежі під Гаями коло Львова. Опісля пішов у Карпати й там придїлено його до стежі, яка складала ся з дванадцяти людей. Вони мали задачу слїдити ворога й давати знати про се своїй старшинї. Се було під Веречками.
По обідї 27 жовтня вислано їх на звіди. Мали підійти ген під лїс і звідси слїдити ворога. Не думали, щоб се могло довго тривати, — тож не взяли з собою нї харчів, нї перевязок. Були певні, що за яких декілька годин їх замінять инші й вони повернуть упять до своїх.
Зайняли становище на краю старого смерекового лїса. Й ось незабаром почала ся перестрілка межи Москалями й австрійськими військами. Стрільцї провірили, де ховаєть ся воріг, і вислали одного товариша з донесеннєм і запитом, що мають робити, ждати на своїх становищах, чи вертати й брати участь у битві.
Висланий товариш, не вернув, — а стрілянина тривала до ночі. Навіть, як було вже темно, ще падали стріли. Недалеко, може кількадесять ступнїв від них, лїтали кулї.
Цїлу ніч перестояли в лїсї на своїх становищах. Рано почала ся знову битва. Грали російські гармати, яких було кільканадцять. Австрійські дві їм відповідали.
Австрійцї подали ся назад. Козаки зараз занимали опущені ними становища. Через те й стрілецька стежа лишила той лїс та звернула ся в сю сторону, де находила ся австрійська артилєрія.
Та здалека побачили, що на тім місцї — стоїть уже кількадесять козацьких коней (їздців не було видно). На землї було видно слїди колїс від обозу. Звернули ся знову в иншу сторону, — та всюди, де недавно стояли австрійські війська, вже було видно козаків.
За всяку цїну постановили злучити ся зі своїми. Тому долами, ярами справились до поблизького села, де, виголоднїлі сподївались дістати щось їсти та заразом й які такі інформації про неприятеля.
Був уже пізний вечір, як дійшли до якоїсь хати. Селяне прийняли їх, дали їсти, але заразом перестерігли, що околиця їх уже зайнята Москалями та що в селї є козаки.
Ніч були темна. На дворі лляв дощ. Хлопцї були страшно помучені, мимо того випитавшись про дорогу до Веречок, де надїялись застати своїх, — чим скорше відійшли далї. Серед пітьми, болотами, водами, десь коло другої години по півночі добили ся до Веречок і зайшли на приходство. Але тут було зовсїм пусто. Стукали до дверей і вікон, — ніхто не вийшов, тільки залаяла замкнена в хатї собака.
Дуже знеможені хлопцї рішились трохи відпочити в стодолї, а на досвідках пустились далї. Стодола була теж пуста та з дїравим дахом, крізь котрий лляв дощ. Вже й так перемочені до нитки, на голих дошках все-таки передрімали зо дві години, а скоро тільки зазоріло, вийшли, щоб удатись на Угри в сторону Мукачева, куди в разї відвороту мусїли подавати ся Австрійцї.
Та скоро вийшли на двір, здалека побачили на конях козацьку патрулю. Чим скорше вернули назад на подвірє та сховали ся до малої шопки, де застали ще двох угорських ополченцїв. Міжтим за хвилю двадцять до тридцять козаків заїхало на подвірє. Стрільцї знали, що за ними зачнуть шукати, тому не дожидаючи сього, випалили до них з крісів.
Один із козаків упав поцїлений кулею, решта, не знаючи, скільки стрільцїв може бути, в переполосї подала ся.
Не підлягало сумнївови, що козаки, зібравшись у більшім числї, окружать приходство й вистріляють їх або, що гірше, заберуть у полон, чого стрільцї всїми силами старали ся оминути.
Не було иншої ради, як пробувати втїкати. Знищивши на всякий випадок відзнаки й стрілецькі посвідки, пустились в утечу. Що сили через болота, рови, правцем простували в сторону гори, де, допавши дерев, можна було зникнути.
Але козаки спостерігли їх і почали за ними гнати. При тім гора, до якої простували стрільцї, була теж в неприятельських руках.
Вивязалась завзята перестрілка межи стрільцями й козаками. Декілька стрільцїв в часї того якось утїкло чи згинуло, а решту шістьох з усїх сторін окружили козаки й забрали в полон.
[Вістник Союза визволення України, 31.10.1915]
II.
Спершу хотїли з пімсти за убитого товариша засїкти шаблями. Але старшин, який хотїв довідатись дещо від стрільцїв, загрозив, що буде стрілити, як хто кинеть ся на "плєнних", і козаки дали спокій.
Старший почав розпитуватись про скількість і розміщеннє військ і т. д., але хлопцї вдавали дурнів, які не розберуть толку, й командант по всяких з'усиллях чогось дізнати ся перестав допитувати ся. Дивував ся тільки, що вони такі молоді та вже служать при війську. Відповіли, що їх тільки-що асептерували й придїлили до 65 полку. Не довідавшись від стрільцїв нїчого, дав їм сторожу й виправив до Сколього. Козаки, шо їх вели, говорили гарно по українськи — та поводились людяно. На відпочинках у селах приказували населенню зносити їду для австрійських "плєнних". Казали, що в тих околицях воював колись Тарас Бульба за волю України, згадували про Довбуша як народнього героя-опришка і т. д.
У Сколїм подибали австр. ранених жовнїрів і також двох стрільцїв. Зі Сколього попровадили їх на Стрий до Львова. Назбирав ся вже більший транспорт, до 200 людей. Провадили Черкеси, які зовсїм погано обходили ся з полоненими, не давали їсти анї навіть пити. В Миколаїві в вечір щойно могли напити ся води. По дорозї до Миколаїва були свідками, як козаки обрабували Жидів, що їхали до міста. Задержали конї, забрали собі з воза все: хлїб, масло, ріжні річи, білизну й циґари.
В однім селї перед Львовом дістали караул від піхоти. Тут заповіджено їм під загрозою кари не приймати нїчого від населення. Гроші, їда, тютюн — усе мусїли віддати Москалям.
У Львові приміщено їх в одній школї близько залїзничого двірця на Підзамчу. Тут відвідували їх львівські Українцї, які оповідали про свої арештовання й усякі неприємности, котрих уже доводилось зазнати від Москалїв.
Наш стрілець тут уже хотїв утїкати. Але полонених добре стерегли, притім не мав він цивільного одягу, тож хочби був яким чином вивинув ся, — в мундурі не легко було зникнути.
Заки мав час подумати над тим, що робити, й якось зарадити сьому, по дводненнім побутї в містї вислано їх на Підволочиска до Київа.
В Підволочисках задержались два днї. Дорогу до Київа відбули в товаровім ваґонї у страшній тїснотї. Замісць готового харчу діставали по 30 коп. на чоловіка й кождий мусїв собі сам його купувати. На стаціях, на більших перестанках зараз окружував нарід ваґони й можна було дістати хлїб, бублики, ковбаси й ин. Населеннє відносило ся зовсїм прихильно й охоче купувало всїлякі памятки від жовнїрів.
У Київі в часї переходу через місто — люде теж відносили ся прихильно, навіть тайком давали харч або гроші. Полонених приміщено в т. зв. "крєпостї" (є се величезна будівля недалеко Печерської Лаври, над Днїпром). Тут застали вже багато людей з Галичини. Були там полонені жовнїри, але були й цивільні. Так один студент унїверситету оповідав, як у часї того, коли в його селї лїтали кулї й шрапнелї, — Москалї забрали його силою з собою.
Спомини з побуту в Київі належать у Байдака до найприкрійших. Передовсїм страшенна тїснота. Всї забудовання "крепостї" переповнені полоненими. Про якусь вигоду не було що й думати. Найстрашнїйше було те, що тяжко було найти місце до спання. Повні кімнати, — все валяло ся на брудній долівцї, кому не стало місця ще на се "вигідне" приміщеннє, той містив ся, де міг, хочби на "вікнах", коридорах. — Але й сього замало. — Не всїм стало місця під дахом, — приходило ся почувати, як пес, на подвірю.
Притім усяка нечистість. Довгий час уже були по опущенню столицї України, але ще не могли з нужі обібрати ся... У такім пеклї перебули дві недїлї. З населення не відвідував їх нїхто. Раз тільки прийшов якийсь "редактор" і почав говорити, що Галичина вже прилучена до Росії, захвалював користи, які з сього для неї вийдуть, розпитував ся про ріжні галицькі відносини. Розумієть ся, що хлопцї, побачивши, з ким мають до дїла, не давали йому бажаних вияснень.
Приходили також батюшки навертати на православє. Й вони казали, що Галичина їхня, тож повинна бути одна віра для всїх. За перехід на православє обіцювали всякі полекші. Роздавали поміж нарід книжечки, образки, газетки. Провадили також оглядати печери. Се одно звидїли полонені з усїх особливостей старого Київа.
Звідти через Оренбурґ вивезено полонених до головного міста Туркестану Ташкенту, що розкинув ся на звиш двадцяти верстов й площі. На близько двіста тисяч мешканцїв ледви четвертина корінні Москалї, решта тубільцї, себто Сарти, Татари, Кирґізи, Бухарцї, Жиди й инші. Дорога з Київа до Ташкенту залїзницею тривала вісїмнадцять днїв. Коли прибули на місце, заведено їх до казарми пятого оренбурзького полку. Передусїм зроблено ще раз трусеницю й повідбирано від полонених усе: як хто мав ножик, менажку, ложку, полеву пляшку, пообтинано ґузики, повідпорювано відзнаки, повідбирано медалї. Потім подїлено на "отдѣленія" по 30 людей в однім. Чотири "отдѣленія" становили один звод, над яким установлено одного зводного унтер-офіцера. Таких зводів у касарнї, де був Байдак, було шість. У величезній, як стодола, кімнатї спали один попри другого на причах, а понад ними другий ряд людей, разом до вісїмсот.
Їсти діставали в мисках, т. зв. баках, по одній на десять людей. До їди служать величезні наче полонники ложки, мальовані кольорово. На снїданнє дістаєть ся кусень чорного, часто невипеченого хлїба й чай, — на обід зупу чи юшку, що зветь ся борщем, кусничок мяса й кашу. На вечерю знову "суп". Цукру до чаю дістаєть ся дуже маленько так, що як у кого немає грошей купити, мусить навчити ся пити по російськи "з прикуской". Тодї з маленьким кусником "сахару" випєть ся превелику чашку чаю. Крім того, що харч не добрий, — дають його ще й замало. Хто не хоче відійти з порожнім "баком", треба добре часу фасунку пильнувати, вистоювати попід кухнею, а то ще й ліктями перепихати ся. Притім ще й ся недогода, що по кожду страву одну по другій треба ходити з одною й тою самою посудою. Що за сцени дїють ся при такім фасунку, — тяжко собі представити. Нарід тиснеть ся, штуркає, тручає, напирає на кухаря, — а той обганяєть ся варехою. При тій наґодї трапляєсь ся нераз полоненому від кухаря й по голові дістати.
До роботи йдуть полонені що днини. Хто ремісник, — як мулярь, тесля, коваль і т. д., той дістав роботу відповідно до свого фаху й отримує за те невелику плату. Але й ті, що зостають ся в казаматї, не дармують, не маючи за те нї копійки. До полонених належить: носити паки, мішки до маґазинів, ладнати міхи на хвури, тріпати безлїч міхів від муки, — носити дерево, дошки до будівлї, будувати хідники, — далї ношеннє палива до кухонь і води до кухнї на чай, вариво, миттє, замітання та чищеннє з болота подвіря, робленнє порядків у казаматї і т. д., — все роблять полонені. Найгірше не люблять вони чистити з болота та сміття подвіря. Не легка робота й ношеннє води. Що днини призначуєть ся до того по черзї по декількох полонених. Цїлу днину треба ходити до криницї, набирати по дванадцять ведер води в бочечку й, зачепивши її за вуха на дручок, носити в двійку на плечах до кухнї. Таке ношеннє води припадало на нашого стрільця що три недїлї.
На полонених з малої причини були теж ріжні кари. Раз напр. Байдак, хорий на гостець, у ждальнї доктора зайшов у розмову з одним прапорщиком. Той вихвалював Росію, сей Австрію. Між иншим сказав, що в Австрії немає такої Сибіри, де мучило ся-б стільки найкращих людей. Прапорщик червонїв, іритував ся, вкінцї записав собі його адресу й коли стрілець повернув до дому, незабаром прийшов "зводний" унтерофіцер і заявив, що Байдак має за те два днї арешту. А арешт для полоненого — се зовсїм неприємна річ. У маленькій, вузесенькій келїї треба спати на голій дошцї, діставши на цїлий день кусник хлїба та горнятко чаю.
Крім того ще була й така кара, що тому, який провинив ся, напакували до торбинки на хлїб каміння та з тим тягарем на плечах серед спеки чи дощу мусїв він годинами стояти випростований "смирно" на подвірю перед вікнами начальства. Коли наш стрілець побачив перший раз так уставлених у ряд полонених, був певний, що вони ждуть на почту або яку виплату. Щойно потім довідав ся, яке се має значіннє.
Полонені мають у Ташкентї свій шпиталь, в якім ординує австрійський лїкарь; на жаль, лїкарств мабуть дуже мало, бо недужі нарікали, що крім хіни або риципового олїю — нїколи не діставали жадних инших лїків.
Зима в Ташкентї була легка; два-три днї холодно, попорошить снїг, возьме приморозок, але потім знову засвітить сонце й робить ся непрохідне болото.
Щоб роздобути трохи гроша на білїйший хлїб і на цукор, наш стрілець узяв ся до працї. Вже в Ташкентї запізнав ся з одним старшим Буковинцем Українцем Мізунем, залїзничим урядником з Чернівцїв. Він умів виробляти з дерева гарні рамцї до образків. До нього до спілки приступив стрілець. Працювали, скільки лише часу ставало, а готовий товар стрілець продавав.
Як наймолодший мав трохи протекції у сторожів, притім і даток на чай робив своє, досить, що Байдак тїшив ся ще якою-такою свободою й міг замовлену роботу віднести чи навіть де в недалекій крамницї продати.
Бувало, розпустить свій чорний вояцький плащ, аби подобав на тамошню ношу, на голову насуне чорний капелюх замісць вояцької шапки та неспостережено під начальства вирветь ся на хвилину, щоб віднести або продати замовлену роботу. За гарно виконані, ще й мальовані та золочені рамки брали по двадцять і пять копійок, а се для полоненого, що нїколи не бачить гроша, не-аби яка сума.
З пляном утечі носив ся наш стрілець від початку своєї неволї. Плянували се й инші, але не могли зважитись.
Всї дожидали відповідного часу та хвилї. А міжтим між полонених приходили в цїлях пропаґанди батюшки й голосили все, що всї повинні записуватись на православє, бо Австрія вже побита — й Росія правитиме всїма. Розкидали й ґазети, в яких про се писало ся. Але полонені не вірили сьому, вони мали свої вісти. Відки вони походили, хто доносив, мабуть мало хто знав. Досить, що про успіхи союзних армій вони мали скоро відомости, часом навіть надто рожеві й передчасні, напр. скоро тільки почали Москалї уступати з Галичини, між полоненими рознеслась вість, що вже до Бродів доходять стежі союзників.
Одно тільки пригиблюючо подїлало на полонених, а то упадок Перемишля. Москалї ликували, Австрійцї ходили, як під обухом; слабодухи починали попадати в зневіру: а може справдї Галичину Москалї вже на все здобули...
Але стрілець не вірив у се. Щоб справдї австрійській державі грозила програна, яка самим тим обертала в нїщо всї його надїї на здобуттє волї Українї, задля чого він вступив у ряди Укр. Сїч. Стр., — сьому він не вірив і не хотїв навіть припускати сього. Одно для нього було ясне, — що справдї там тяжко йде й що тим потрібнїйший тепер кождий, хто може стати впять у ряди борцїв. Отже тим більше не лишав думки про втечу.
Одначе инші відраджували. Якже втїкати? В австрійськім мундурі? Без грошей і жадної запевненої помочи? Адже перший вартовий пішле кульку та застрілить його, як пса. А нї, то "цивілї" задержать і приведуть упять до табору полонених, а тодї буде те, що иншим, які пробували втїкти: довший строгий арешт й одиночку, потім засланнє на Сибір на довгі лїта. — Та хлопець не давав ся відстрашити.
Адже кулї не страшні для стрільця. Не кожда й трапляє. Він досвідчив уже сього в часї своїх стрілецьких стеж. А вкінцї? Хто рішивсь іти на війну, то й з можливістю смерти від кульки мусїв погодити ся. А засланнє? Таж сам Шевченко мучив ся десять лїт на засланню та стільки инших славних людей і революціонерів стільки там караєть ся... Чиж сього мав би лякати ся Український Сїчовий Стрілець? І думка про втечу не видавалась йому нї такою, щоб її не можна-б було виконати, нї страшною.
[Вістник Союза визволення України, 07.11.1915]
ІІІ.
Перед самими Великодними святами частину полонених із Ташкенту придїлено до Асхабаду. Між ними знаходились і наші стрільцї: Петро Гнатишак, Іван Коваль, Петро Чоловський, Степан Брикович й инші, а також і Василь Байдак. Виїзд випав їм так, що Великдень перебули в дорозї.
Асхабад се невелике місто в закаспійській области, заселене переважно кавказькими Вірменами, як також Музулманами, Персами й Хівінцями. Воно належить тепер до тих місць, що призначені на пробуток для австрійських полонених. Тут перебув Байдак тільки декілька днїв. Асхабад був переповнений полоненими всяких народностей; тому для тих, що свіжо прибували, всюди недоставало місця й їх переганяли що днини до иншого приміщення. Вкінцї призначено для них одну казарму, де, як і в Тащкентї, спало на причах одні понад другими кількасот осіб. Загалом було там гірше, нїж у Ташкентї. Гірший харч, гірше поводили ся з полоненими.
Але одну добру сторону мав Асхабад: лежав близько перської границї. Й се постановив використати наш стрілець. З вікон касарнї здалека було видно гори. Стрілець довідав ся, що за ними вже Персія. Межи полоненими оповідано, що не один уже втїк туди, — чомуж би й йому не здійснити своєї невідступної мрії? Мимо того, що касарнї добре стерегли салдати, що сторожа була також на подвірю, обведенім високим муром, — Байдак зараз почав розглядати ся за способом, якби видістати ся звідсїль. Рішив ся ввечері перескочити через мур й утїкати в сторону Персії. За днини розглянув ся, де найлекше дало ся б се зробити. В однім місцї були повилуплювані цегли. Мабуть зробили се полонені, щоб було можна зза муру заглядати на божий світ. З того постановив він скористати. В кутку на подвірю злагодив собі палицю за невеликі гроші, що зостали ся ще з Ташкенту, купив трохи хлїба й цукру, — звязав у вузличок трошки своїх річей, які хотїв узяти з собою, й дожидав відповідної хвилї.
Смерком ходили одержувати "суп". У вечір, як і рано, провірювано, чи не недостає кого з полонених. Значить, вичитувано по черз. імена й кождий мусїв відозвати ся.
Опісля вже ладять ся полонені до спання. Байдак накинув на себе плащ, капелюх сховав у кишеню та вийшов, буцїмто тільки на хвильку, як инші полонені, що сюди-туди вештали ся перед спаннєм. Салдат бачив його, але не завважив нїчого підозрілого. Покрутив ся сюди-туди й незамітно для нїкого завернув у сю сторону, де вплянував собі перескочити мур. Коли салдат був найдальше від нього й зайняв ся з кимось розмовою, в одній хвилї звинно, як кіт, видряпав ся на мур і незамітно зсунув ся з нього на другій сторонї.
Було доволї високо і стрільцеви аж свічки засвітили ся в очах, коли впав на землю. Полежав хвильку, щоб прийти до себе, й коли пересвідчив ся, що не спостерегли його утечі, підвів ся й почав хильцем утїкати. Перед ним поле. Там далеко в нічній темряві мріли чорні сильветки гір, за ними вже чужий край, а в нїм безпечність, свобода. Туди звернулись його ступнї. Вже минав за собою світла касарнї й инших будівель. За хвилю мав вийти з найнебезпечнїйшого місця спосеред людських осель, коли нараз з голосним лаєм обскочили його собаки. Серце забило ся трівогою. А нуж лай собак накличе людей? Стрілець утїкав в австрійськім мундурі, крім капелюха не було нїчого цивільного на нїм, кождий пізнає зараз у нїм збігця... Мали-ж би всї його надїї на свободу так скоро скінчити ся?... Але лай собак не звернув нїчиєї уваги та хлопець незабаром опинив ся серед темряви в чистім полї.
Йшов може дві-три години, коли в віддалї побачив блимаюче світло. Що робити? Оминути його й іти дальше, не знаючи жадної дороги, чи завернути й спробувати щось розвідатись?... Почав обережно підходити близше... Старий, сивий, довговусий Перс мимо ночі був зайнятий коло своєї землянки добуваннєм води. Рішений на все в разї неприязного прийняття, — стрілець постановив зблизити ся до нього. Одним поглядом мусїв старий догадатись, з ким має дїло, — але не показав жадного нї здивовання, нї вагання. Видно, не раз бачив збігцїв із неволї, а може й надїяв ся доброго зарібку. Замісць зайти в розмову та завезти його до своєї землянки, він показав хлопцеви недалекий рів і велїв йому там укрити ся. Тут перележав довший час і щойно, коли якісь люде вийшли з хатки та зникли в темряві ночі, — старий приступив до нього й завів його в середину, просив розгостити ся та — дав вечеряти.
Перс знав трохи по російськи й тому стрілець міг від біди з ним розмовитись. А в тім, що тут багато говорити? Австрійський вояк, до того близько табору полонених, чи ж треба тут великих здогадів? Перси не люблять Москалїв, тож старий щиро зайняв ся молоденьким збігцем. Радив найняти провідника, як инші втїкачі робили, — але хлопець признав ся, що в нього всього маєтку десять копійок у кишенї. Тодї старий, в якого скривав ся цїлий перший день своєї втечі, порадив, куди й як має йти, щоб оминути військові сторожі. Навчив також найпотрібнїйших перських слів. Стрілець записав собі, як зветь ся хлїб, вода, молоко, дорога, кінь, віз і т. д. В людських оселях радив питати зараз за "місрагана", себто за старшину (галицького війта) й у нього шукати помочи.
Цїлю дороги мала бути столиця Персії Тегеран, де є вже австрійський і нїмецький консулат, що можуть взяти збігця в опіку.
Щоб менше впадав людям в очі, старий замінив капелюх стрільця на малу хутряну, перську шапочку, ще и доплатив до неї трохи, та без провідника, вибрав ся нічю стрілець у дальшу дорогу. Спершу йшов полем. У декількох місцях натрапив на покопані глибокі рови, наповнені водою, в які впав двічи та ледви видряпавсь на беріг. Не стрічаючи нї людей, нї осель, над ранком побачив себе вже серед значних горбків. Тут відпочинув, з'їв хлїба й цукру — (одинока їда, яку взяв з собою) та подавсь у дальшу дорогу вже горами.
Не прочував навіть, скільки труду й невисловлених мук прийдеть ся йому перенести в переходї через них! Йому здавалось, що там, як у наших зелених Карпатах, повно квіток, ягід, джерел, потоків. Надїявсь, як у нас, по декількох, найбільше кільканадцятьох годинах ходу натрапити на людську оселю, подибати хоч поодиноку людину. А міжтим се самі скелї, каміннє, а що найстрашнїйше, тяжко найти каплю води. Скупа ростинність, мало кущів, ще менше дерев. Скелї то стремлять високо майже прямовисними стїнами, то знов розсипають ся на куснї, наче розбиті рукою якогось велитня. Не то доріг, а й слїдів стежок не видно. Тубільцї знають вигіднїйші й безпечнїйші проходи, але для їx указання треба взяти проводиря... Зачала ся блуканина з гoри на гору. Здавалось йому, що попав у якийсь камінний лябіринт, якому немає нї кінця, нї міри. Так захопила його перша ніч, яку передрімав на камінї, надслухуючи якогось дивного виття (мабуть шакалїв) і проникливого свисту малих звіряток, що в днину втїкали перед ним у переполосї.
Ледви зазоріло, — знов у дорогу, в надїї, що чейже сьогодня дійде десь до людей. І справдї того дня стрінув людину. Уоружений, середнїх лїт Перс подибав його в часї хвилевого відпочинку. Одначе замісць порадити, помогти — зажадав від нього грошей і тютюну. Не діставши нї одного, нї другого, вказав мабуть мильну дорогу, бо хоч стрілець застосував ся до його вказівок, се не довело до цїли.
По двох днях вийшли йому скупі харчі, які взяв з собою, та дуже знеможеному хлопцеви почало заглядати страшне марево голодової смерти. Але ще гірше ніж недостача поживи докучала йому недостача води. Коли змучений, голодний, зігрітий, з засохлими устами сїдав на камінь, аби відотхнути, здавалось, що за каплю води віддав би всї скарби світа! Щоб відволожити язик, що прилипав до піднебіння, пробував пити власні відходи... Раз тільки в заглибленню скелї, що творила наче басен, подибав рештку, Бог знає, колишньої дощевої води, котра видалась йому справдешнїм божеським нектаром.
Такі муки тривали чотири днї. З розпукою останнїми силами видряпувавсь на високі верхи в надїї, що з такої висоти побачить далеко та з'орієнтуєть ся, куди найблизше до людей. Але що підійде, здаєть ся, вже на найвищий верх, звідкись перед ним виростає ще вищий і так у нескінченість, мов у зачарованім колесї, — тілько гори, гори, гори... А тут обувє повикривлювало ся й подерло ся. Ноги поранили ся. З голоду, змучення та спраги почали опускати його сили... Чув, що не видержить вже довго сеї муки...
На щастє серед одної долинки, на яку зійшов у переходї на другу гору, — несподївано найшов джерело води. Напившись її наче справдешнього цїлющого напою й успокоєний ляг відпочати. Вода та сон покріпили його й, проснувшись, уже з якоюсь надїєю почав розглядати ся довкола. Гори, здавалось, знижували ся. Постановив не дряпатись, як первісно думав, упять на верх, тільки держати ся долинки, на яку зійшов. В однім напрямі спостеріг навіть щось начеб слїд якоїсь стежечки.
Туди постановив йти, не зважаючи вже, чи се буде дорога вперед, чи поворотна, головне, щоб тільки добитись до людей, дістати їсти, найти якусь пораду... Й напрям показав ся добрий. По якімось часї долинками видістав ся з лябіринту гір і натрапив на околицю, заселену людьми.
(Кінець буде).
[Вістник Союза визволення України, 14.11.1915]
Першою людину, яку подибав стрілець, був Перс, що найпростїйшим деревляним плугом орав землю. Вирозумівши зі слів стрільця, що він змучений і голодний, запровадив його до своєї криївки, де мав їду, нагодував його, а по відпочинку справив, куди має йти, щоб натрапити на людські оселї. По декількох годинах ходу дійшов справдї до першого перського села.
Складалось воно з нечисленних, нужденних лїпянок із глини. Глиняні лїплені стїни, глиняний плисковатий верх. У середину ведуть двері, збиті з декількох дощок. В хатї немає майже нїчого. Глиняне підмурованнє, що служить і до спання і до сидження, накривають заслоною, а багатші килимом. У кутї розкладають ся багаттє, дим з неї розходить ся по хатї, виїдає очі. З худоби було видно ослів, вівцї, верблюдів. З овечого молока роблять масло, яке й замісць у масничцї бовтає собі Персіянка в мішку з овечої шкури. Стайнї на худобу зверхнїм виглядом майже не ріжнять ся від людських осель.
Стрілець мусїв тут задержати ся, щоб трошки відпочити. Треба було задуматись і над тим, — що подорожуваннє серед людей все-ж-таки не може обійти ся хоч без яких матеріяльних засобів.
І от Байдак постановив тепер використати своє ремесло. Зараз, як прийшов до села, оголосив, що вміє чистити й направляти зброю. Перси, що кохають ся в оружю, дуже зрадїли сьому й зараз почали йому зносити всїлякі кріси, револьвери, почавши від стародавнїх домашньої роботи аж до найновійших бровнїнґів. Стрілець розбирав, чистив, направляв, оскільки се було можливо без великих приборів, і незабаром зібрав за те стільки гроша, що мав уже хоч на перші потреби в дальшій дорозї. Тямлячи поради Перса, зараз у першім селї зголосивсь до старшини та просив помочи й охорони в дальшій дорозї. Той прийняв стрільця дуже прихильно, не тільки, що погостив й обдарував його, але й, що важнїйше, видав письмо, поручаючи стрільця другій громадї.
Дальша подорож у порівнянню до попередньої була вже далеко лекша. Хоча від села до села треба було йти декілька або й кільканадцять годин, все-таки вкінці натрапляв на людську оселю, де можна було відпочати й поживити ся. Недостача води робить велику часта сього краю пустинею. Де є природна вода, чи штучно розпроваджують її каналами з ріки, там земля плодовита. Родить збіже, риж, усяку ярину. Ростуть буйні виноградники, шовковниця, морелї й инші овочеві дерева. Високі пальми широко розпускають свої довжезні штивні листя. По пасовищах пасеть ся худоба: вівцї, осли, верблюди й ин.
Біля господарства, як і в полї, порають ся найбільше жінки; на них, видно, спочиває тут господарство. Зате, де немає води, там нї осель, нї буйних піль, а пустиня. Піски, каміння розпікають ся на сонцї так, що тяжко босою ногою стати на землю. Битих доріг немає, тільки стежками тягнуть ся купецькі каравани з ослами або верблюдами, навантаженими всяким добром.
Їх власники часто підвозили вмученого довгою дорогою хлопця. З одною такою караваною переїздив через дикий, пустинний край, де живе дике як його природа, розбійниче племя Туркменів. Самі житцї сих сторін боять ся переходити околицями, заселеними ними, й як що їде купецька каравана, для безпечности веде її уоружена сторожа.
У дорозї, де тільки наш стрілець задержував ся трохи довше, заробляв гроші слюсарством. Знаннє сього ремесла показало ся незвичайно практичним. Будь він учителем, суддею, адвокатом і т. п., так без гроша в чужинї прийшло ся-б загибати або жебрати хлїба, — зате ремісник, ще до того такий, що робив своє дїло без великого варстату, находив всюди роботу, діставав плату й поміч. Прихильність населення зєднував собі стрілець ще й тим, що не обиджав релїґійних почувань населення. Прийде бувало до Перса у хату, — так і обувє скине — й руки перед їдою вмиє й рот перед і по їдї виполоче. Надїйде хвиля молитви, то й від обряду миття ніг не відмовить ся та звернеть ся з лицем у сторону Мекки й так знаменито наслїдує спосіб молення Персів, що господарі зараз відносять ся до нього, як до свого.
У містах, як у Біжнуртї, Шихрутї й инших зголошував ся збіглець тож до старшин. Усюди відносились незвичайно прихильно, удїляли помочи, навіть часто власним коштом відсилали дальше. Так напр. з Шихрута аж до Тегерану кільканадцятидневну подорож почтами відбув уже коштом старшини краю. Цїкаво, що доки йшов сам і поміж сільським населеннєм, люде не жадали від нього плати, ще й самі нераз помогали, противно, коли ввійшов поміж міське населеннє й почав їздити чи почтами, чи залїзницею, жаданням могоричів не було кінця, що безгрішного стрільця доводило нераз до розпуки.
Перські міста, не виймаючи й Тегерану, мають дуже ориґінальний вигляд і велику ріжноманїтність населення. Кoгo тут не подиблете? Перси, Араби, Курди, Турки, Вірмени, Жиди — й усякі инші народи в своїх ріжнородних національних уборах мішають ся разом, наче в барвнїм калейдоскопі. Видно тільки мало жіноцтва, а як що котра жінка й покажеться, пересунеть ся наче тїнь з заслоною на лицї, що й не пізнаєш, як виглядає. Хати по містах муровані з зовсїм плескатими дахами, ще й зарослі травою. Трапляєть ся часто, що хата з одної сторони підмурована, поверхова, з другої припирає до гори та з дороги можна просто заїхати на дах. Стрілець нераз бачив із здивованнєм, як на дах заїде цїла каравана, погонич розпряже ослів й пустить по даху пасти ся, а сам виладовує або наладовує товари.
Приїхавши до столицї Персії, стрілець почав уже допитувати ся до австрійського консуля. Полїція, до якої звернув ся з сею справою, справила його до жандармерії. Тут його задержано й приміщено в будинку, де находилось уже до тридцяти австрійських підданих, теж утїкачів iз неволї. Хоч їм нїчого тут не хибувало, все-ж таки се було на сильно задержаннє, з якого видобулись аж по якімсь часї за стараннєм австрійського консуляту.
Коли вийшли на волю, їм теж не вільно було з міста нїде виїхати. Мешканнє визначено їм у старім городї коло давньої цїсарської палати, збуреної в часї перської революції. Мешкали на вільнім повітрю в шатрах. На удержаннє діставали з консуляту. Дістали також нові мундури, подібні до австрійських єґрів. Таких воєнних збігцїв найріжнїйшої народности назбирало ся в Tегеpaнї до 200. Між ними був один вояк, що називав ся Панкевич. Вояки розтаборили ся в городї. Спершу їли по перських реставраціях, але місцеві присмаки, як чураки (пляцки з хлїба), квасне молоко, риж, приладжений тамошнім способом, мясо, печене над огнем, і т. д. не смакували збігцям і вони завели собі власну кухню. Зрештою поза деякими військовими обовязками мали повну свободу, яку стрілець використав тим способом, що ходив до роботи як слюсар і заробляв від 1.20 до 2 корон денно. Але в Тегерані була одна велика неприємність, а саме день і ніч було страшно гаряче, а що найгірше, неможливо докучали москіти. З того повстала між збігцями слабість — малярія, від якої навіть декілька з цих померло.
Між тим їх побут у тім місцї протягав ся і не було надїї на якусь зміну. Не маючи охоти гинути на чужинї та ще й від такого нїкчемного ворога, як комарі, — стрілець постановив упять ратувати ся втечею. Одного дня спакував свої невеликі клуночки, наймив осла й поїхав до тої части міста, де є залїзниця. Тут задержав ся цїлий день, поробив деякі орудки, щоб зібрати більше гроша, продав і версту (деку), яку "одержав" для накривання, та не питаючи ся нїчого про дозвіл, — виїхав із Тегерану. Перших декілька годин їхав залїзницею, — опісля своїм звичаєм пішов пішки.
По дводневній дорозї в містечку Кун модними знайомого з Тегерану урядника, що займавсь контрольованнєм доріг. З ним разом відбув дводневу подорож до Султанґаду. Звідсїля три тижнї тяжкої дороги серед пекельної спеки до Керманшаху. Каміниста земля розпікалась так дуже, що здавалось, можна-б коржі пекти, як у печі. Щастє, що трапляли ся каравани. Коли оттак знесилений ледви сунеть ся розпеченими стежками, здалека чути характеристичний звук дзвінків на шиях верблюдів, а слїдом за тим показуєть ся і каравана, яка відведе його доти, доки їм не розійдуть судороги. По часї траплялись инші й тим способом добив ся до міста Керманшаху.
Тут упять зголосивсь до консуля. Застав там іще пятьох австрійських утїкачів з російської неволї. Всї разом вибирались в поворотну дорогу до своєї вітчини. Заки виїхали, один з них помер на малярію, а решта: двох Жидів, один Поляк, двох Українцїв: Байдак і Соневицький за підмогою консуля поїхали дальше.
Немала се ще була дорога. То хурами, то залїзницями переїхали Персію й Туреччину. У Константинополї задержались для відпочинку й у шпиталї перебули кільканадцять днїв. Опісля поїхали па Адріянопіль до Болгарії. Там саме відбувалась мобілїзація й Австрійцїв перевезено наче з завязаними очима. Не вільно було з табору нїде виходити, а й вікна замазано білою фарбою, щоб не можна було нїчого доглянути. В Болгарії дорога випала на Румунїю, далї прийшла вже Угорщина — й поворот вояків кождого до своєї касарнї.
[Вістник Союза визволення України, 21.11.1915]
21.11.1915